Убивці води

31.01.2009
Убивці води

Дизайн лісового джерела № 3 невибагливий, та людям подобається.

Мінеральна вода у Східниці сильніша за трускавецьку, запевняли знайомі, які там побували. Радили поїхати й лікарі. Сувора терапевт переконувала, що лише східницькі води здатні за два тижні підлікувати нирки й печінку, вивести радіонукліди, зміцнити імунітет. А фахівець із нетрадиційної медицини змалював перспективи відновлення внутрішньої сили. В очікуванні дива вирушаю до Львова, звідти — до Східниці. Пізно ввечері від автостанції потемки добираюся до місця ночівлі. Брак лампочок у ліхтарях і чималі тріщини на курортних вулицях трохи насторожують. А при сонячному світлі розкривається неочікуване «диво»: у мирний час славнозвісним селищем ніби прокотилася війна.

 

Кілометри й мілілітри

Східниця — курорт «підпільний». Хоча в часи СРСР мав значення всесоюзного. Два–три колишні державні санаторії розсипаються від старості й недбальства, натомість селище всіяне новенькими будівлями приватних пансіонатів і готелів, та майже в кожному дворі місцевих мешканців є прибудови для курортників. Будівництво триває. Всюди курява, купи будівельного сміття, калюжі багна. І серед такого «пекла в раю» снують групки численних курортників.

До Східниці пливом пливуть люди. З усієї України, з Росії, Казахстану, останнім часом — зі Словаччини, Румунії, Німеччини. Є чимало «постійних клієнтів», які 10—20 років поспіль їздять відпочивати й лікуватися лише сюди. Кажуть, східницька вода тримає їх на світі. Лікуються комплексно, з п’ятьох–шістьох джерел: якісь води п’ють натщесерце, інші — після їжі.

Тут 38 різних джерел і 17 свердловин, утім використовується з них поки що незначна частина. Джерела розкидані по всьому селищу, отож, щоб зібрати «букет вод» до сніданку, слід удосвіта вирушити в мандрівку — у ліс на горі і над річку. Через годину–півтори вода втрачає цілющі властивості, тому перед обідом і вечерею мандрівку слід повторити. І так щодня: ходіння, як пояснюють медики, також лікує. Тим паче, повітря тут розріджене і насичене фітонцидами соснової живиці.

Сильніша за радіацію

«У нас є п’ять типів вод, — розповідає лікар–уролог східницької лікарні Олег Мирка. — Це джерела з жовчогінною дією, унікальні залізисті води, хлоридно–натрієві з підвищеним вмістом брому та йоду, гідрокарбонатна натрієва вода зі свердловини 2С, яку називають українською «Боржомі» — для людей із підвищеною кислотністю. А також слаболужні, що використовуються при ниркокам’яній хворобі».

Східницька «Нафтуся» гасить запальні процеси, виводить дрібні камінці й пісок із нирок. До Східниці їдуть також хворі на цукровий діабет, на хвороби кровотворної та імунної систем. Тутешні води загалом очищують організм людини від усіляких забруднень — через їжу хімічного походження, викиди в довкілля, тривале лікування антибіотиками, хіміотерапію, алкогольну інтоксикацію. Особливо тішить, що залізисті води виводять важкі метали й радіонукліди. Після 1986–го у дітей з Чорнобильської зони раз по раз діагностували рак щитовидної залози. Ті, яких возили на оздоровлення до Східниці, переважно вижили.

Коли джерела плачуть

Деякі джерела у Східниці облаштовані непогано: труби чисті, є дашок. Утім біля жодного немає освітлення, а воду ж доводиться набирати вдосвіта й після заходу сонця. Погано освітлені й доріжки до джерел: курортники ходять із ліхтариками. Черевики доводиться тричі на день відшкрібати від грязюки.

У чергах по воду люди розповідають, що за останні два роки вона стала текти гірше, може й пропасти через забруднення джерел. Подейкують, що якийсь олігарх пропонує вкласти гроші й полагодити дороги, тротуари, освітлення, але за це зробити платним користування джерелами. Утім, ще за часів СРСР плата за послуги (не за воду!) входила в кошторис путівок.

