Олесь СИЛИН. (Фото Миколи НАВРОЦЬКОГО.)
У пам'яті українців, які належать до родини народів древньої досередземноморської античної культури, зберігаються імена і образи великих синів і дочок ще задовго до Київської Русі. Деякі вже стали легендарними і навіть міфічними. Їх глибоко шанують, і на прикладі їх служіння своєму народу виховувалися численні покоління. Проте хто спроможеться назвати будь-який народ, який так глибоко, до святості, шанував і навіть обожнював реальну людину? Нею став Тарас Шевченко. Хто спроможеться назвати когось іншого? Образ Шевченка ще з часів кріпацтва був у кожній хаті України поряд з іконами біблійних святих. І всі вони були не куплені, а створені самими господарями українських осель. Мальовані, різьблені, вишиті чи гаптовані, на власноруч тканому полотні. А поряд з образами — наша національна Біблія — «Кобзар». Тарасові твори, як молитву, знали напам'ять, бо читали уголос усією родиною.
А хто назве ім'я, щоб йому, як Шевченкові, височіли пам'ятники по всіх континентах світу, там, куди зла доля закинула українців? Чимало пам'ятників Тарасові творили народні майстри. Яскравим прикладом цьому є понад тридцять пам'ятників, створених Каленем Терещенком. Його творчо-подвижницьке життя потребує хоч короткого викладу. Родом iз села Попівка, що на черкаській Звенигородщині, він, як і його талановита сестра-художниця, були запрошені прикрасити імператорські палаци в Петергофі і Царському селі під Петербургом. Пізніше, переслідувана радянським режимом як «націоналістка», вона змушена була поселитися в Азербайджані, а потім, — у Туркменії. А Калень Терещенко, повернувшись на рідну Черкащину, заповзявся творити свою Шевченкіану. Всі його витвори були відлиті ентузіастами на заводах Черкащини. Зокрема в селах Моринці і Кирилівка (яке Шевченко називав Керелівкою). Тепер це селище назвали Шевченковим що, зрозуміло, неправильно, бо історичну назву треба було зберегти.
Роки творіння Шевченкіани Калена Терещенка за радянської влади були голодними. Отож, бувало, селяни принесуть йому кілька жмень смаженого хлібного зерна, і він, жуючи його, працював. Один з його витворів багато років височів на могилі Шевченка, над Дніпровою кручею. Цей пам'ятник було встановлено на місці великого чавунного хреста, який по-злодійськи потрощили, а фрагменти нам вдалося знайти, і вони стали експонатами музею Шевченка в Каневі на Чернечій горі.
Щодо пам'ятника в Кирилівці, то Кален створив композицію з кількох персонажів. Отже, образ подібного пам'ятника в Харкові скульптора Манізера було відверто запозичено у Терещенка без посилання на нього. Доля ж того унікального пам'ятника показова для радянського життя. Один за одним зникли постаті персонажів пам'ятника, а затим і скульптура Тараса була скинута, а на її місце поставлено стандартно-типовий, інший пам'ятник. Та на цьому історія з витвором Терещенка не закінчилася, вилившись у печальну одіссею.
Скинута і знівечена скульптурна постать Тараса була «запакована» у труну, у величезну, з нещільно збитих дошок скриню і трактором відволочена в глухий куток крутояру. Ми з нині покійною дружиною Ніною Заручинською тоді свідомо ходили по Шевченкових місцях. Дізнавшись про це злодійство, ми віднайшли вже вкриту мохом «скриню» і через величезні щілини побачили знівечену постать Тараса. Відбита його долоня лежала на обличчі, ніби від сорому за вчинене з ним. Тогочасні українські товариства охорони пам'яток порушували клопотання відреставрувати цей витвір Терещенка. Тоді його відтягли за наказом влади в ще глухіше місце. А коли ми знайшли його й там, то ці «останки» потаємно закопали, щоб і сліду не лишилося...
Такою ж трагічною була і доля творця пам'ятників Шевченку. Він доживав віку в притулку для старих і одиноких людей. Клав людям печі. А коли осліп, то плів з лози кошики. Там, у притулку, Терещенко і помер — 1969 року, у віці 90 років. І по ньому, творцю справжньої подвижницької Шевченкіани, не лишилося б і сліду. Та наше Товариство пам'яток, очолене тоді П. Т. Троньком, виступило з публікаціями і посприяло тому, щоб на могилі Терещенка поклали монументальну плиту.
Наведений вище факт не є поодиноким. Зауважимо: навіть один такий факт опосередкованої образи Тараса Шевченка є образою і нашій нації.
Ще за радянської влади наукова громадськість України пройнялася ідеєю відтворити в Моринцях хату, де народився Тарас. Притім ніхто навіть iз шевченкознавців не уявляв собі, якою вона була. Адже листок, де намалював Шевченко під час експедицій бідацьку хату, було частково обірвано. І от цей залишок і нарекли «хатою Шевченка». Хоч на звороті картини рукою самого Тараса було написано: «Вдовина хата». Так само, як на його картині, на якій зображено чужоземних послів, які з дарами очікують побачення з Богданом Хмельницьким. Так от, знову ж за тієї «епохи» цю картину йменували «Дари в Чигирині», хоча на звороті її Шевченко написав «Дари Україні», тобто козацькій державі. І ця тогочасна державна підробка була свідомо вчинена, щоб люди не знали про таку державу. Відтворення оселі у Моринцях було поставлено на наукову основу. Зокрема, були проведені археологічні дослідження садиби. І от у розкопі чітко окреслилися підмурки досить великої і капітальної забудови хати. Архівні ж пошуки виявили, що ця хата належала ковалю, засланому за «вольнодумство» до Сибіру. Хата потому лишилася незаселеною. Тоді батько Тараса Григорій Шевченко, який повернувся, відбувши «службу» в солдатах і одружившись iз Катериною, поселився в цій хаті, не бажаючи жити разом iз тестем. Отак дізналися про першу хату Тараса — «над чистим ставом, край села»...
Отакою, якою вона була, і почали відбудовувати цю хату-меморіал. Та вища влада Черкащини не без вказівки «зверху» чинила опір. Мовляв, як це, ми і в підручниках тлумачимо про те, що Григорій Шевченко був злиднем, а тут «хороми»! Проте ця хата все ж була відтворена на засадах об'єктивної науковості.
І потяглися до Моринців масові екскурсії шанувальників Шевченка. Зокрема і зарубіжних. Тоді радянські прислужники вжили випробуваних «заходів». І хата, ніби несподівано, згоріла. А повторне відтворення тоді було під загрозою покарання.
Прикладів цьому можна навести чимало. Хоч ім'ям великого Тараса пишалася б будь-яка цивілізована держава.
Олесь СИЛИН,
заслужений архітектор, заслужений діяч культури України,
головний експерт Всеукраїнського Фонду з відтворення пам'яток
ім. Олеся Гончара.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
