Для дуже багатих людей Заходу володіти замком — таке ж неписане правило аристократичного етикету, як мати в гаражі принаймні одне місце для Ролс-Ройса, а на пальці руки — перстень з камінчиком під сотню каратів. Серед нерухомості тамтешніх мега-зірок естради, спорту, знаних банкірів та бізнесменів зазвичай є хоч якась індивідуальна середньовічна кам'яниця з благородним «родоводом». Це не тільки тішить їхнє заможне самолюбство, а й дозволяє, не посягаючи на дефіцитні бюджетні кошти, утримувати цінні пам'ятки архітектури в добротному стані. Завдяки свідомим мільйонерам на територіях Шотландії, Англії, Баварії, Андалусії та інших європейських земель з давніми рицарськими традиціями замки стоять, як на картинці, — нинішнім туристам на радість і майбутнім поколінням на згадку.
Українцям похвалитися тут майже нічим, якщо не брати до уваги двох-трьох відреставрованих замків, зокрема, Олеського на Львівщині, де розмістився музей іконопису, та кількох розкиданих в основному по Західній Українi давніх оборонних об'єктів зі стінами і спорудами, накритими дахом. Iншi рештки представлені або наземними руїнами, або прихованими під шаром грунту фундаментами. Багате в минулому на замки Прикарпаття — не виняток.

Спершу була масштабна реконструкція. Після неї архітектурно приваблива історична частина Івано-Франківська набула майже аристократичного блиску. За цю роботу групу архітекторів і будівельників у 2001 році нагородили Державною премією України. Потім обласний центр Прикарпаття охопив справжній будівельний бум — ошатні і комфортні житлові, торгові та офісні будівлі почали рости, як гірські гриби-красені після теплого серпневого дощу. На одній з прес-конференцій місцевий журналіст поважного віку резонно зауважив, що такого масштабного, швидкісного і якісного будівництва не спостерігалося ні за перших, ні за других «совітів», як, власне, й упродовж усієї 342-річної історії міста. Цю тенденцію підтвердив і міський голова Зеновій Шкутяк, зазначивши, що за співвідношенням обсягів зданих в експлуатацію новобудов і кількістю населення Івано-Франківськ нині в Україні поступається лише столиці.
У чому ж розгадка прикарпатського феномену, адже 240-тисячний Івано-Франківськ не належить до числа вітчизняних промислових гігантів і за рівнем концентрації капіталу, вочевидь, поступається доброму десятку українських міст? Про це, а також про стан і перспективи сучасного містобудування — наша розмова з президентом створеної сім років тому будівельно-інвестиційної компанії «Гаразд Україна» Костянтином БОРОДАЙКОМ.

Хто і коли вперше натрапив на це дивне місце на лівому березі Лімниці, тепер встановити важко. Але що його помітили люди, обдаровані винятковою інтуїцією, сумніватися не доводиться. Навіть тепер, після дикого післявоєнного освоєння більшої частини Карпат, землю і повітря довкола урочища, розташованого під горою Лютою (звідси назва — Підлюте), вочевидь, можна вважати одним з найчистіших куточків Європи.

...Ген-ген на обрії, там, де море зливається з небом, з'явилася невиразна цятка. Невдовзі її можна було розгледіти вже навіть без бінокля. Аж цілісінький табун кінських сил, схований під ногами — у моторному відсіку, немов хто вперіщив одночасно сотнею батогів. Залишаючи за кормою білі буруни й пінистий слід, катер помчав хвилями зі швидкістю 30 вузлів (майже 60 кілометрів за годину). А коли згодом збавив хід і, описавши циркуляцію, підійшов до борта моторного човна, ситуація склалась — хоч малюй ще одну картину з класичною назвою. Мається на увазі «Не чекали». А серед тих, кого вкрай пригнічені рибалки аж ніяк не чекали ось тут, за два десятки кілометрів від берега, був і кореспондент «УМ», який того дня разом з прикордонниками вийшов у море на катері морської охорони «Калкан».