Але хто ж облаштує «водопої» так, щоб не соромно було брати за це гроші? Таке враження, що немає у східницьких багатств конкретного господаря. До 2002 року джерелами «опікувалося» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», що в Трускавці. Відтоді за їх чистотою мало доглядати ПП «Перспектива», що виграло тендер Міністерства охорони навколишнього середовища на «використання, дослідження та експлуатації» родовищ східницьких мінеральних вод. Отримавши ліцензію, ПП відразу ж узялося наповнювати пляшки для торгівлі лікувальною водою (яка, як згадувалося вище, «живе» кілька годин), і, як свідчить преса, ще в 2003 році «зареєструвало в Укрпатенті шість знаків на виняткове право використання назв східницьких вод».

«Ліцензію «Перспективі» видало управління з надр у Києві, — розповідає колишній голова Східницької селищної ради Богдан Дмитришин. — Ми зверталися у Верховну Раду, до уряду, в Комітет із видачі ліцензій, що це є незаконно. Бо є рішення селищної ради, що джерела мають бути під контролем громадськості».

Влада на землю

Коли Східниця була «всесоюзною», тут заборонялося будь–яке будівництво. Східничанам не дозволили навіть звести Будинок побуту. У 1978 році був затверджений генеральний план курорту Східниця на 60 тисяч ліжко–місць. Усе місцеве населення збиралися «депортувати» до навколишніх сіл. Після розвалу СРСР людям виділили земельні ділянки, і вони, мов голодні, кинулися будуватись. Три роки тому будівництво стало фатально безконтрольним і масовим. Після виборів до місцевих рад у Східниці змінилася влада. Головою тут став гінеколог Роман Копчак.

Грошовиті дядьки з Дніпропетровська, Києва, Запоріжжя й Москви збагнули, що ще більш збагатяться за рахунок хворих дачників. Вони скуповують землю в людей, а може, і в сільради. Про деякі шматки землі східничани не знають, чи продані вони вже і кому: «своїм» чи іноземцям? На пансіонатах і готелях не написано, чиї вони. Якщо вірити місцевим мешканцям, тут будуються Порошенко, Шуфрич, Медведчук, Пінчук, Азаров. Величний пансіонат «Три сини» побудували просто над джерелом 1С, вода з якого тече все слабше. Тут планують збудувати ще корпус «Юля» — подейкують, що будівництво належить депутатові з БЮТ.

Очевидно, частина коштів від оренди і продажу землі мала б осідати в бюджеті селища. Але цього не помітно. Усіх цікавить: чому не ремонтують дороги, не прибирають сміття?

Хіба ревуть воли...

Обслуговування зростаючого селища залишається на рівні дозабудовному. Наслідок: перебої з питною водою, винищення дерев, засмічення річки. Туалет на автостанції — це, швидше, переповнений каналізаційний люк без кришки. «Три роки тому ми уклали з поляками спільну угоду про каналізацію у Східниці, — розповідає Богдан Дмитришин. — Коли Польща вступила в Євросоюз, селище потрапило в 50–кілометрову «санітарну зону» ЄС. Утім останні два роки вже нова селищна рада цим не займається.

А що ж громада? Місцеві мешканці мовчать, бо живуть з дачників. Корів не тримають, городів не обробляють. П’ять–шість років тому з квартиранта брали 7—10 гривень за добу, сьогодні — мінімум 30. Дивно, що за межі власних домівок економічна тямущість східничан не поширюється. Чи зможуть вони довший час втримувати своє «природне» щастя, не вкладаючи зусиль у спільну справу громади? Не раз чула від курортників, що вони залишилися б надовше, але нудно: немає тут ні концерту, ні виставки чи цікавої лекції. Навіть басейну й спортивного майданчика в селищі немає.

Вражає інформаційна відрізаність цього куточка Львівщини. Центральних українських газет і часописів у продажу немає. Книжки на розкладках переважно російські: про магію, російських імператорів і... «які погані євреї». Російська попса на базарах, у барах, санаторіях, на дискотеках, у плеєрах нащадків бойків–повстанців.

Історія регіону не висвітлена в музеї — такого немає на курорті. А показати було б що. Тим паче дачники з Мелітополя чи Кривого Рогу, природно, могли б тут зацікавитися українською історією.

