Цей лимонний рай — єдиний на всій Черкащині. Цікаво, що облашували його не в якомусь ботанічному саду, а в теплиці лісового господарства. Що й казати — несподівано. «Є у нас такий ентузіаст — колишній директор лісгоспу Микола Олександрович Снігур, він цю справу й запровадив ще в 1992 році», — пояснює директор Корсунь-Шевченківського лісгоспу Петро Гоголюк і показує чималих розмірів теплицю, де ростуть та плодоносять 40 лимонних дерев. Коли йдеш доріжкою поміж високих заморських дерев, на яких серед густого зеленого листя висять сонячного кольору плоди, то очам не віриш, що ці екзотичні фрукти так щедро плодоносять на Черкащині, а не у далекій Греції.

Буквально за кілька годин збанкрутіла птахофабрика, розташована у селі Відрадне Запорізького району: у ніч на неділю пропала майже третина її поголів'я! Начальник облуправління ветеринарної медицини Валентина Стулова зізналася, що за свої майже 20 років роботи в АПК подібного не бачила: вихідного дня колектив буквально вигрібав з кліток 49 тисяч курячих трупів! Розтин кількох десятків дав можливість встановити причини масової загибелі птахів: у курячих легенях виявлено надзвичайно високу концентрацію аміаку. Висновок фахівців не забарився: чубатурки на верхніх ярусах кліток задихнулися від випарів свого ж посліду.

А й справді: чи здатна Україна годувати Європу екологічно чистою продукцією? Так, за умови, що фахівці АПК, науковці і практики дискутують не задля організаційного ефекту, а маючи на меті підвищення ефективності землекористування. Якраз у такому руслі на Запоріжжі відбулася дещо незвична нарада-семінар — з проблем родючості грунтів і впровадження органічного землеробства. На базі обласної торгово-промислової палати зібралися керівники сільгосппідприємств і служб, фахівці науково-дослідних інститутів і лабораторій з Києва, Харкова, Дніпропетровська і Запоріжжя.

У радянські часи до активної роботи працівників заохочували фотографіями на дошках пошани, нині — інші часи й нові методи. У Вінниці, наприклад, аби зробити вулиці чистішими, а комунальників — відповідальними, запроваджують експеримент. Як розповіли «УМ» у прес-службі Вінницької міської ради, відтепер на сміттєвих баках писатимуть прізвище й телефон відповідальної за вивіз сміття у цьому районі особи — спробуй, мовляв, тепер не виконати свої обов'язки.

«Крайня Гута» — саме так назвала б я кафе чи якийсь інший розважально-шинковий заклад, якби відкривала його в Гуті. За аналогією широко відомого в народі ще з радянських часів кафе під назвою «Крайня хата», розташованого у лісі неподалік від українсько-білоруського кордону на українському боці по дорозі на Брест. Хоч кордонів тоді не було і вся їхня «атрибутика» була лише умовністю. На відміну від часів нинішніх, коли кордони, прикордонні стовпи і прикордонники з собаками розділили не лише добрих сусідів, а й родичів, які опинилися «за кордоном» і «за гранiцей» відповідно. А Гута як була крайньою точкою Ратнівського району на білоруських підступах — так нею і залишилась. За нею тільки ліси розділяють дві сусідки-держави. Як уживаються із сусідами гутняки, чи заздрять білорусам насправді, бо про дива білоруської економіки на Волині ходять ледве не легенди?! Для того ми й подолали сто сімдесят кілометрів із Луцька відразу після свята Михайла архістратига. Як виявилося, припізнилися на один день, на Михайла у Гуті був празник, себто храм. Тим більше були подивовані, побачивши на вулицях у будній день святково одягнених людей — молодих і старих. Невже у поліськiй глибинці День свободи (а потрапили ми у Гуту 22 листопада) святкують як престольне свято?!

Навряд чи хтось на Прикарпатті ризикне кинути мешканцям Чортовця виклик на капустяне змагання. Це майже так нерозсудливо, як івано-франківському «Спартаку» замахуватися на чемпіонство у вищій вітчизняній лізі. Щоправда, на білокачанному ремеслі ще добре розуміються сусіди з Тишківців, але в них менша кількість населення і, відповідно, — масштаби виробництва.
Інколи заздрісники кепкують над чортовчанами, мовляв, щось там у вас з такою файною капустою нечисто, натякаючи на «бісівську» складову в назві їхнього села. Щодо цієї заковики існує дві версії на рівні легенд. Перша справді пов'язана з дідьком. Розповідають, що в давнину до околиць села, перша письмова згадка про яке датована 1440 роком, підступали ліси, де водилося чимало вовків. Сіроманці непомітно нападали на отари овець і завдавали людям великої шкоди. Проте вину за збитки господарі чомусь покладали на невидиму нечисту силу. Так і казали: «Чорт овець краде». Згодом два перші слова закріпилися в назві села. За іншою версією, вона походить від «черти» — оборонної лінії, яку не змогли біля цього поселення подолати вояки Османської імперії під час однієї з численних польсько-турецьких воєн.
Такі ось загадки. Все решта в житті Чортовця — зриме і конкретне.

Цукор споживають однаково - що в місті, що в селі. І, здавалося б, для всіх він однаково солодкий. Але у Вінницькій асоціації «Поділляцукор» схиляються до думки, що це тільки на перший погляд так. Цукор буває й солонуватим або гіркуватим. Коли скраплений потом чи сльозами людей, зайнятих у процесі цукроваріння. Який присмак матиме цукор цього року, розказує виконавчий директор асоціації Микола Береговий.

Якби цю історію розповів хтось інший, а не мешканці загубленого у таврійських степах села, я б засумнівався. Бо ж важко уявити, як це худобина пре через поле, охоплене димом, а деінде - і полум'ям! Та ще й без пастуха-погонича, з власної «ініціативи». Саме таку дивовижу можна було спостерігати теплого дня неподалік села Харкове Токмацького району.

Територія навколо села Студенок Ізюмського району нагадує справжній рай — безкраї ліси, дзеркальне плесо Сіверського Дінця, гряда мальовничих озер. Саме сусідство з подібною красою тут споконвіку гарантувало селянам, окрім естетичної насолоди, ще й теплу грубку зимою та кошик свіжих грибів восени. Сьогодні ж цей давній уклад може канути в Лету, так само, як і сільські городи, розпайовані луки. Причому усі біди на людей нахлинули під личиною радикальної боротьби за збереження природи. Місцеві жителі кажуть, що й самі охоче б приєдналися до екологічного проекту, якби його автори врахували не лише свої, а й їхні інтереси.

Клуби представників тiєї чи іншої сільськогосподарської галузi створювалися в області й раніше, але довго не «жили». Чому? Бо те, що насаджувалося згори, не завжди відповідало потребам внизу, вважають у Сумській дорадчій сільськогосподарській службі. «Клуб свиноводів вирішили створити, бо в процесі постійного робочого контактування з сільськими фахівцями побачили: тим бракує спілкування.