Президент вважає, що ті заходи, які вжиті урядом та Національним банком для боротьби з інфляцією, є «недостатніми». «Інфляція — це тест для влади, це тест для уряду. Те, що відбувається зараз — це жовта картка», — сказав Ющенко, наголосивши, що для запобігання інфляції уряд повинен відмовитися від політики адміністративних обмежень.

При досить прохолодному ставленні авторки цих рядків до давнього унсовського керманича Дмитра Корчинського не процитувати його просто неможливо. На тлі боротьби примітивних слоганів про «сильного», «розумного», «чесного» чи «красивого» мера Корчинський у своєму амплуа пропонує власне гасло: Києву НЕ потрібен мер. Потрібні натомість: Сенат, у якому засідатимуть латифундисти із забудовниками, і плебс, який купуватимуть хлібом та видовищами. У чомусь має рацію і згаданий у колонтитулі статті Михайло Бродський з розмірковуваннями про те, що насправді ніхто з кандидатів на посаду мера не бореться із Черновецьким. Під цими словами можна підписатися хоча б тому, що демократичні сили не зуміли висунути спільного кандидата, а отже, в кращих традиціях загадкової й амбітної слов’янської душі не вбили у собі дріб’язкового царька, який будь–що пнеться до влади.

Позавчора з «надр» Національної конституційної ради не вийшло жодної сенсації. Не вийшло навіть конструктиву: замість обіцяної презентації попередніх підсумків роботи НКР (тобто концепції нової Конституції) рада взяла тайм-аут. Формальна причина: хвороба та відсутність на зібранні одного з членів НКР — Голови Верховної Ради Арсенія Яценюка. Блок Тимошенко, який від самого початку скептично ставився як до згаданої структури, так і до її зусиль, зреагував блискавично: скасування засідання НКР — провокація, затіяна Президентом. І, звісно ж, неповага до політсил, задіяних у роботі ради. Про те, що насправді завадило раді презентувати свій доробок і що вона має, власне, «виготовити», «УМ» запитала в одного з консультантів ради, юриста, експерта Харківської правозахисної групи Всеволода Речицького.

22 квітня на головній площі міста було людно — тут відбувався пікет прихильників проведення виборів міського голови, якого місто не має вже півтора роки. Однак депутати міськради, які цього дня проводили сесію і яких звинувачують у відсутності мера та зриві виборів, до світловодців так і не вийшли.

Сенаторка Хілларі Клінтон здобула переконливу перемогу на попередніх виборах у штаті Пенсильванія за право бути номінованою кандидатом у президенти США від Демократичної партії. Цей штат на Атлантичному узбережжі вважається ключовим, оскільки є шостим за кількістю населення, і від нього на з’їзд Демпартії буде відряджено 158 делегатів–виборців; усі їхні голоси дістануться переможцеві праймеріз у Пенсильванії.

Убивство Вадима Гетьмана, одного з найшанованіших фінансистів не лише в Україні, але й у світі, шокувало тоді всіх і вражає своєю нахабністю дотепер. Покійний пан Гетьман був професіоналом і знавцем своєї справи, однак його реформаторська діяльність стала поперек горла кримінальним «бригадам», які тоді активно пробивалися до великої політики та економіки.

Як повідомляє УНІАН, це засвідчують останні дані опитування, проведеного нещодавно соціологічною компанією «Інтерсоціосистема». Отже, якби вибори відбулися найближчої неділі й проходили навіть в один тур, мером Києва став би Віталій Кличко. За нього віддали б свої голоси 32,6% опитаних, тобто кожен третій киянин. Чинний мер Леонід Черновецький набрав би 22,2% голосів, БЮТівець Олександр Турчинов — 6,7%, екс–мер Олександр Омельченко — 6,0%, нардеп із «НУНС» Микола Катеринчук — 5,5%. Цікаво, що, згідно з даними «Інтерсоціосистеми», якби мерські перегони проводилися в два раунди й у «фіналі» зустрілися б чинний міський голова й почесний чемпіон світу з боксу за версією WBC, то в другому турі Черновецький отримав би майже ту саму кількість голосів — 22,8%, натомість Кличко збільшив би кількість своїх прихильників (очевидно, що за рахунок інших кандидатів від «демократичного табору») до 42,1%.

Ще трохи і коаліція демократичних сил поховає саму себе не лише в парламентському, а й у політичному сенсі. Напевне, і в однієї, і в іншої складової колись єдиного «помаранчевого» табору є поважні причини звинувачувати колег–опонентів — у відстоюванні винятково власних, а не державних інтересів, у прагненні «потопити» нинішнього союзника заради довгоочікуваного злиття з іншим, у корупції, брехні, сприянні зовнішньому ворогу... Їх можна зрозуміти: кому ж вистачить терпіння мовчати, коли є нагода гучно тицьнути в таку помітну тобі соломинку в оці запеклого друга! Тим паче напередодні виборів: київських, дострокових парламентських, строкових президентських — неважливо. Бо вибори для нашого політикуму вже давно стали перманентним явищем. Тією атмосферою, в якій тільки й можливе життя людей, котрі інакше, ніж як на електорат, на нас із вами дивитися вже давно нездатні.

З кожним днем столичної виборчої кампанії надмірна заполітизованість перегонів стає дедалі очевиднішою — численні брудні технології заполонили Київ. Що й казати, якщо терви­борчком зареєстрував уже більше 70 кандидатів на посаду мера, серед яких чимало невідомих широкій громадськості. Зате зустрічаються «двійники» відомих політиків.