Діти на околиці

Здається, про власних дітей мешканці Східниці за клопотами про хліб насущний дбають найменше. Як пише у своїх спогадах Іван Паращак, у 1920—40 роки більшість тутешніх дітей до школи не ходила — батьки вважали, що їм у житті наука не знадобиться. Тепер дітлахи до школи ходять, але що то за школа! Сірий фасад подзьобаний, ніби від обстрілу. Підлога в коридорі поїдена начебто сильнодіючою кислотою. У їдальні грибок. Туалети брудні. Навряд чи в таких умовах (не в стані війни!) можливо виховати людей з гідністю.

Прикметно, що в десятитисячній курортній Східниці немає жодного дитячого майданчика. «Для дитмайданчика виділили місце біля бювету, але там уже хтось будується, — каже «старий голова» Богдан Дмитришин. — Інше місце було в центрі, де тепер базар». Одним із пунктів передвиборчої програми нового голови Романа Копчака було облаш­тування дитячого майданчика. У селищній раді пояснили, що під нього виділене місце на околиці — при в’їзді в Східницю. Утім важко уявити, як курортники й східничани водитимуть дітей у пісочницю над трасою. Старожили розповіли, що майданчик із каруселлю був колись у центральному парку. Кілька років тому там вирубали дерева й побудували ресторан.

Футбольна гордість

Голова селищної ради Роман Копчак поговорити з кореспондентом «УМ» не наважився — то поспішав обідати, то годинами сварився з обуреними східничанами. Утім «завгосп» сільради — директор комунального підприємства «Господарник» Петро Іванович Шийко, колишній працівник Бориславського інтернату для дітей–інвалідів, не відмовився побесідувати.

Підприємство «Господарник» — хистка дощана будівля, забарвлена в біло–синє, в оточенні розкішних вілл. На облуплених дверях — оголошення, що з 2007 року селищна рада збирає «курортний збір із фізичних осіб, які утримують відпочиваючих», по п’ять гривень за курортника.

«Ми займаємося благоустроєм доріг, вуличним освітленням, прибиранням сміття, — хвалиться Петро Іванович. — Вклали 90 тисяч в освітлення вулиць. Цього року запланували поставити біотуалети біля джерел. Поставили два біотали — біоочисні споруди. Джерела планується передати в комунальну власність селища, тоді зможемо робити реконструкцію. Не можу сказати, у чиїй вони власності зараз. Коли я прийшов — не було нічого. Ми закупили сміттєву машину і трохи підняли наше селище на належний рівень. Основні надходження до бюджету — від оренди землі, ми зараз хочемо її збільшити. У дуже хорошому стані селищний стадіон і футбольна команда, президентом клубу є наш голова Роман Копчак».

Ностальгія за порядком

Про «старого голову» Богдана Дмитришина, який очолював місцеву раду впродовж 13 років, у людей хороші відгуки. Кажуть, заасфальтував усю Східницю, при ньому екскаватори й бетономішалки не їздили через центр. Якщо у когось із водіїв сипався на дорогу пісок чи будівельники після робочого дня не прибирали сміття з тротуару — умів змусити навести лад. Його вважали суворим, але сьогодні від «миролюбства» нового голови, здається, вже стомилися.

— Ми ремонтували школу, перекрили дах, — розповідає пан Дмитришин. — Але не встигли зробити їдальню, і так три роки й стоїть. Поки ремонтували санвузли, поставили біотуалети, потім мали розставити їх коло джерел. За угодою з комунальним підприємством Борислава, двічі на тиждень нам давали сміттєву машину, і було чисто. Тепер забудівельники передали Східниці стару сміттєвозку. Ми розробили тоді складну очисну систему, адже Східниця між горами, а очисні споруди, за законодавством, мають бути за межами селища.

