Нашого гутняка і «бацька» не вдушить!

      «Крайня Гута» — саме так назвала б я кафе чи якийсь інший розважально-шинковий заклад, якби відкривала його в Гуті. За аналогією широко відомого в народі ще з радянських часів кафе під назвою «Крайня хата», розташованого у лісі неподалік від українсько-білоруського кордону на українському боці по дорозі на Брест. Хоч кордонів тоді не було і вся їхня «атрибутика» була лише умовністю. На відміну від часів нинішніх, коли кордони, прикордонні стовпи і прикордонники з собаками розділили не лише добрих сусідів, а й родичів, які опинилися «за кордоном» і «за гранiцей» відповідно. А Гута як була крайньою точкою Ратнівського району на білоруських підступах — так нею і залишилась.  За нею тільки ліси розділяють дві сусідки-держави. Як уживаються із сусідами гутняки, чи заздрять білорусам насправді, бо про дива білоруської економіки на Волині ходять ледве не легенди?! Для того ми й подолали сто сімдесят кілометрів із Луцька відразу після свята Михайла архістратига. Як виявилося, припізнилися на один день, на Михайла у Гуті був празник, себто храм. Тим більше були подивовані, побачивши на вулицях у будній день святково одягнених людей — молодих і старих. Невже у поліськiй глибинці День свободи (а потрапили ми у Гуту 22 листопада) святкують як престольне свято?!

Привіт Морозу від Шпака!

      Насправді все виявилося значно прозаїчніше. Біля сільської ради та колгоспної контори вишикувався цілий «велопарк» — «велики» були припнуті на спеціально обладнаній стоянці у два ряди. На першому поверсі тривала велика «примірка» — пенсіонери приміряли видані їм окуляри (у рамках всеукраїнської акції «Зір»). Ті самі, що мали дати ще до 65-річчя Перемоги і які начебто тільки тепер віднайшов у загашниках уряд Януковича. Окуляри підходили явно не всім: обстежувалися в районній лікарні ще два роки тому, а за два роки зір міг і погіршитися. Хтось знаходив у футлярах «очі» геть з іншими «плюсами», ніж на них значилося. Але дідусі з бабусями раді були й такому подарунку. Не їм, так комусь згодяться: дарованому коневі у зуби заглядати не годиться. Пошановані дідусі запропонували своєму чесному товариству скооперуватися і піти в кафе «помаранчеву революцію» обмити. Охочих виявилося небагато, однак маленькими групками  пенсійний люд чоловічого роду таки потягнувся до «генделика». Гріх за революцію по чарочці не випити. Заодно розвидниться трохи в нових окулярах, може... Зирк, і роздивляться здобутки нової влади...

      У кабінет до сільського голови Івана Романовича Хомича чемненько прочиняє двері веселенький дідусь:

      — Романовичу, може, то журналісти у вас? Тоді мені до вас треба. От хочу спросить: хто мені гроші з книжки поверне?

      — А багато у вас їх згоріло?

      — Тисяч сто. Жартую, звичайно. Але інтересно получається. Годував бичків, свиней, усе продавав і відкладав на чорний день. Ні тобі масла з'їсти, ні зодягнутися, все ту бумагу на книжку перли. І коту під хвіст? — обурювався Василь Шпак. — Мороз нехорошо поступає. Він обіцяв перед виборами: «Дамо гроші, дамо», а вже як до влади дорвався — мовчить топіру.

      — А ви про революцію помаранчеву знаєте? Може, ще й на Майдан їздили? — кепкую над Кириковичем.

      — Не пустила жінка. Шкода. Може, уже не вернувся б звідти. Нє, треба в земельний отдєл іти.

      — Та рано ще, Кириковичу. Поживіть, — підтакує дідові сільський голова.

      — Пора. Не тре ждати, щоб тобою накидалися. Хотілося б, щоб ще трохи шкодували... Ви передайте Морозу, що народ думає і питає: коли гроші будуть?

      Цього літа Гута, як і чимало інших сіл Ратнівщини та Волинського Полісся, плакали над затопленими полями і знищеним урожаєм у прямому, а не в переносному значенні. Липнева повінь, що само по собі є аномалією, поховала  надії багатьох господарів на якийсь заробіток. Хто рухливіший — той устиг викопати картоплю й моркву з води й продати. А хто не встиг — застав на полях лише сморід від зогнилого врожаю. Складали якісь акти, обстежували площі затоплені, бо обіцяла влада збитки компенсувати. Наївніші ще вірили, а той, хто не вперше вже закусив цієї біди і знає, чого вартує обіцянка влади, лише скептично говорив сільському голові:

      — Не пиши, Романовичу, того акта, бо нічого з того не буде. Ніхто ніколи мені нічого не виділяв і не допомагав.

