Помісний собор УПЦ Київського патріархату зібрався 11 липня у приміщенні Духовної академії, що на території Михайлівського Золотоверхого монастиря. І присвячений він був 900–літтю цього духовного закладу. Хоча більшість споруд, передусім головний собор, було стерто з лиця землі в 1934 році, утім духовні традиції монастиря і його славетну історію «ковтнути» не вдалося. Собор, присвячений 900–літтю монастиря і відзначенню в 1020–ліття Хрещення Київської Русі, вірогідно, ввійде в історію України як знаковий. Адже і доповідь Патріарха Філарета, і звернення до помісних православних церков світу, і прилучення до сонму святих українських святителів і праведників свідчать про новий рівень Київської церкви.

Цього місяця Українська православна церква Київського патріархату відзначає 900–ліття Михайлівського Золотоверхого монастиря. До цієї ювілейної дати церква ретельно готувалася. До події вийшли друком сім томів «Житій святих», уперше перекладених українською мовою особисто патріархом Філаретом. Свого часу «Житія» написав церковнослов’янською мовою святитель Димитрій Ростовський (Туптало), родом з України. «Наші предки духовно виховувалися насамперед на житіях святих, — пояснив патріарх. — У цих книгах зібрані життєписи святих — апостолів, пророків, мучеників, подвижників православної церкви, які жили в різних країнах, у різний час і особливо шанувалися в Україні».

Із понеділка в українських християн грецької традиції розпочався Петрівський піст. Він починається завжди на 58–й день після Великодня. А завершується 11 липня, в переддень свята апостолів Петра і Павла. Тому й зветься Апостольським, Петрівським, а то й просто — Петрівкою. У різні роки час тривання цього посту різний, залежно від дати Великодня.

Клечання (прибирання оселі зеленню) у традиційному світогляді українців — це символ водночас і життя, і зв’язку з предками. На межі весни і літа мимоволі радієш від буяння зелені й квітів. Ось ту зелень, передусім любисток, м’яту і татарське зілля, люди несуть святити до церкви. Адже з прийняттям християнства свято літа набуло нового значення — зелений колір листя й пагонів став символом невмирущого життя. Як щороку оновлюється зелень, так і християнська душа оновлюється Святим Духом. Гілки липи, клена, в’яза вносять до оселі й прибирають її по–святковому. Зеленими гілками прикрашають ікони і портрети родичів. Підлогу встеляють травою.

Об’єднати десяток найвідоміших фортифікаційних споруд і палаців Львівщини в заповідник «Замки Західної України» запропонував міністр регіонального розвитку та будівництва України Василь Куйбіда, перебуваючи в понеділок з робочим візитом на Львівщині. До такого заповідника мають увійти замок у Бродах, Добромилі, Золочеві, Олеську, Свіржі, Жовкві. Як повідомила прес–служба Мінрегіонбуду, керівництво області підтримало пропозицію міністра–земляка. У разі створення такого заповідника, його дирекція може розміститися на базі Жовківського заповідника. За словами Василя Куйбіди, створення такого заповідника та визначення його статусу залежатиме від позиції Міністерства фінансів та профільної комісії Верховної Ради. Він зазначив, що до цього часу Мінфін був проти. Але тепер, мовляв, коли буде створене таке от нове державне підприємство, виділяти кошти на реставрацію буде легше.

5 травня Президент України своїм указом звільнив Володимира Литвина з посади в. о. ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тепер Володимир Михайлович, як і раніше — голова Наглядової ради «універу» і керівник кафедри новітньої історії України. В указі також уточнено причину звільнення попереднього ректора Віктора Скопенка — «у зв’язку з виходом на пенсію». Цим же указом Віктор Ющенко призначив тимчасовим керівником найвідомішого «вишу» академіка Леоніда Губерського, який досі очолював Інститут міжнародних відносин КНУ. Постать Губерського, що й казати, яскрава і обнадійлива. Він доктор філософських наук, автор численних публікацій на теми духовності молоді й гуманітарного розвитку, відмінник освіти України, має дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного посла. Не секрет, що якість освіти в ІМВ дещо вища, ніж в інших структурних підрозділах столичного «універу», атмосфера демократичніша.

Важко збагнути Христове Воскресіння. У нього можна лише вірити. Адже свято на його честь вчить нас радіти тому, про що ми знаємо зовсім небагато і, можливо, трохи боїмося: життю після смерті. Саме віра у перемогу життя над небуттям є сенсом розвиненої і розгалуженої християнської релігії. Великдень святкується навесні, коли «воскресає» природа і наочно підтверджується безперервність відтворення всього живого. Після лютої зими з її хурделицями і скутими кригою джерелами знову бачимо зелене листя, квіти, метеликів. Символом Великодня є крашанка, яйце — зародок життя. Як людська душа на Різдво наново «народжується», так і навесні, у великодній час — відновлюється. Утім Великдень — це свято не відновлення, а саме Воскресіння.

До Великодня, за традицією, оселю прикрашають так: вивішують святкові рушники й витинанки, а біля покуті чіпляють великоднього голуба. Такого голуба роблять з писанки, тіста й кольорового паперу. Три барвисті аркуші по черзі складають смужками у вигляді «гармоніки»; згинають кожну зі складених «смужок» удвоє і внутрішню частину склеюють. Виходить щось схоже на гофроване півколо — це крила і хвіст голуба. Тоді замішують трошки крутого прісного тіста (борошно і вода) і приклеюють ним крила до боків писанки, а хвіст, відповідно, до її гузка. Із тіста виліплюють також шию з голівкою і дзьобиком і кріплять до носка писанки. До готового голуба чіпляють нитку і підвішують його під образами.

Ось уже кілька днів численні інтернет–видання шалено піарять книжку «Андрей Ющенко: персонаж и «легенда». Це захопливо–детективне видання ніхто ще не тримав у руках, що, втім, не заважає переносити з тексту в текст дивну фразу: «Дослідження доводить, що в роки Другої світової війни батько Президента України міг бути табірним поліцаєм і нацистським інформатором». Як це: «доводить, що міг бути»? Виявляється, автор книжки Юрій Вільнер свою «солідну працю» побудував на порівнянні кількох автобіографій Андрія Ющенка, в яких він у різні роки то вказує, то не вказує про своє перебування в німецькому полоні й називає один або кілька концтаборів, у яких перебував.

10 квітня Кабмін звільнив із посади голови Держкомархіву Ольгу Гінзбург. Член Компартії, пані Гінзбург залишалася чи не єдиним реліктом попереднього уряду на важливій державній посаді. Упродовж півтора року «хазяйка історичної пам’яті» зробила чимало важливих для однопартійців речей, зокрема, напористо заперечувала факт штучного голоду–геноциду 1932–33 років і перешкоджала публікації архівних документів про комуністичні репресії і визвольний рух українців. В інтерв’ю одному з телеканалів Гінзбург заявила, що має намір засекретити архівні документи, пов’язані зі злочинами комуністичної влади, мовляв, повернення історичної пам’яті «може нашкодити нащадкам».