Майже 300-річне нашарування історичного пилу правди про Батуринську таргедію і понині не дозволяє всім нам усвідомити велич тих часів, які мають незаперечне космогенно-кармічне значення для України. Цілеспрямована та небачена за своєю жорстокістю каральна акція знищила в Батурині козаків, міщан, ремісників, літніх людей та інших жителів, включаючи немовлят, за різними оцінками, загальною чисельністю до 20 тисяч.
2 листопада 1708 року з лиця землі зникло не просто місто та столиця Лівобережної України, не просто потужний економічний, культурний, політичний центр на європейський кшталт, а навіть сам помисел волелюбних українців мати власну долю та власну державу.

Історія від міфології відрізняється тим, що спирається на конкретні речі: археологічні знахідки, літописи, листи й розпорядження, тепер і відеозаписи. За збереженими в архівах документами можна з'ясувати багато чого, приміром, що насправді думав Богдан Хмельницький про Переяславську раду. Мабуть, тому всі архівні установи Радянського Союзу в 1930-ті роки були підпорядкованi Народному комісаріатові внутрішніх справ (НКВС) СРСР. Архівістам доручали важливу роботу — вишукувати «ворогів народу». Адже пожовклі аркуші початку століття зберігали прізвища й опис діяльності активістів Української революції, політичних партій, діячів доби УНР... Хоч як би вони не «маскувалися», чекісти мусили їх віднайти й знищити.
У 1958 році архівну систему реорганізували й вивели з підпорядкування силових структур. Однак кадри на керівництво призначали ті таки «органи», а документи про українських діячів знову ж таки приховували в «особливих відділах», де працювали люди «зі званням». Можливо, вихованці тієї «школи» і досі працюють у архівній галузі України, маючи на меті зовсім не вивчення історії чи збереження національної архівної спадщини. Інакше як пояснити, що архівна система, міліція, СБУ і митна служба виявилися не готовими до розкриття масштабного розкрадання Центрального державного історичного архіву у Львові?

Дискусія стосовно доцільності реклами тютюнових та алкогольних виробів в Україні триває вже кілька років. Опоненти пропаганди «зеленого змія» та цигарок кажуть, що така реклама впливає на психіку підлітків і ті починають дедалі частіше зазирати у чарку та тягтися до сигарет, а тому якомога швидше слід позбавити телеекрани та вулиці від подібного «оздоблення». Причетні ж до виробництва шкідливих товарів запевняють: реклама не збільшує кількість пияк та курців в Україні, а лише дозволяє споживачеві зорієнтуватися в асортименті. А віце-прем’єр-міністр Микола Томенко думає по-своєму й хоче, аби вже цієї зими з наших вулиць зникла «шкідлива» реклама, а теле- та радіоефір збіднів на кількість «алкогольних» роликів. Хто від цього виграє і постраждає, намагалася з’ясувати «Україна молода».

Якщо не брати до уваги перший післяаварійний період, то охочих влаштуватись на роботу на ЧАЕС завжди вистачає. Гроші, відверто кажучи, — не останній аргумент на користь одіозного об'єкта. Але для того, щоб отримати допуск, скажімо, в «саркофаг», одного бажання і високого професіоналізму недостатньо.
Пригадую випадок. У травні 1998 року разом iз колегою по інформаційній службі ЧАЕС Миколою Хрієнком ми здійснили «сходження» на верхню позначку вентиляційної труби «саркофага». І не для того, щоб знічев'я подихати чорнобильським повітрям на висоті 150 метрів, а подивитись на власні очі і розповісти в ЗМІ про ремонтно-відновні роботи, що вперше після чорнобильської катастрофи проводились тоді на пошкодженій трубі в рамках міжнародного проекту. Після того як ми реалізували заплановане і репортажі були надруковані в кількох виданнях, нам запропонувала послуги ще одна відома, але схильна до бульварних сенсацій, газета. Ми погодились, особливо не сподіваючись. Згодом поцікавилися долею підготовленого матеріалу. Відповідь шокувала своїм летальним гумором: «Знаєш, старче, не взяли твій доробок. От якби, кажуть, iз труби «саркофага» хтось гепнувся вниз, та ще й насмерть, ось тоді...»