      Як у воду дивився, бо ні копійки одноосібники не отримали за збитки від водної стихії.

Морквяна столиця Волині

      Щоб зрозуміти, що значать для гутняка затоплені посіви моркви, треба знати про роль моркви у створенні гутнянського добробуту. Запитай сьогодні у Донецьку, Криму, Києві чи Львові, яку моркву вони люблять і споживають, — із Гути. Навіть славнозвісна «Сандора» кілька років купувала цей солодкий коренеплод у гутняків. Ратнівське село зажило собі слави морквяної столиці Волині, коли підприємливі гутняки зрозуміли, що моркву сіяти й продавати вигідніше, ніж картоплю. Торік, наприклад, хто мав по два гектари моркви, заробив по п'ять тисяч, звісно, не гривень, а «зелених». Бо на Різдво ціна на моркву сягнула 2,5—3 гривень за кілограм. І вже на весну черга до кабінету сільського голови із заявами про виділення землі в оренду була як до мавзолею. 240 мешканців села вийшли із колективного господарства зі своїми паями, хоч їхня «Білорусь» (а таку назву колгосп у Гуті отримав ще у 1952-му), дякувати, не розвалилася до ручки. У колишньому колгоспі, майже мільйонері, у корівниках — тисяча голів худоби, засіваються поля, потроху, але оновлюється тракторний парк із приходом молодого керівника Сергія Гайдучика. Проте колишньої розкоші, звісно, немає. А були у «Білорусі» корівники, обкладені облицювальною плиткою, ферма з сауною і буфетом. Брали приклад із сусідів-білорусів, у яких це добро за радянських часів було майже в кожному селі. А тому їздили в Гуту на показові семінари з усієї області. Тепер до Гути їздить торговий люд з усієї України, але вже за гутнянською морквою. Прикупили селяни свої сівалочки, по 2—3 у хаті мають, хто польські, а хто наші, ковельські. У Гуті тепер навіть діти сіють свої ділянки моркви, доглядають за ними і збирають. Небагато, по соток десять, але своїх, кревних. Зате виручені гроші тратять із чистою совістю на що хочуть. Вже 300 тонн гутнянської моркви роз'їхалося по Україні, хоч ціна цьогорічна селян не радує і ставить під великий сумнів запланові прибутки. Заготівельники зі сходу платять по 50 копійок за кілограм і ще лякають турецькою та єгипетською морквою, яку начебто завезли чи мають завезти в Україну. Мовляв, віддавайте швидше, бо зостанетеся зі своєю морквою в одних збитках. Люди стривожилися, подумали: звідки серед єгипетських пісків моркві взятися? Брешуть східняки, ой брешуть. І притримали помаранчевий урожай, закопали в кагати. Зима покаже. У декого тепер усе подвір'я у кагатах.

      До речі, Гута залишається лідером на Волині й за кількістю тракторів у власності одноосібників: на 498 сільських дворів припадає 140 залізних коней. Дякувати, колгоспні володіння «бацьки Лукашенка» поруч, а там уся техніка, що віджила свій ресурс, пускалася на металобрухт. Частина її нелегальними партизанськими стежками потрапляла на Волинь — не були б волиняки справжніми українцями. А Гуті сам Бог велів моторизуватися білоруською списаною технікою.

«Государственную границу» стереже голодний пес

      Перший прикордонний перехід у Гуті дислокувався ледве не посеред села. Натерпілися гутняки від такого сусідства добряче. Їдуть дядьки картоплю копати чи садити — паспорт показуй! Зрештою викурили прикордонників за село: сидіть хлопці там і не тривожте людей. «Хлопці» сидять тепер у своїх вагончиках лише по суботах, неділях та у святкові дні, а решту днів мешканці Гути і найближчих білоруських сіл розділяє лише неширока канава, яку при бажанні можна вбрід перейти. Треба щось родичеві-сяброві передати — дзенькнув на мобілку (дякувати, є це благо цивілізації) і домовився, куди вийти. Передав мішок перцю болгарського чи помідорів на той берег — і порядок!

      До найближчого білоруського села звідси — кілометрів із п'ять. За звичайнісінькою канавою видніються оброблені білоруські поля — це село Пирове, яке в порівнянні з Гутою — звичайнісінький хутір зі своїми 43 хатами; ще трохи далі — Оріхове, з якими дружать гутняки і школами, і колективними господарствами. Отож про те, як живеться сусідам-сябрам, гутянці знають не з чужих слів. І заздрять тепер по-доброму їхнім дорогам, бо у нас таких не буде років і за двадцять: зі світлофорами, обкошеними узбіччями тощо. Заздрять гомельським комбайнам, зробленим спільно з німцями: їх можуть купити білоруські колгоспи без процентів. І куплять. А гутянці купили по лізингу один трактор ХТЗ,  так обійшовся він утричі дорожче, ніж коштує. От і погосподарюй! Про пенсії білоруські та зарплати гутянці відгукуються стриманіше. Вони, звичайно, вищі за наші, але й ціни на продукти у білорусів поповзли догори. Не з великого добра сябри вимітають тепер із прикордонних волинських містечок продукти.

