Уперше в політичній історії «Наша Україна» йде на вибори не у блоці, а окремою партією. Щоправда, залишаючи свої обійми відкритими для тих демократичних сил, які все ж таки надумають приєднатися. Адже до виборів часу ще чимало (усі ж бо розуміють, що 27 травня — дата в будь-якому разі нереальна). До слова, більшість принаймні рядових «нашоукраїнців» виступає за те, аби дату голосування переносили щонайпізніше на середину літа, але аж ніяк не на осінь.

Без помпи і пишних декорацій, які відзначали з'їзд БЮТ на минулих (умовно кажучи) виборах, пройшли збори Блоку Тимошенко цього разу. За півтора року змінилося не тільки місце дислокації БЮТівців (з Палацу «Україна» з'їзд «переїхав» до Українського дому), а й стиль поведінки делегатів. Яких, до речі, було напрочуд мало — майже стільки, скільки й преси. Партійці не надто уважно дослухались до промови своєї лідерки, та й сама Юлія Володимирівна, вже не вживаючи терміну «солідаризм», зауважила, що програма блоку залишається незмінною, тож висвітила хіба що її основні моменти коротко і вклалася у досить стислий час.

Відлік нинішнього конфлікту почався не тоді, коли було взято 300 мільйонів коаліційних срібняків, і не тоді, коли екс-кримінальник удруге став Прем'єром, і навіть не тоді, коли порушили універсальні домовленості про слідування Конституції та розмежування вертикалей виконавчої влади. Все почалося одразу після перемоги Помаранчевої революції — коли заради збереження омріяного миру Ющенко погодився не розганяти «стару» Верховну Раду і по-джентльменськи пішов на політреформу, яка позбавила його більшості повноважень.
Неформальним критерієм для оцінки указу Ющенка про розпуск парламенту є поняття «справедливість». Свого часу ця нестатистична величина і привела людей на зимовий Майдан. Людська душа вкрай вразлива до поняття «справедливість», нехай вона і не є науковою чи юридичною категорією. Досі про справедливість із жалем згадують переможці 2004 року, в котрих украли плоди перемоги лобісти політреформи. Натомість про «незаконність» указу торочать ті, хто понад усе прагне абсолютної влади. 2004-й рік повторюється. Але вже як страшний сон, як гарячкове марення. Трагедію і самовідданість Майдану-2004 перетворено у фарс-2007.

Увечерi починаю читати своєму дошкільняті казку. Цього разу старого й доброго «Солом'яного бичка». Ага... «Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа вдома...»
— Ні! — рішуче заперечує він. — Баба теж по майдану бігала! По телевізору казали.
— Цить! — кажу. — Це не той майдан. І не та баба! — бо починаю здогадуватися, яку саме мітингозаклопотану бабу (Параску) він міг побачити на екрані телевізора.

Конституція України ще не знала такої уваги та зовнішньої поваги до себе, як після указу Президента від 2 квітня 2007 року про дострокове припинення повноважень Верховної Ради. Здається, суспільство зрозуміло, що Конституція — не просто акт вищої юридичної сили, а й залишається його великою надією.
На жаль, у багатьох газетних публікаціях, радіо- і телепередачах на тему президентського указу простежується явно упереджене та заангажоване ставлення до цієї проблеми. Чому? Як видно, основна причина полягає в тому, що коментатори, політики, політологи й журналісти дещо спрощено й суб'єктивно розглядають складні конституційно-правові аспекти даного указу. Давайте-но розберемося в його суті.

У середу опозиція почала безстрокову акцію «Геть зРаду!». Серцем маніфестації стала Європейська площа, де «помаранчеві» встановили сцену. Тепер вони змушені отаборитися тут, бо на майдані Незалежності засіли «регіонали».
Акція розпочалася по обіді, а вранці одним із народних депутатів, які чергували біля сцени, був Олексій Кучеренко. Поки «помаранчеві» готувалися до мітингу, він відповів на запитання «УМ». Інтерв'ю проходило у «вуличній» атмосфері: поруч крокували демонстранти, міліціонери, проїжджала баба Параска, висаджена на джип. Вулиця вплинула на слова Кучеренка. В тому сенсі, що його слова часто були запальними, а думки — досить оригінальними. І це при тому, що Кучеренка — людину небідну, колишнього «губернатора» часів Кучми, — в «Нашій Україні» вважають зовсім не «революціонером».

Відколи у Києві посилилася «вулична політика», щоранку неподалік своєї квартири у Святошинському районі столиці бачу однакову картину: понад два десятки великих і мікроавтобусів із табличками «Форум національної єдності». Це транспорт, який привозить до Києва прихильників коаліції із Житомирщини. Учора автобусів було більше — близько сорока. Представники коаліції вирішили додати масовості у свої акції. Саме в ці дні у Києві обіцяють стрімке підвищення політичної температури — по обіді свою безстрокову акцію мала розпочати опозиція...

Доки соціалісти, які в буквальному розумінні хочуть бути святішими за Папу Римського, бомбардують Ватикан закликами до глави Римо-католицької церкви заборонити українським священикам згадувати слово «вибори» (!), долею останніх впритул зайнявся нарешті Конституційний Суд. За повідомленнями прес-служби КСУ, судді відкрили конституційне провадження за поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Основному закону країни указу Президента про розпуск Верховної Ради.

Навала коаліціянтів на Печерський райсуд, очолювана «регіоналом» Ківаловим та екс-головою цього суду Колесниченком, що відбулася в середу, нині сходить нанівець. Звісно, Сергій Ківалов ще вимагає від суддів письмових пояснень щодо винесеного ними рішення про призупинення дії постанов Верховної Ради про призначення членів Центрвиборчкому (мовляв, розглянемо ваші дії на Вищій раді юстиції та в Комітеті ВР із питань правосуддя, i якщо рішення було неправомірним, звільнимо), але головного завдання, станом на вчора, «регіонали» так i не виконали.