Військового історика Ярослава Тинченка добре знають читачі різних газет та журналів, де він регулярно публікує інтригуючі розвідки про маловідомі факти вітчизняної минувшини. Знають і цінують його за сміливий та розкутий стиль письма, поєднаний із суворою дисципліною наукової реконструкції. Віднедавна він став постійним автором видавництва «Темпора», котре забезпечило історикові можливість поглибленого вивчення окремих періодів, замовляючи написання відповідних книжок. Першим вийшов біографічний довідник «Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917—1921)» — й одразу став лавреатом «Книжки року’2007». Тепер ось у Коротких списках фігурує друге «темпорівське» дослідження Я. Тинченка: «Українські збройні сили: березень 1917 р. — листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії)».

У світі зросла кількість нападів на правозахисників. Такі висновки зробила у своїй щорічній доповіді, оприлюдненій у Нью–Йорку, міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch, закликавши владу всіх держав світу приділяти більше уваги захисту прав людини. За словами одного з керівників організації Йєна Левіна, стурбованість викликає статистика випадків із погрозами, насиллям та навіть убивствами активістів правозахисту в Ірані та країнах пострадянського простору. У розділі, присвяченому Росії, автори доповіді наголошують на помітному погіршенні стану справ у галузі захисту прав людини та безкарності за вчинені тяжкі злочини.

Коли вкотре переглядаєш улюблений фільм, рідко на думку спадає згадка: а скільки років уже цим кіногероям? Як правило, з різних причин такі картини називають шедеврами, унікальними чи успішними. Тому глядач прагне ще раз пережити емоції, які так вдало передали режисер, оператор, актори, художники... Пропонуємо глянути за лаштунки зйомок фільмів, які сьогодні зараховують до класики світового кіномистецтва.

На нічийну гору в центрі Львова, де розкинулися старовинні форти, бізнесмени поклали око давно. Кільком міським депутатам за підтримки громадськості вдавалося відбивати атаки крутеликів. Але поступово більшість захисних фортів розгребли комерційні структури, а один уже й перетворили у найдорожчий готель–ресторан міста. Щоправда, це були «квіточки». Останніми місяцями оборона Цитаделі дала тріщину: в теперішніх планах — збудувати там бізнес–центр. З’явились «італійські інвестори», котрих, щоправда, представляють бізнесмени із суто російськими прізвищами. На пагорбах хочуть збудувати масштабний готельний і розважальний комплекс з оглядовим майданчиком, багаторівневий підземний паркінг на півтори тисячі авто, концертну залу, фестивальне поле, підземний фунікулер тощо. Бракує хіба що дельфінарію.

Днями на лист легендарної депутатки міської ради Віри Лясковської (нагадаємо, саме вона не дозволила «втиху» приватизувати 300 гектарів реліктового букового лісу у приміських Брюховичах) відповідь дали львівські СБУшники. На базі власних архівів вони підтвердили: на місці Цитаделі був концтабір, де закатували близько 150 тисяч душ. За інформацією «УМ», СБУ зайнялася не лише архівними «розкопками», слідча група вже прораховує, хто ж несе відповідальність за реалізацію «схеми» з підготовки мега–приватизації.

Колишній начальник Московського райвідділу міліції Харкова В’ячеслав Картавих видав друком книжку «Нові байки», у героях яких неважко впізнати багатьох теперішніх управлінських та політичних функціонерів. Причому збігаються не лише точно виписані образи, а й ситуації, в які потрапляли їхні живі прототипи. Так, славнозвісний відеоролик із мером Михайлом Добкіним, де він безуспішно намагається прочитати звернення до харків’ян під патронатом секретаря міськради Геннадія Кернеса, викликав асоціацію з героями байки «Папуга». Принаймні сюжет і фразу «текст дебільний» автор точно позичив з тієї історії, разом з повідомленням про те, що скандальна сцена потрапила до ефіру.

Упродовж майже трьох років мешканці Запоріжжя сушили мізки над тим, приміром, хто ж це з олігархів зводить, поверх за поверхом, «хатинку» в центрі міста? «Знайти» й одержати тут, неподалік Малого ринку, навіть сотку землі для пересічного запоріжця — проблема непосильна, передовсім фінансово (не кажучи вже про «хатинку»). Отож як наразі не подивуватися, що «будівельником»–товстосумом виявився не «якийсь там» успішний бізнесмен, а місцевий осередок Компартії — одвічної начебто «борчині» за права бідних і знедолених! Зрештою, цей прошарок суспільства для спорудження не дав ані копійки; три «лимони» чи то гривень, чи то доларів (кошторис триповерхового новобуду утаємничено), за твердженням компартійних лідерів, нібито нашкребли винятково за рахунок пожертв співчуваючих і «місячних», тобіж членських внесків.

Чесно кажучи, голова довго противилася читанню нової книжки Марії Матіос «Кулінарні фіглі» (Л.: Піраміда, 2009). Думалося: та це ж, либонь, кон’юнктурний дубль давнішого видання «Фуршет від Марії Матіос» (Л.: Кальварія, 2002) — видавці просто вигадали штучний інформ–привід, аби затримати клієнта на ринку. А тут іще навмання відкрив «Фіглі» й одразу побачив звернення авторки до «свого незрадного Читача». Авжеж, маркетинг категорично забороняє надовго лишати цього читача поза новинками від кумирів...

Та водночас нашіптувала інтуїція: ти ж знаєш, що Матіос завжди інша, аніж сама себе презентує публіці, — читай, не пошкодуєш. Інтуїція не зрадила. Читання виявилося приємним та евристичним: відома письменниця таки постала іншою.

«...Єслі же по злому умислу я нарушу ету мою торжествєнную прісягу, то пусть мєня постігнєт суровая кара совєтского народа, всєобщая нєнавість і прєзрєніє трудящіхся» — це заключне (із чотирьох) речення воєнної присяги, яку Йосип Сталін, член головвійськради РККА, начебто складав 23 лютого 1939 року. Принаймні в такій редакції «клятву ката» тиражують видання русофілів–українофобів навіть після розвалу совдепівської імперії. Цивілізований світ увесь і давно солідаризувався з українським народом, для якого злочинна сутність Йосипа Джугашвілі — доконаний факт, а не версія.

Коли туристи прямують до Шевченкових Моринців, то обов’язково проїжджають повз сусіднє селище Шампанія. Звісно, подорожні завжди дивуються: «Звідки така оригінальна назва?»

Учора стало відомо, що напередодні пізно ввечері у Празі помер головний редактор радіо «Свобода» Пьотр Вайль. Він довго хворів, тож смерть застала письменника і журналіста в лікарні.