Свекруха з рушниками, невістка з ляльками

Свекруха з рушниками, невістка з ляльками

Народне мистецтво завжди актуалізується в дні традиційних свят — коли лунають колядки, до прикладу, чи ворожать на Андрія, логічними і доречними раптом знову стають рушники, дідухи, вишиванки, сирні коники, глиняні свистульки. У Музеї Івана Гончара до 20 грудня експонується виставка рушників Олександри Теліженко і ляльок–мотанок Лариси Теліженко, свекрухи і невістки. Пані Олександра рушниками займається все життя — і на виробничому рівні (у Черкасах вона має творчу майстерню, де 20 майстринь вишивають сорочки, рушники, герби, прапори, корогви і для президентів, і для патріархів, і для всіх, хто може оцінити), і на науковому (викладає курс «Українська народна культура» в Київському університеті банківської справи і недавно написала однойменну наукову роботу на два томи). Вона каже, що коли ще українці не знали грамоти, то переносили космічні знаки і символи, мову Всесвіту на свої рушники у вигляді орнаментів і символів. Художниця вишивала з дитинства — разом із мамою, яка сама піднімала трьох дітей, гаптували наволочки, рушники і продавали на базарі, каже, так навишивалася, що сказала собі: вивчуся і ніколи голки в руки не візьму. І наврочила — усе життя займається вишивкою, але вже як художник. Рушники, представлені на виставці, авторські — філософські і монументальні: «Шлях аріїв», «Холодний яр», «Пам’яті Нарбута», «Тріумф жінки», «Роксолана», «Грім і тиша» (посвята Василю Симоненку), «Червона рута», «водяний» триптих із драконами, лілеями, яйцем–райцем, рибою, лебедями...

Олександра Теліженко розробляє систему знаків і символів, малює рушник–картину, підбирає кольори і відтінки, а вишивальниці голкою і ниткою «малюють» його на полотні. Олександра іде по залу і «читає» коди своїх рушників, ти поруч — абсолютно безграмотний, здається, що перед тобою одна з мертвих мов, втрачених у ході цивілізації. Так само ми, сучасні, не вміємо «читати» ікони — колись їх послання розуміла кожна людина. Значить, нам потрібен дешифрувальник? «Краса — дуже дієва, наукова категорія, — каже Олександра. — Уже прийшли до того, що художник — це божа місія на землі, у нього тонка шкіра, він швидко згорає, але йому дано зчитувати інформацію з космосу за допомогою інтуїції. Інтуїція художника — це як купа інститутів, от він нічого не вчить, а все знає. А для глядачів, відвідувачів виставки досить відчувати красу. Коли йдеться про проблему вибору, тут включається селекція за принципом краси — те, що подобається, це хід інтуїції, це наше підсвідоме знання робить відбір. Треба прислухатися до себе».

І все ж Олександра Теліженко дала кілька розшифровок кореспондентці «УМ».

У Нью–Йорк зі своїм авангардом

У Нью–Йорк зі своїм авангардом

Глобалізм постукав у наше вікно, зайшов у наші двері, лише ми рідко ходимо в гості до глобалізму. Глобалізм — це коли національність не має значення і треба пам’ятати тільки про загальнолюдське, глобалізм проголошує весь світ великим селом, відтак акули в формаліні Деміена Херста, представлені в Києві, нікого не дивують, але не дивує чомусь і те, що українські митці в глобальному світі представлені слабо. На аукціоні Phillips de Pury пару разів продали картини українських художників, про це пишуть вітчизняні ЗМІ уже пару років, бо це виняток, а не правило. У цьому контексті виставка «БОРИС КОСАРЕВ. Харківський модернізм 1915—1931», яка відкрилася 4 грудня в Українському музеї в Нью–Йорку і триватиме до 2 травня 2012 року, — рідкісний випадок мистецького експорту.

Білий, сірий, сакральний...

Інтрига, яка два місяці висіла разом із роботами двадцяти молодих українських художників у залах PinchukArtCentre, закінчилася розв’язкою: приїхали визнані закордонні авторитети у сфері сучасного мистецтва і вибрали найкращих молодих митців. Їхній вибір стане тавром успіху на іменах Микити Кадана (гран–прі), Жанни Кадирової і Сергія Радкевича (спеціальні премії). Головна інтрига премії PinchukArtCentre полягає не в тому, хто отримає 100 тисяч гривень і можливість стажуватися в майстерні художника, який продається за сотні тисяч доларів, а у співставленні різниці смаків і системи оцінювання українських та західних дилерів, кураторів, директорів музеїв і галерей. Сума оцінок керівника Art Galleries Barbican Кейт Буш (Великобританія), директора Palais de Tokyo Марка Олів’є Валера (Франція), професорки Московської школи фотографії та мультимедіа імені А. Родченко Катерини Дьоготь (Росія), художників Олафура Еліассона (Данія) і Павла Макова (Україна), співдиректора Serpentine Gallery Ханса Ульрiха Обріста (Великобританія), генерального директора PinchukArtCentre Екхарда Шнайдера цього разу великою мірою збіглася з оцінками українських арт–критиків.

