Село, що розкинулося в мальовничій низині Середньої Наддніпрянщини, якраз напівдорозі від Черкас до Канева, чудове у будь–яку пору року. І заможне за будь–якої влади — комерційний і кар’єрний хист мошнівців, як запевняють їхні сусіди, мало чим поступається нащадкам Авраама. Власне, одна з версій пов’язує назву села зі словом «мошна» — торбиною чи великим гаманцем для зберігання грошей. «Підприємництво у нас має давні і славні традиції, — підтверджує сільський голова Антон Чорновіл. — Передусім завдяки магдебурзькому праву, яке наш населений пункт отримав у 1592 році одночасно з Чигирином (на території сучасної Черкащини цим привілеєм раніше заволодів лише Корсунь. — Авт). Новий статус надав ширші можливості самоврядування, посприяв значно більшим надходженням у місцеву казну від ярмарків та розвитку ремесел, заохочуваних розквітом торгівлі».
Окрім того, Мошнам із кінця ХVІ століття і до приходу більшовиків казково щастило на прихильність князів та графів. Без їхнього вельможного покровительства колесо мошнівської історії вочевидь могло покотитися менш сприятливою колією.

Мінеральна вода у Східниці сильніша за трускавецьку, запевняли знайомі, які там побували. Радили поїхати й лікарі. Сувора терапевт переконувала, що лише східницькі води здатні за два тижні підлікувати нирки й печінку, вивести радіонукліди, зміцнити імунітет. А фахівець із нетрадиційної медицини змалював перспективи відновлення внутрішньої сили. В очікуванні дива вирушаю до Львова, звідти — до Східниці. Пізно ввечері від автостанції потемки добираюся до місця ночівлі. Брак лампочок у ліхтарях і чималі тріщини на курортних вулицях трохи насторожують. А при сонячному світлі розкривається неочікуване «диво»: у мирний час славнозвісним селищем ніби прокотилася війна.

До яких тільки «премудростей» не додумаються наші бюрократи, аби ще більше заплутати людей! То волинська школа чомусь опиняється на території Рівненщини (Майдан–Липненська школа з Маневиччини розташована в рівненському селі Осова). То сільраду відшукаєш раптом зовсім в іншому селі, як Завітненську, скажімо, яка розмістилася в селі Човниця. Ківерцівському селу Кадище, що розкинулося по обидва боки залізниці на самісінькому кордоні з Рівненщиною, не пощастило в іншому: залізниця розділила село навпіл. Одна його половина, з боку Цумані, відійшла до Цуманської селищної ради, друга — до Дідичів. Шматок дороги чималенький в обидва боки. Та було б ще півбіди, якби Кадищенська початкова школа не сховалася в... лісі. Спочатку ми не повірили в це.
Та школярики, які поверталися дружною юрбою додому з Цумані (там продовжують навчання старшокласники з Кадища), зголосилися показати, де вони починали свій шлях у країну знань.
Кілька сусаніних підсідають у нашу машину, і ми їдемо на пошуки школи...

Проїжджаючи трасою Київ—Ковель (у народі знаною як «варшавка») з боку Сарн, першим населеним пунктом, що вигулькне на небокраї відразу за лісом, буде село Городець — своєрідні ворота Володимирецького району. Ще здалеку видно стелу з літерами, що зафіксували назву села, а на самому її вершечку — лелече гніздо. Нині зима, але якщо напружити уяву, то можна почути дзвінкоголосий скрекіт буслів, які ніби закликають на гостину: заїжджайте, мовляв, тут вам завжди раді. Отож й користуємося символічними запросинами — щоб ближче познайомитися з поліською глибинкою. А завітали ми сюди на свято «Городецький автограф», яке завдяки ініціативі та ентузіазму уродженця цього села письменника Віктора Мазаного, вже стало традиційним і цьогоріч відбувалося вчетверте. І те, що сюди, у це поліське село, якісь дивні біоструми приваблюють чимало українського письменства (а побували тут з візитами й висадили дерева на Алеї письменників України, назавжди «вростаючи корінням» у цю поліську землю, лауреати найвищої відзнаки держави — Національної премії ім. Т. Шевченка — В’ячеслав Медвідь, Петро Засенко, Петро Перебийніс, Олексій Дмитренко та ін.), не просто випадковість, а певна закономірність. Адже село має дуже давню й цікаву історію.