Пам'ятка архітектури модерну XIX—XX століття «Будинок з химерами», творіння Владислава Городецького, віднедавна виконує незвичну для себе місію державної резиденції (це на час реконструкції Маріїнського палацу). Колись, за часів «проживання» Леоніда Кучми на Банковій, кияни жартували: «Будинок з химерами — це будинок навпроти будинку з потворами». Свого часу тут було житлове помешкання, лікарня, Центральний Комітет Комуністичної партії України, а нині — штаб-квартира Президента України Віктора Ющенка. На реконструкцію унікальної споруди, що відзначила своє сторіччя, держава виділила теж унікального розміру кошти: проект оновлення будівлі має кошторис розміром майже 166 мільйонів гривень. Днями нова влада відкрила для журналістів завісу таємничості й показала, що ж там таке з'явилося у будинку Городецького свіженького (і на що ж таки витрачено чималі грошики). Кореспонденти «УМ» були у «серці» президентської резиденції. І ось що ми там бачили...

Маріїнський (він же Міський, він же Центральний, бо в топографії цієї зеленої зони сам чорт ногу зломить) парк — просто оаза в серці столиці. Головна його прикраса — палац, хай навіть дуже облуплений при ближчому розгляданні, але ж — колись імператорський, а тепер — президентський. Поруч з оглядового майданчика відкривається чудовий вид на Дніпро й лівий берег. Чимало киян приходять сюди на вихідні порелаксувати, а коли вихідних аж чотири, а надворі — літо, це місце стає плацдармом для численних молодят, одружених якусь годину тому. Відвідання площі перед Маріїнкою — один із «обов'язкових пунктів» весільної програми — після Кия, Щека та Хорива з їхньою сестрою Либіддю в човні. Минулих вихідних молоді кияни одружувалися особливо активно. Адже гуляти можна не лише суботу-неділю, а ще дві доби.

Новоселівка сховалася у пониззі Інгульця. Дивлячись на неї згори, буквально дух перехоплює від краси. З узвишшя хат, які потопають серед зелені, — немов спускаються до в'юнкої річки. З одного боку, щоправда, на Новоселівку все більше насуваються відвали Південного гірничо-збагачувального комбінату з перспективою поглинути її назавжди. Вже зараз таке сусідство місцевим мешканцям завдає чимало клопотів. Гірничі розробки виснажили колись родючі тамтешні чорноземи — отож земля часто-густо зрадливо провалюється просто під ногами, а воду й взагалі завозять, бо внаслідок високого вмісту солі та важких металів пити її тут неможливо. За кращих часів у місцевому радгоспі працювало понад 800 чоловік. Нині ж з роботою у Новоселівці не розігнатися. Отож багато хто звідси вже виїхав у пошуках ліпшої долі. Хто ще залишився, зазвичай працюють на сусідньому комбінаті.

Розповідають, що 20 років тому, ставши ректором Київського університету іменi Тараса Шевченка, Віктор Скопенко найперше влаштував погром на історичному факультеті. Шанованого декана Анатолія Кізченка тоді зняли з посади, забрали в нього навіть кафедру. Вчений передчасно помер. Сьогодні ректор продовжує цікавитися історією. Можливо, не з власної волi, а за порадою симпатичних йому політиків. Так, на початку 2004 року, за рік до відзначення 60-річчя перемоги над нацизмом, пан Скопенко влаштував бучну перевірку професійної діяльності викладача історичного факультету, професора Віктора Короля, який «мав необережність» надрукувати в газеті «Київська правда» статтю про битву за Київ (у якій радянське командування загубило півмільйона чоловік), написану ним на основі свідчень рядових ветеранів. Незважаючи на те, що на цю тему Віктор Король опублікував уже кілька десятків статей у наукових журналах, пильні товариші розкритикували саме цю невелику статтю в популярному виданні й звинуватили вченого в тому, що він перекручує історію і принижує роль радянського командування в роки війни. Відповідний «сигнал» отримав і ректор університету. Однак замість того, щоб запросити відомого вченого до свого кабінету і хоча б поговорити з приводу «сигналу», він призначив комісію, якій наказав «розібратися» з викладачем. На щастя, до цієї комісії увійшли історики, готові розбиратися радше у проблемах війни. Виручили вченого і рядові ветерани.

Погортавши матеріали Державного архіву Херсонської області, місцевого краєзнавчого музею та перший том «Історії міліції України», авторами якого є М. Михайленко та Я. Кондратьєв, вирішив хронологічно викласти початковий етап цієї боротьби.

Хоч води відтоді спливло й немало, в Україні нараховується близько тисячі учасників тієї вражаючої події. Мешканець Дніпропетровська, підполковник у відставці Іван Лютий — один iз них.