«Ми ніби побували в Україні!» — таким було враження тисяч українок від святкування Дня матері, яке минулого року організувала Українська греко-католицька церква у Римі, а також в Неаполі, Мілані, Перуджі, Болоньї та інших містах Італії. Своїх земляків вітали Павло Дворський та Оксана Білозір, Тарас Курчик, гурт «Піккардійська терція», дует «Писанка», гуморист Микола Савчук (якi, до речi, за свої виступи не вимагали платнi) римський молодіжний гурт українських студентів «Єдині». На концерти у Римі прибули понад 5 тисяч заробітчан iз 28 міст Італії. Наступного такого свята, яке відбудеться на початку травня цього року, чекають як промінчика світла заробітчанки-українки. А їх в Італії — ой як багато! Розповідають, що у Римі нашій людині неможливо заблукати, обов'язково трапиться землячка, яка скерує до потрiбних автобуса чи вулиці. На сьогодні, після 10-ліття міграції, в Італійській Республіці легально проживає 140—160 тисяч наших заробітчан, нелегально — близько 500 тисяч. Переважна більшість iз них — освічені жінки середнього віку, які працюють тепер хатніми робітницями — доглядають літніх, хворих, малих.

Ця історія стала відома на весь світ, хоча капітан судна «Навстар-1» Микола Мазуренко та його старший помічник Іван Сощенко, коли вирушали у плавання в січні минулого року, навіть у страшному сні не могли собі уявити, що морський вояж закінчиться для них тюремним двором найстрашнішої іракської в'язниці часів Саддама — Абу Гурябу. Місце, де свого часу Саддам Камаль — голова Спеціальної служби безпеки колишнього іракського режиму — спостерігав за тортурами і стратами тисяч політичних в'язнів, стало притулком для наших моряків.

Так звана польська обсерваторія на Попі Івані, яка великими зусиллями будувалася протягом 1937—38 років і проіснувала за призначенням лише рік, добре відома в середовищі учених, архітекторів і любителів гірських мандрівок. Декому з них вона врятувала життя. Десятиліття тому за могутніми обсерваторними стінами упродовж трьох діб ховалися від несподіваної — початок же вересня! — заметілі й крижаного вітру троє моїх коломийських знайомих, котрі в пошуках чорниці прочісували Чорногірський хребет. Згодом заручники стихії самі стверджували, що якби не натрапили на кам'яні руїни, живими їх уже ніхто б не побачив. Вони тоді не знали, що гуцули небезпідставно вважають місцевість довкола піпіванівської вершини «зоною» злих духів, де не можна й подумки згадувати про атмосферні опади і смерть, бо відразу накличеш на себе біду.

До «Парнасу на Видубичах» Яків Сазонов уперше прийшов, коли йому виповнилося два роки. «Ми сиділи удвох і розповідали уривок з «Причинної» Шевченка, син тримав мене за руки і за вуха, — згадує його мама, пані Любов. — У три роки він уже всю поему знав напам'ять». Пані Люба має четверо дітей. Найменшому, Якову, зараз сім років, п'ять iз них він вивчає поезію. «Оскільки у школі тільки на уроках українська, то вдома вечорами я начитувала поетичні тексти середульшій, Марійці, щоб вона «насичувалася» мовою, а Яків слухав, — розповідає Любов Сазонова. — Через два тижні він підійшов і сказав: «Мамо, а як це — орел вийняв карі очі на чужому полі, а біле тіло вовки з'їли?». Кажуть, що дітям шкідливо слухати «такі жахи». Але по телебаченню й не таке показують. А тут справді словом твориться вражаюча картина, майже в кожному рядку нова: «Реве та стогне Дніпр широкий»... «Додолу верби гне високі»... «Горами хвилі підійма».

У пам'яті українців, які належать до родини народів древньої досередземноморської античної культури, зберігаються імена і образи великих синів і дочок ще задовго до Київської Русі. Деякі вже стали легендарними і навіть міфічними. Їх глибоко шанують, і на прикладі їх служіння своєму народу виховувалися численні покоління. Проте хто спроможеться назвати будь-який народ, який так глибоко, до святості, шанував і навіть обожнював реальну людину? Нею став Тарас Шевченко. Хто спроможеться назвати когось іншого? Образ Шевченка ще з часів кріпацтва був у кожній хаті України поряд з іконами біблійних святих. І всі вони були не куплені, а створені самими господарями українських осель. Мальовані, різьблені, вишиті чи гаптовані, на власноруч тканому полотні. А поряд з образами — наша національна Біблія — «Кобзар». Тарасові твори, як молитву, знали напам'ять, бо читали уголос усією родиною.

Днями до 190-річчя від дня народження поета й художника у Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася виставка, яка триватиме до кінця квітня. Тут представлено сто унікальних експонатів, які здивують навіть постійних відвідувачів музею. Серед них — «Мала книжечка», більш відома як захалявна, написана у період першого заслання, альбом малюнків 1841 року, автопортрет вчорашнього випускника Академії мистецтв 1845 року і останній автопортрет академіка гравюри 1861 року. Відвідувачі музею можуть на власні очі побачити малюнки оспіваних у віршованих рядках церкви в селі Суботів та розритої Богданової могили. А ще прочитати рукописи «Заповіту», поеми «Сон», «Три літа» та переглянути листування Шевченка з його не менш відомими сучасниками Миколою Костомаровим, Квіткою-Основ'яненком, Іваном Тургенєвим та іншими.

Якщо батьків кіровоградських гімназистів попросити заплющити очі й уявити, що гімназії імені Шевченка у місті немає, вони їх враз розплющать, і в їхніх нажаханих зіницях одна за одною пробігатимуть «картинки»: чого позбудуться їхні діти разом iз цим навчальним закладом. Під вечір на «спальних» околицях Кіровограда не горять ліхтарі, люди постійно бояться повертатися додому. Найбільше пригнічує безнадія: пограбувань і вбивств у місті, як правило, не розкривають. А ще люди бояться, коли у їхніх оселях раз по раз несподівано відключають світло чи воду. Про всяк випадок завжди напоготові мають свічки, а у ванних і кухнях у великих бутлях чи виварках — воду. Гарячої, як правило, немає — її гріють на плиті в каструлях. Гімназія — ніби промінчик світла в занедбаному обласному центрі, чиї мешканці живуть хіба що сподіваннями на майбутнє — от малі вивчаться, вискочать із замкнутого кола й змінять щось на краще... Проте вже другий місяць гімназію «тіпає» від нескінченної «уваги» правоохоронців.

«Америка програє війну з жиром, а ожиріння вже не можна вважати особистою поразкою окремої особи, бо воно переростає в національну епідемію», б'є на сполох американський часопис «Вашингтон манслі». Та ця новітня цивілізаційна «епідемія» охопила не лише США, а й увесь Захід. Америка лише і в цьому лідирує. Особливе занепокоєння викликають рівні ожиріння серед дітей США та Європи. В Америці ця проблема вже розрослася до розмірів новітньої «американської трагедії».

Після розвалу Радянського Союзу апологети відродження новітньої імперії на його колишніх теренах за один із методів своїх дій вибрали пропаганду «исконной» приналежності до Росії окремих територій, що відійшли до новоутворених держав. Потрапив до цього переліку й Кримський півострів, переданий 1954 року зі складу РРФСР до УРСР. Цей акт, що тоді здійснювався згідно з офіційним проханням Президії Верховної Ради РРФСР, відтепер у документах вищої влади Російської Федерації, публікаціях московських дослідників та політиків трактується не інакше як жест доброї волі росіян, котрі подарували Кримську область Україні з нагоди 300-річчя Переяславської ради. Поширюваний міф про «подарунок» Хрущова Україні є породженням агонізуючої імперської системи.

Отже, ми встановили розбіжності, які стосуються тлумачення чародійництва в Україні та у Європі. На Заході чаклунство відкривало собою список найтяжчих злочинів проти Бога та всіх добропорядних християн, а в Україні сприймалося як буденний прояв небуденних здібностей. Здібності ці обдароване магічним хистом жіноцтво могло використовувати, як-то кажуть, у міру своєї зіпсованості — або ж на добро, або на зло. Зло від української відьми вимірювалося винятково кількістю та якістю заподіяної нею шкоди (засуха, хвороби, неврожаї тощо). Йшлося, таким чином, про прикрощі чи збитки, завдані однією людиною всій спільноті або деяким її представникам, а не про гріх перед Богом, перед церквою та її апологетами.