«Звичайний українець досі сумнівається в геніальності Малевича»

«Звичайний українець досі сумнівається в геніальності Малевича»

Марина Щербенко — відома київська галеристка, власниця Bottega Gallery. Інші її іпостасі — кураторка і колекціонерка. Найрезонансніший кураторський проект Марини — конкурс МУХі (Молоді українські художники), який цього року проводили втретє. Причому, крім можливості виставитися, уваги професійних кіл і преси, переможці отримали грошові винагороди: за І місце — 40 тис. грн.; II місце — 15 тис. грн.; III місце — 10 тис. грн. Про необхідність освітніх проектів, кураторські роботи і особливості сучасних колекціонерів йдеться у цій розмові з Мариною Щербенко.

Борис Косарев у Нью–Йорку

Борис Косарев у Нью–Йорку

Ім’я художника, дизайнера, сценографа, фотографа Бориса Косарева, що входив у коло таких знаних авангардистів, як Велемир Хлєбніков, Давид Бурлюк, сестри Синякови, Василь Єрмилов, зазвучало після виходу монографії Тетяни Павлової і Валентини Чечик «Борис Косарев: 1920–ті роки. Від малярства до теа–кіно–фото» (видавництво «Родовід», 2010).

«Дюк» знайшов героїню

«Дюк» знайшов героїню

14 фільмів конкурсної програми ІІ ОМКФ відображали максимум проблем сьогодніш­ньої Європи, бачення шляхів їх подолання, сучасну кіномову, інколи кіносленг. За винятком українського і російського фільмів. Українсько–російська (знову ж таки) картина Олександра Шапіро «Бес Пор No» — про десятикласника, що став королем порноіндустрії, і його батька — чесного «мєнта», по–перше, запізнилася років на п’ять, а по–друге, попри те, що добро перемогло, а зло покаране в дусі давньогрецької трагедії (у фіналі батько вбиває сина), віддає підлітковим задоволенням автора від сцен злягання, насилля і виду купи грошей. Де шукати художність — невідомо, але те, що в конкурсних програмах українських кінофестивалів немає жодного вітчизняного фільму — ще більша непристойність.

Одеські історії. Дубль 2

Одеські історії. Дубль 2

Діалог у кафе кінотеатру «Родіна». «Валерію, як ви відпочиваєте?» — питає президент Одеського міжнародного кінофестивалю Вікторія Тігіпко у члена журі фестивалю Валерія Тодоровського. «Коли відпочивати? Я весь час кіно дивлюся. Відпочиває Перельман. Коли я вранці виходжу на перегляди, він після сніданку виходить на яхті в море, і так кожного дня. Пропоную заснувати приз «Перельман Одеського кінофестивалю» для людини, яка не подивилася жодного фільму». Оскільки американський режисер київського походження Вадим Перельман проводить майстер–клас у літній кіношколі, рештою часу він розпоряджається на власний розсуд.

Нові не наросли

Нові не наросли

Щоб бути авторитетним Центром сучасного мистецтва, не досить ретранслювати виставки найдорожчих і наймодніших світових художників. Інституція, яка претендує на роль ключового гравця в художніх процесах, має ще й формувати власне середовище, відкривати нові імена, «створювати» «зірок»–художників. Нагадаємо, столичний PinchukArtCentre, який прагне завоювати титул найвпливовішого Центру сучасного мистецтва на теренах Східної Європи, заснував дві премії для актуальних художників — локальну (Гран–прі — 100 тис. грн.) і міжнародну(Гран–прі — 100 тис. дол.), які присуджуються через рік. У 2009 році переможцем першої Премії PinchukArtCentre став Артем Волокітін, і, за умовами, він більше не може номінуватися на премію, для решти учасників обмеженням є тільки вік — поріг молодості складає 35 років.

Здрастуйте, пане Єрмилов

Здрастуйте, пане Єрмилов

Рукотворна листівка з 8 Березня, адресована Ганні Володимирівні Заваровій, професорці кафедри теорії та історії мистецтва НАОМА, яку я побачила на ретроспективній виставці видатного художника, графіка, дизайнера Василя Єрмилова (1894—1968), була сигналом того, що Єрмилов — це не далекий забутий класик конструктивізму; по «Мистецькому Арсеналу» ходили люди, що знали харківського художника, дружили з ним, підтримували — Олександр Парніс, Дмитро Горбачов. Чому ж ця виставка — тільки друга «персоналка» харківського авангардиста після 1962 року? І чи могла б вона відбутися, якби ідею відомого московського літературознавця Олександра Парніса (народився в містечку Дунаєвці) не підтримали московський бізнесмен і колекціонер Костянтин Григоришин (народився у Запоріжжі) та арт–директор московської галереї «Проун» Марина Лошак (народилася в Одесі). План повернення Василя Єрмилова в контекст світового мистецтва передбачає світове турне даної виставки. «Ми б хотіли, щоб це було в Стеделіку в Амстердамі, в Tate Modern у Лондоні, в МоМа в Нью–Йорку — у правильних серйозних місцях, де показують музейне мистецтво, — каже в коментарі «УМ» Марина Лошак. — А з другого боку, важливо було почати з Києва, за моїми відчуттями, «Арсенал» — ідеальне місце взагалі для виставок такого роду і для Єрмилова зокрема. Мені здається, він був би дуже задоволений таким проектом. Нам хотілося б, щоб художник повноправно ввійшов у серйозний світовий контекст: його там не знають, бо елементарно не бачили його робіт».