У «Господніх водоносах» — першій книзі автобіографічної трилогії Манес Шпербер, уже визнаний Європою письменник та філософ, згадує про Заболотів часів свого дитинства як про брудне, типово єврейське поселення Галичини напередодні Першої світової війни.

Узагалі–то нічого дивного у цьому парадоксі немає. В нашій багатостраждальній Україні майже всі невеличкі населені пункти роками виживають наче самі по собі. На тлі загальних катаклізмів їхні проблеми фактично непомітні, і вже тим паче фантастика, щоб вирішенням їх раптом почали займатися на найвищому,так би мовити, рівні. Однак НП державного масштабу різко змінює шкалу прерогатив та оцінок. І ось уже бідами одного окремо взятого села всерйоз переймається сам Президент, а місцеві мешканці відверто й безпосередньо зізнаються : «Якби не та біда, то зараз і радіти було б нічому». Так сталося і з селом Устечко Заліщицького району Тернопільщини.

Уже знали від супутниці–полтавки, що «в жодному районі не їздять на велосипедах так масово, як у Котельві». Одначе не це спричинило мисливський азарт цікавості дорогою до райцентру, а шляхові покажчики з іменами зустрічних сіл. Кожне з них погляд вихоплював, наче хорт, і, заохочений однією із назв («Тягни»!), мчав до пам’яті — не забути б! З такого полювання — ціла купа здобичі: «Свинківка», «Козлівщина», «Зайці Другі» і просто «Зайці»... «Сусідки» натякали на родовитість «Гетьманки» і статки «Великої Рублівки» та «Малої Рублівки». «Любка» причаровувала гарнющими очима хат із голубими та зеленавими віями–віконницями...

Радянська історія й досі повна нерозгаданих секретів — це добре розумієш у таких місцях, як «Військово–історичний комплекс «Скеля», що на Житомирщині. Цей підземний військовий об’єкт у місті Коростені, зведений у граніті, — вочевидь, один із найсекретніших комплексів сталінської епохи. Масштаби і якість виконаних робіт у ньому вражають, а ось призначення достеменно досі не відоме. Деякі експерти називають цей підземний комплекс «бункером Сталіна» і не виключають, що будувалася ця унікальна підземна споруда саме для «батька всіх народів». Світло на унікальний комплекс могли б пролити секретні документи, що досі зберігаються в Москві. Але офіційна Росія не надає їх Україні. Можливо, є що приховувати?

Напевне, років із десять тому в глибинці волинського Полісся вдалося натрапити на кількох диваків, які втекли до лісу від своїх проблем, цивілізації та людей. «Поліські робінзони» — так назвала я тоді свою розповідь про них, що була надрукована в «УМ». Ця журналістська самовпевненість! Під час одного з недавніх відряджень на Камінь–Каширщину я відкрила ще і село... фараонів. Не єгипетських, а наших, поліських. Прототипи героїв відомої комедії О. Коломійця «Фараони», виявляється, живуть у мальовничому лісовому селі Гута–Боровенська.

Театр як стаціонарна споруда у віддаленому гірському Красноїллі, мабуть, найменший з усіх маєтностей Мельпомени. Непримітний будиночок у центрі села більше схожий на оселю гуцула, ніж на храм культури, яким свого часу опікувався Гнат Хоткевич й удостоїли особистою присутністю такі метри сценічного мистецтва, як Лесь Курбас, Костянтин Станіславський та Володимир НемировичДанченко. Театральна зала теж вражає скромними розмірами та розставленими лише під стінами, як у церквах православного обряду, стільцями для літніх людей. Зате така простота й мініатюрність непомітно стирає грані між звичним красноїльським побутом, обрядами й традиціями та їх відображенням на сільській сцені.
Так, як деінде з покоління в покоління передавалося ремесло, у Красноїллі виростали акторські династії. «Мені, дякуючи долі й Господу, випала честь зіграти всі ролі, зокрема Антона Ревізорчука, які зіграв на цій сцені перед Першою світовою війною мій дідо Михайло, — зізнається художній керівник утретє відродженого Гуцульського театру Володимир Синітович. — І троє моїх синів теж уже виступали тут у ролях опришків та колядників».