Видавнича самопоміч

Видавнича самопоміч

Ми сидимо на кухні «Кальварії»: офіс і дім Анетти Антоненко, як це часто буває, — це одна й та сама квартира на Гоголівській. Горіхово–шоколадна британська висловуха Мілка виходить на розвідку — її оперативні дані по запаху, доторку, лояльності, очевидно, склалися в сигнал «безпечно», і вона підставляє свою красиву голову — можна гладити. Я відволікаю господиню від важливої суботньої справи — Анетта Антоненко пише листа в МЗС. «Ми за місяць повідомили українське посольство у Франції про програму нашого перебування, нічого в них не просили, просто запросили на зустрічі, адже вперше за багато років у країну приїжджають 8 українських видавців. Ви думаєте, хтось відреагував? Лист буде складатися з трьох речей — кляуза на українське посольство у Франції і подяка нашим культур–аташе і екс–послу в Норвегії. Під час поїздки видавців у Норвегію минулого року вони зробили фуршет, прийшли посол, аташе з культури, був Ерленд Лу, ми в маленькому залі чоловік на 40 попили вино, каву — більше нічого не потрібно було». Враження від поїздки у Францію ще зовсім свіжі — у п’ятницю «делегація» з 8 осiб тільки повернулася з Парижа і Коньяка, тому розливаємо каву і починаємо з останніх новин.

...І дилер, Сарамаго друг

...І дилер, Сарамаго друг

За гучною назвою стоїть колекція португальського галериста і арт–дилера Агостіно Кордейро, в якій переважають роботи сучасних іспанських та португальських художників. Із 60 імен, представлених у Києві, — 22 португальські і 26 іспанські. Більшості публіки вони нічого не говорять, адже відомими стають лише ті, хто засвітився на американському або британському арт–ринку, тому флагманськими роботами виставки стали два портрети американця Енді Ворхола, засновника поп–арту, ікони сучасного мистецтва в історичному його значенні.

Лідія Лихач: Мистецтво важливіше, ніж ми в ньому

Лідія Лихач: Мистецтво важливіше, ніж ми в ньому

Що спільного між виставкою харківського авангардиста Бориса Косарева, що відкривається 3 грудня в Українському музеї в Нью–Йорку, і двотомником Катерини Білокур, який презентують 7 грудня в Музеї українського декоративного мистецтва? Лідія Лихач — директор «Родоводу»–журналу, «Родоводу»–видавництва і «Родоводу»–галереї, вродлива жінка, успішний видавець і ефективний культуртрегер.

Це ж треба було їй, тоді молодій журналістці, так чітко сформулювати свою життєву програму, давши назву видавництву — «Родовід». Наступного року однойменному видавництву виповнюється 20 років, і всі 20 Лідія Лихач досліджує родовід українського мистецтва, народної культури. Добровільно зваливши на свої плечі надзавдання — заповнити лакуни в історії вітчизняної культури, вона добре розуміє, що українське мистецтво над усе потребує комунікації зі світом, тому й робить виставки народних і професійних художників, українських старожитностей за кордоном, залучає іноземних мистецтвознавців до дослідження українських митців, возить їх на власній машині по великих музеях і віддалених містечках. Її романтичне ставлення до культури у поєднанні з раціоналізмом західного маркетингу дає дуже добрий результат: кожна книжка «Родоводу» стає подією в культурному житті. І каменем у фундамент майбутнього почуття повноцінності «пересічного українця».

«Сучасність» і пілот

Журнал «Сучасність», культовий український літературно–суспільний часопис, знову виходитиме у 2012 році. Цю новину повідомив «УМ» головний редактор «замороженого» на півтора року видання Тарас Федюк. «Мені було дуже прикро, що цей поважний журнал на мені припинить своє існування, — пожартував пан Тарас, — тож я мусив шукати видавця». Нагадаємо, що ініціатором і спонсором попередньої «реанімації» «Сучасності» був голова політичної партії «За Україну» В’ячеслав Кириленко, але його фінансів вистачило ненадовго. «Контрольний пакет акцій перереєстрованої «Сучасності» буде у видавництва «Спадщина–інтеграл», дочірнього підприємства юридичної компанії «Спадщина». Добре було би знайти ще одного інвестора, щоб один фінансував технічно–видавничий бік, а другий оплачував зарплати і гонорари, — говорить досвідчений Федюк. — У січні плануємо презентувати «пілотне» число журналу і надішлемо його нашим передплатникам у рахунок боргів, а з другого півріччя оголошуватимемо передплату».

Шевченко з пейсами, асфальт на стінах, ремікс «Коліївщини»

Шевченко з пейсами, асфальт на стінах, ремікс «Коліївщини»

Ця виставка дає хороший старт для молодих вітчизняних митців, крім усього іншого, артцентр має пристойний бюджет на «виробництво» — втілення часом недешевих ідей сучасних художників.

Тлумачі імені Сковороди

Тлумачі імені Сковороди

20 жовтня київські франкофіли у пишній залі Спілки письменників України засвідчували свою повагу французькій амбасаді, її енергійній радниці з питань культури та співробітництва Анн Дюрюфле та програмі перекладів з французької мови «Сковорода», спрямованій на просування в Україні «соціально важливих для Франції творів».