Дизайнерка з Домом

Дизайнерка з Домом

На вулиці Боженка, у так званому «кравецькому кварталі», один триповерховий будиночок на 1000 квадратних метрів тепер займає Модний Дім Aina Gasse. Дизайнерки, котра в останні роки не показується на українських тижнях моди, зате тричі представляла свої колекції в Мілані, авторки знаменитої «прем’єрної» сукні з твіду і чорного гіпюру та інших нарядів Юлії Тимошенко. 25 травня на вечірку з нагоди відкриття Дому прийшли Анна Турчинова, Євгенія Тимошенко–Карр, Олександра Кужель, Марина Кінах, Влада Прокаєва, Олена Литвин, співачка Gallina, а також непублічні клієнтки Айни; єдиним колегою з модного цеху був дизайнер Юрій Варивода. Гостям показали тільки перший поверх Дому — «будуари» для примірки, зал для презентацій, кімнати для відвідувачів, невеликий бар, на другому–третьому поверхах — робочі приміщення: пошивочні цехи, дизайн–бюро Айни. Роботи намічається багато — на липень Айна Гассе анонсувала запуск другої лінії одягу під маркою Gasse, і відразу ж у липні в ТЦ «Олімпійський» має відкритися монобутік Gasse. За словами Айни, на це літо вона розробила понад 300 моделей для другої лінії і навіть показала їх на виставці у Парижі, але відшити через ремонт приміщення і наведенням глянцю в будуарах і шоу–румі не встигла.

Олафур Еліассон. Мистецтво, дане нам у відчуттях

Олафур Еліассон. Мистецтво, дане нам у відчуттях

Ісландсько–данський художник Олафур Еліассон — із когорти найзатребуваніших, найдорожчих і найцікавіших сучасних митців. Він досліджує речі на межі науки і природи, переносить болото у виставковий зал і примушує відвідувачів ходити по кладці над водою; із глянцевого обсидіану (вулканічне скло) створює новий галерейний ландшафт. У 2003 році в лондонській Tate Modern він, зігравши на любові англійців до погоди, перетворив височенний турбінний зал колиш­ньої електростанції на заповнений штучним сонцем і туманом простір, а люди могли бачити своє дзеркальне відображення на стелі. У 1995 році художник створив Studio Olafur Eliasson у Берліні — своєрідну лабораторію просторових досліджень, в якій зараз працює десь 45 художників, геометрів, мистецтвознавців, архітекторів. Крім того, він викладає у Берлінській академії мистецтв.

«Майбутнє мистецтво відбувається тут і зараз»

«Майбутнє мистецтво відбувається тут і зараз»

Минулого тижня сталася без­прецедентна подія — Національний художній музей України (НХМУ), інституція консервативна за визначенням, оголосив про закупку творів актуального мистецтва. Фінансовим спонсором у придбанні надзвичайно модного і тому недешевого арт–товару виступив OTP банк (угоду укладено на п’ять років), і перші три роботи уже закуплені в музейну колекцію — полотно Олександра Ройтбурда «Без назви», серія фотографій «Сплячі принци України» Іллі Чічкана і робота Андрія Сагайдаковського «Миють підлогу» («УМ» писала про це в номері за 20 травня). Навіщо класичний музей займається сучасним мистецтвом, ми запитали у завідувачки відділу мистецтва ХХ — початку ХХІ століть НХМУ Оксани Баршинової.

Музей, у якому живуть

Музей, у якому живуть

24 травня виповнюється 130 років iз дня народження академіка Олександра Богомольця — лікаря, науковця, засновника багатьох медичних інститутів, лауреата Сталінської премії, людини, яка в 1930—40–ві роки, будучи 16 років президентом Академії наук України, зробила Київ найпрестижнішим науковим центром СРСР.

Напередодні круглої дати я побувала в «будинку Богомольця»: в квартирі, де мешкав академік із родиною сина, а тепер — його онука Олександра Олегівна Богомолець (ті самі ініціали!). Вона здмухує пил із радянського антикваріату в меморіальному кабінеті діда — там усе залишилося так, як було за його життя, тільки мундштук та дідова срібна ложка заховані в ящику дубового робочого стола — у Олександра Олександровича була відкрита форма туберкульозу, і Олександра Олегівна як лікар дотримується усіх гігієнічних приписів. «А як же вся сім’я жила разом — це ж було небезпечно?» — запитую я. «Олександра Олександровича підліковували і відкрита форма переходила в закриту, потім каверна відривалася, знову була відкрита форма, і так далі, але дідусь дотримувався санітарно–гігієнічних правил, і ніхто з родини не захворів». Отже, й кварцева лампа біля вікна виправдовує свою присутність серед цих невипадкових речей.