Цим дівчатам, напевно, батьки не говорили: «Вчися добре, доню, а то будеш двірничкою чи дояркою» (принаймні мене виховували саме так). Більшість iз тих, хто потрапив на узбіччя життя, не пам'ятає, коли з ними востаннє говорили «по душах» батьки і коли взагалі горе-«родителі» з'являлися на горизонті. І ось діти «вивчилися» на... повій.

Iдея цієї публікації народилася спонтанно. Був час розманіженого потягування кавусі після трудового дня, коли всім «серйозним» темам уже віддано належне, тож хочеться просто посидіти і потеревенити про своє, жіноче... «А знаєш, — сказала мені моя колега, — я в юності була страшенно романтичною особою, ще й максималісткою, і жити намагалася за Цвєтаєвою». І на моє «що це означає?» почала пояснювати: любити, як Цвєтаєва, будувати стосунки з чоловіками, як вона, et cetera. Ні, наївним таке твердження мені зовсім не здалося. Навпаки, у голові миттєво промчав один рядок, щоправда, не Цвєтаєвої, а Маяковського: «Стать бы мне косноязычным, / Как Дант или Петрарка, / Душу к одной зажечь, / Стихами велеть истлеть ей...». А й справді! Стати б мені Петраркою чи тою ж таки Цвєтаєвою, мати б такі слова, як у неї, написати б про своє кохання... Цікаво, що з того писання вийшло б? Я не про дактилі чи анапести — «техніка» тут не цікава. Я про суть.

Російські ЗМІ активно обговорюють розстріл 10 квітня на площі поблизу Ярославського вокзалу 19-річного студента Московського інституту електроніки та математики Германа Галдецького. Цей «герой нашого часу» з власної ініціативи розкрив цілу систему організованого міліцейського «бєспрєдєла» у Москві й поплатився за це: всі ЗМІ пов'язують замах на Галдецького з помстою міліції за його резонансну статтю, надруковану в «Новой газєтє» 9 квітня. Жертвами московських міліціонерів були й українки-нелегалки, які приїхали на заробітки в російську столицю. Зараз студент перебуває в лікарні на межі між життям і смертю: лікарям довелося вилучати з голови хлопця міліцейську кулю.

Ще змалку майбутній маляр, який народився 24 березня 1878 року неподалік Коломиї, сповна надпив із чаші випробувань. Родина Пстраків із семи осіб, що була на утриманні батька Василя, постійно бідувала. Глава сім'ї, за спогадами тогочасних очевидців, був непоганим майстром ліплення та різьби по дереву, але не завжди знаходив замовлення, тому вдавався до лихварських позичок на кабальних умовах. Хронічна кредитозалежність, як то часто буває, завершилася сумно: за несплачені борги будинок Пстраків конфіскували. Не здатний дати раду в полоні злиднів, батько залишив сім'ю, а мати невдовзі померла з горя. П'ятеро дітей «розлізлися межи людьми» і змушені були дбати самі про себе. Та завдяки винятковій хлоп'ячій любові до малювання і підтримці коломиян потужний талант Ярослава Пстрака таки проріс з-під тяжких житейських завалів до рівня одного з найталановитіших західноукраїнських художників першої чверті ХХ століття.

Йеллоустоун — це такий всесвітньо вiдомий національний парк у США, а Деркул — річка-невеличка, що протікає територією Луганщини. Її назви немає навіть в Українському словнику-енциклопедії — мабуть, не доросла. А спільного між заповідним заокеанським куточком і чарівною українською водоймою навіть більше, ніж здається на перший погляд. По-перше, Луганська обласна рада ще три роки тому ухвалила рішення про створення в Біловодському районі регіонального ландшафтного парку, виділивши під нього аж 14 тисяч гектарів по обох берегах Деркулу. По-друге, якщо я правильно розумію англійську етимологію, Yellowstone перекладається як «жовтий камінь». А Деркул тече серед крейдяних (точніше, мергельних) гір, колір яких за бажанням можна вважати блідо-жовтим. Чим не «жовтий камінь»?

Школи Голосіївського району столиці стали домівкою для першого конкурсу дитячої літературної та мистецької творчості на кращий твір, присвячений матері — «Мамо, рідна і кохана». П'ятикласниця Марія Ємець зі школи № 269 подала на конкурс такий вірш: