Маргарита Довгань з внучкою Стефанiєю. Київ, 1987.
До «Парнасу на Видубичах» Яків Сазонов уперше прийшов, коли йому виповнилося два роки. «Ми сиділи удвох і розповідали уривок з «Причинної» Шевченка, син тримав мене за руки і за вуха, — згадує його мама, пані Любов. — У три роки він уже всю поему знав напам'ять». Пані Люба має четверо дітей. Найменшому, Якову, зараз сім років, п'ять iз них він вивчає поезію. «Оскільки у школі тільки на уроках українська, то вдома вечорами я начитувала поетичні тексти середульшій, Марійці, щоб вона «насичувалася» мовою, а Яків слухав, — розповідає Любов Сазонова. — Через два тижні він підійшов і сказав: «Мамо, а як це — орел вийняв карі очі на чужому полі, а біле тіло вовки з'їли?». Кажуть, що дітям шкідливо слухати «такі жахи». Але по телебаченню й не таке показують. А тут справді словом твориться вражаюча картина, майже в кожному рядку нова: «Реве та стогне Дніпр широкий»... «Додолу верби гне високі»... «Горами хвилі підійма».
«Познайомила» родину Сазонових з поезією і з традиційною українською культурою художниця Галина Зубченко. Діти стали ходити до її студії «Оранта», вивчали стиль Марії Приймаченко, малювали. Співорганізатор студії, мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін, радив батькам, як пробуджувати в дітях генетичну пам'ять: поменше дивитися телевізор і щодня вивчати напам'ять по чотири рядочки Шевченка. Галина Олександрівна приводила своїх студійців на поетичні вечори осередку «Парнас на Видубичах» до відомої шістдесятниці, культурної діячки Маргарити Довгань. Там для батьків і дітей відкривався світ поезії. «Коли порядне, високе, мудре слово звучить у душі дитини, воно в ній виховує все: інтереси, почуття, мораль, — вважає Маргарита Костівна. — Бо «спочатку було Слово». Діти, які кожні три місяці збираються у пані Маргарити, розповідають поезії також Василя Голобородька, Бориса Мозолевського, раннього Павла Тичини, Євгена Плужника, Василя Симоненка, Григорія Сковороди і багатьох інших поетів-мислителів. Разом iз дітьми поціновувати слово навчаються і батьки. «Якби не ця студія, то я майже не знала б Тараса Шевченка, — розповідає Любов Сазонова. — Я відкрила зовсім інший світ Шевченка. Звісно, батькам треба читати і говорити з дітьми про прочитане. Я завела зошит, зранку на кухні писала по чотири рядки і вивчала вірші разом з дітьми. Усі мої діти знають псалми Шевченка напам'ять. Вчительки дивуються: «Ви що, справді це все знаєте? Справді щодня вчите?»
«Парнас на Видубичах» — один iз небагатьох осередків, де київські діти можуть побути в комфортному мовному середовищі. «До мене багато звертається батьків із проблемою: вдома діти говорять українською, а на вулиці — суцільне російське мовлення. Таких дітей треба рятувати. Я чую від родин, які свідомо перейшли на рідну мову і виховують дітлахів, що дітям потрібне середовище». А музикант і мистецтвознавець Тарас Компаніченко, батько чотирьох малюків, додає, що «коли дитина буде сповнена оцих знань — їй не потрібні будуть «замінники» почуттів, до яких сьогодні так тягнеться «необігріта» молодь, — наркотики, цигарки. Треба самим творити середовище для своїх дітей».
Для Маргарити Довгань поезію Шевченка розкрила її вчителька української мови і літератури Олександра Білоцерківська. «Вочевидь, ця інтелігентна, витончена вчителька була з того дуже обмеженого числа київської української інтелігенції, що збереглася в час репресій». Довгані переїхали в Україну, до Києва, у 1944 році. «У моїй родині дуже багато людей знищили, — розповідає пані Маргарита. — Прадід постраждав, дід, дядько по батькові. Але про це мовчалося. Рід мій походить iз Волині, мої пра-пра були Карпенки і Жабокрицькі. Родини ці були зруйновані, розтрощені, оскільки були інтелігентами, небагатими поміщиками». У 1948 році Маргарита Довгань поступила на факультет журналістики Київського університету. «Я принципово вважала, що раз я журналіст, то маю говорити українською і на роботі, і вдома», — каже пані Маргарита. І свого чоловіка, скульптора Бориса Довганя, автора пам'ятника Папі Римському в Києві, привчила до цього. Коли ж почала працювати у редакції газети «Друг читача» і їй доручили рекламувати поетичні видання — то такі знайомства почалися! Іван Дзюба, Василь Стус, Іван Світличний... До редакції приносили свої перші книжки з видавництва «Молодь» Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко. Маргарита Костівна знайомила молодих поетів і художників з друзями, збирала їх у себе вдома на творчі вечори. Пішла до школи донька — пані Маргарита і там намагалася творити поетичне середовище. Та особливо пощастило з онукою Стефанією. У її класі бабуся організувала етнографічний ансамбль. Діти почали збиратися у неї вдома, читали вірші, слухали гарну музику і співали пісень. Так народився «Парнас на Видубичах».
Сьогодні Стефанія Довгань — талановита вокалістка, яка перемогла у конкурсі «Молоді класичні голоси» імені Рози Консел (США) і мала низку концертів у багатьох містах Америки. «Де б я не співала пісні Миколи Лисенка на слова Шевченка, люди, навіть не розуміючи тексту, відчували зміст душею, у них на очах навіть з'являлися сльози», — каже Стефанія. Як згадує Маргарита Довгань, онука ще маленькою вивчила напам'ять пів-«Кобзаря», а в 4 роки заспівала свою першу колядку. Найяскравіші спогади дитинства для Стефи — це музика Вівальді й Баха. Водночас захоплювалася мистецтвом Марії Приймаченко. Гриць Гірчак, що відбув 25 років «за націоналізм», навчав дівчинку старовинних пісень. У 1995 році 15-річна Стефа приїхала з мамою до Балтімору і вступила на відділення вокалу державної школи мистецтв Флореаль, згодом закінчила там університет. «Я переконувала всіх в існуванні України. Але деякі ще й досі кажуть: «О, ти їдеш назад у Росію!» Це дуже боляче». Стефанія розповідає, що у неї немає ностальгії за Америкою, хоча там вона прожила 8 років: «Ностальгія у мене завжди була за Україною. Ношу весь час у собі свою гордість, свою приналежність, яку мені заклали в дитинстві. Але багато нової генерації українців в Америці не хочуть повертатися в Україну. У наших людей часто немає відчуття приналежності, відчуття свого, вони самі себе вважають неповноцінними. Це залежить від виховання».
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