      Підприємливий гутняк у цій ситуації, завантаживши торбу з харчами, поїхав до білорусів міняти на... картоплю. Дешеву бульбу назад переправив через кордон, здав заготівельникам, які вже чекають у Гуті — і є якась копійчина. Чого тільки через кордон отой не переправлялося за роки незалежності: і спирт, і металобрухт, і худоба, а цього літа білоруси підторговували у нас соляркою, продаючи по 3,50 гривні, коли на волинських АЗС вона коштувала 4,10. Дехто з білорусів зажив настільки недобру контрабандну славу  (насамперед ті, хто возив через кордон брухт), що стали персонами нон грата iз забороною в'їзду в Україну. І хоч лідером за контрабандними «експортно-імпортними» операціями на українсько-білоруському кордоні є, безперечно, ратнівські Самари, частка Гути теж немала.  До речі, президент Білорусі на одній із господарських нарад обурювався: «Что это за Самара, которая пол-Белоруссии споила?!»

      Із приводу того, хто кого і як споїв, — питання ще спірне. Гутняки помітили, що сучасні білоруси пити вже не вміють. Спиваються швидко, навіть жінки. А в деяких селах і самогонки не вміють гнати!

      — Йому пляшку постав — і він покине трактор, коня, нічого вже робити не буде. А наш чоловік і вип'є добре, але ще за плугом попоходить і попоробить.

      От, виявляється, як російська «культура пития» вплинула на ген господарника. В українцеві, тим паче в поліщукові, навіть горілка його до кінця не вбила! А знаєте, як визначити, у якій білоруській хаті живе українка чи українець? Якщо хата побілена або обшальована (дошками оббита), якщо штахетником обгороджена, а коли ще й чорнобривці на клумбі посіяні — тут точно нашi живуть. Мешканців прикордонних білоруських сіл гутняки називають литвинами: це така етнічна група, яка в словах робить наголос на «и». Литвини колись, поки не було меліорації і села розділяли непрохідні болота, на танці до Гути припливали на крепах — спеціальних човниках, для яких і болото ставало прохідним. І заміж гутянських дівчат литвини брали охоче. Нині у Гуті чимало невісток-білорусок, особливо у сім'ях віруючих (баптистів). Дехто вже по троє-четверо діток народив, а громадянства українського ще не має.

      Цього літа мешканці українського прикордоння масово порушували кордон, йдучи в білоруські ліси за чорницями, ціна на які зашкалювала за 18 гривень кілограм. Дехто із родин заробив на ягодах по три-п'ять тисяч гривень. Отож прикордонникам роботи вистачало. Кажуть, чоловіка і дружину із сусіднього Тура білоруські прикордонники дві доби у Кобрині протримали, а вдома двоє неповнолітніх дітей плакали і чекали батьків, які зникли в лісі. Зате тепер на кордоні — сезонне затишшя. На пункті спрощеного прикордоного контролю нас зустрів худий самотній пес, який вірно ніс службу навіть на голодний шлунок. Він так зрадів сухарям, які знайшлися в моїй сумці, що ледве не збожеволів від щастя. Хтозна-коли ще до суботи тут, на переході, з'явиться жива душа. Порушивши кордон і перелізши через плутанку, якою посновано берег канави, стоїмо вже на білоруській землі й очам своїм не віримо: малесенька табличка із написом (і то російською мовою!) прибита до осики, що росте у воді на болоті. У похмуру осінню днину заледве можна прочитати, що це — «Государственная граница». Зате українці вмостили адекватну табличку на солідному стовпі, на видному місці, та ще й двома мовами — українською і білоруською. І вагончик стаціонарний поставили. Як годиться, за всіма законами прикордонного антуражу. Ратнівські поліщуки просили владу, щоб працював кордон не лише у вихідні, а щодня. Їм відповіли з білоруської сторони: коли буде до 50 машин у день кордон перетинати, тоді і працюватиме стаціонарний постійний пункт пропуску.  А поки що по обидва береги канави, якій відведено роль нейтральної смуги, пiд час наших вiдвiдин «границы», гули трактори. Гутняки докопували моркву, білоруси теж порали ще поля. Коли канава замерзне — можна буде і в гості до сусідів. Зимові вечори такі довгі... Хоча й дотепер, у тому числi на Михайла, коли у Гуті святкували престольний празник, сябри приїжджали у гості до родичів. Як переправлялися? Це вже місцеві секрети...