Kоаліція, яка зорганізувалася на підтримку напів'єдиного кандидата від влади на цих виборах Віктора Януковича, продовжує проростати тріщинками і щербитися. Якщо раніше від підтримки Прем'єра відмовилися кримські есдеки, а також кілька осередків партії «Справедливість», то тепер політичного ляпаса Януковичу дали його партійці-«регіонами». За повідомленням прес-служби «Нашої України», кілька сотень членів Феодосійської міської організації Партії регіонів прийняли рішення про вихід із партії.

Кожен український співак, який би він не був аполітичний, щоразу на виборах стає фігурою на чиїйсь політичній шахівниці. На виборах працюють майже всі зірки. Вибори — шикарна можливість покласти до кишені кілька тисяч, а комусь — десятки тисяч понаднормових баксів. Бо політик, який замовляє музику, переплачує концертну «вартість» музиканта вдвоє-втроє — такі правила.
Кожні вибори — президентські чи парламентські — ставлять наших артистів перед спокусою: гендлювати своїм іменем, яке здобував протягом багатьох років, чи залишитися осторонь дерибану і зберегти обличчя. Адже відомо: слово співака важить багато. В інтерв'ю «УМ» Віктор Павлік зачитав листа сім'ї з Луганська: «Не знаємо, за кого голосувати. Кажуть, ти за Януковича. Якщо ти за Януковича, то ми обов'язково за нього проголосуємо...». Один із дієвих методів переконати виборців — привести до них на повідку їхнього улюбленого співака, який скаже, за кого віддати свій голос.

«...Не треба боятися ворогів своїх: найгірше, що вони можуть зробити, — це вбити. Не треба боятися друзів своїх — найгірше, що вони можуть, — це зрадити. Боятися треба байдужих, бо саме з їхньої мовчазної згоди твориться все лихо на світі», — сказав хтось із мудрих. Торжество беззаконня, яке панує в цивільній авіації України, можна зупинити тільки за умови не байдужого ставлення, а принципової позиції громадськості й політиків, які не бояться називати речі своїми іменами. Чиновники при владі на це нізащо не наважаться, бо надто бояться втратити свої крісла. І яскравим свідченням цього є реакція можновладців на статтю «Під крилом сірого кардинала», опубліковану в «Україні молодій» 4 листопада 2003 року.

Більшість подорожуючих дотримуються гарної «плюшкінської» традиції — відвідуючи якесь місто чи країну, обов'язково захопити звідти на пам'ять якийсь сувенір. Що в цьому плані може запропонувати Україна і, зокрема, Київ? Адже на День незалежності столицю заполонять десятки тисяч гостей. Тож у переддень урочистостей ми вирішили влізти в шкіру туриста і пройшлися місцями «сувенірної слави». А водночас дослідили, чим живе і дихає в Україні ця залузь.

Про те, що Свято-Успенська Почаївська лавра, яка знаходиться у Кременецькому районі на півночі Тернопільщини, є однією з найбільших православних святинь українського народу, відомо дуже багатьом в усіх куточках України. А от про те, наскільки цікавими — деякі майже на межі фантастики — є епізоди давньої історії лаври, знає значно менше людей. А вони таки вартують того, щоб їх знати.

Це місто називають українською Венецією, сюди приїжджають по емоції, вино, дунайські оселедці й фантастичні фотографії. Але чомусь залишатися тут мало хто хоче. З унікального міста на воді втікає безслідно молодь, місцеві лікарі через нестачу грошей подаються у рибалки, а людині з вищою освітою у Вилковому майже нереально знайти роботу. Песимісти кажуть: якщо в місті нічого не зміниться, воно стане звичайним українським селищем — чимало єриків з водою вже перетворили та бетонні дороги... А оптимісти певні: Вилкове врятує екологічний туризм.

Коли київський автобус на «Лемківську ватру» нарешті зрушив із місця, було далеко за північ. Стомлені останнім «марш-кидком» наплічників, кариматів і наметів у багажне відділення кияни помалу лаштувалися до сну. Коли раптом мiй сусіда голосно залементував: «Нарешті — їдемо на імпрезу! Хай тільки спробують почати її без нас». Такий ентузіазм сонна аудиторія не «зацінила» і на знак обурення неквапно зміряла крикуна посоловілими очима. «Та чого ви? — невгавав той — У Польщі імпрезою називають усе, де багато пива, ковбасок і музики». Народ у бусику радісно зашумів.

Кажуть, що коли у 1883 році закладали Одеський оперний театр, була злива. Коли ми від'їжджали до Одеси, у Києві також лляло. «Якось навіть символічно», — спало на думку тоді. Проте Одеса зустріла нас напрочуд гарною сонячною погодою. А київський дощ потім ще не раз довелося пом'янути «незлим тихим словом». Адже вдягатися-взуватися в дорогу довелося зовсім не по-літньому. У шафі вхопилися перші-ліпші туфлі, звісно, під руку потрапили саме ті, що на підборах. Хто ж знав, що на об'єкті журналістам з нагоди реконструкції дозволять певні «слабкості»: піднятися на риштуваннях аж під склепіння театру і навіть побродити по його новенькому, щойно відреставрованому даху...

Сезон дорослих відпусток і дитячих канікул у самому розпалі. Всі, кому вже пощастило вирватися iз задушливих офісів та міст із розпеченим асфальтом, зараз у кращому випадку безтурботно підсмажують боки на березі моря, річки чи іншого водоймища, в гіршому — гнуть спину на присадибних ділянках. Хоча останнє твердження дещо спірне, бо для когось хімічна війна з колорадським жуком — неабияке, але теж психологічне розвантаження, а «танго з сапкою» легко дасть фори усіляким там шейпінгам та дієтам. Усвідомлювати, що сонце, повітря і вода є нашими найкращими друзями, нас привчали з дитинства. При цьому на пам'ять не спадає чомусь жодної скоромовки, яка б попереджала про численні загрози, що таїть у собі матінка-природа. І особливо влітку, коли небезпека зростає, а пильність людини — навпаки, знижується.

Цей антитерористичний спецпідрозділ став легедою ще за радянських часів. «Альфа» — це еліта в світі спецслужб. Бійці групи «А» справді йдуть на крок попереду інших, а успішно проведені ними спецоперації часто стають унікальними і неперевершеними.