Родовище професорів

Із лікуванням на курорті також не все гаразд. І це вже «парафія» не самої лише місцевої влади. Тут досі не створено громадської курортної ради, яка об’єднала б директорів санаторіїв і медиків–професіоналів. Потік курортників слід забезпечити фаховими лікарями, які розумно призначатимуть водолікування. Місцеві мешканці знають, як це, коли у квартиранта вилив жовчі або починає перти каміння від неправильного призначення. Курортні бізнесмени мають підручних цілителів–кустарів, як правило, «багатопрофільної орієнтації». У селищі немає ендокринолога, імунолога, педіатра, гематолога.

Єдина державна медична установа — лікарня. Свого часу працівники кафедри урології Львівського медичного університету вивчали тут властивості мінеральних вод. За 30 років накопичився чималий досвід. На основі досліджень захистили дисертації шестеро медиків, серед них професори Вербинець, Шуляк і Можиєвський, доцент Шеремета.

«На базі нашої лікарні ми планували створити сучасно оснащений діагностично–лікувальний центр, — розповідає завідувач відділенням Східницької лікарні лікар–уролог першої категорії Любов Телефанко. — Он у Трускавці ж є курортна поліклініка. Люди, які приїжджають звідусіль у Східницю і живуть на квартирах, могли б тут за певну плату обстежитися».

Біля обшарпаної будівлі лікарні зяє чорними вікнами каркас, що наприкінці 1980–х будувався для розширення медичного закладу. Тепер це приватна власність. Кажуть, новий власник хоче робити там готель. Хворі в лікарні живуть у жахливих умовах, без гарячої, часто й холодної води. Унітази не зливаються, а стіни в їдальні поїдає грибок.

«Ця будівля — довоєнний житловий дім управляючого наф­товим промислом, — розповідає Любов Телефанко. — Сьогодні лікарня розрахована на 60 ліжок, потребує капітального ремонту. За останні два роки Східниця змінилася до невпізнання. Тут виросли п’ятиповерхові санаторії з найсучаснішим забезпеченням, де вартість путівок — від 300 до 1000 гривень на добу. А прості люди зі Львівщини можуть оздоровитися лише в цій безкоштовній лікарні».

Без статусу

Статус курорту державного значення означає, що оздоровниця фінансується з держбюджету і охороняється законом. Отож приватна особа не може «купити джерело» або шкодити коштовним цілющим надрам. Згідно з Законом України «Про куроти» від 5 жовтня 2000 року, статус державного значення надає курортові Верховна Рада за поданням Кабміну. «У часи СРСР Україна мала 11 курортів всесоюзного значення і 15 — республіканського. Зараз із них перезатвердили статус лише два — Саки і Бердянськ», — пояснив «УМ» начальник відділу розвитку курортів та реабілітаційної справи Державної служби туризму В’ячеслав Печиборщ. За його словами, до надання статусу державного готуються Моршин, Трускавець, Миргород, Куяльник та багато інших.

«Для надання курортові статусу державного потрібна низка заходів, — підтвердив начальник департаменту материнства і дитинства та санаторно–курортного забезпечення Управління курортів Міністерства охорони здоров’я Михайло Соколи. — Ініціювати процес мають органи місцевої влади. Створюється комісія Мінохоронздоров’я, Інституту геології, санепідем­станції, потім приймається постанова Кабміну, затверджується план розвитку курорту, зокрема, очищення зони санітарної охорони від зайвих будівель. Це все реально, якщо хтось із місцевої влади цим займається». Утім навіщо «господарям» Східниці займатися тим, що відбере у них можливість ловити рибку в темному ставку?

Ще до Закону «Про курорти», 22 квітня 1998 року, Президент Кучма видав Указ «Про розвиток курорту Східниця», оминаючи надання статусу всеукраїнського. У лютому 1999 року уряд затвердив програму розвитку курорту. Постанова Кабміну, підписана тодішнім віце–прем’єр–міністром Сергієм Тигіпком, передбачала виділення коштів Львівській обласній держадміністрації на розвиток Східниці. Курорт планували як Всеукраїнську оздоровницю для дітей із захворюваннями нирок, печінки, нервової системи та крові, хворих на цукровий діабет, а також із регіонів, забруднених радіацією та важкими металами. Планувалося розпочати будівництво санаторію матері та дитини «Прометей» і дитячого комплексу «Смерековий». Для забезпечення ефективної реалізації Програми мали утворити фонд розвитку курорту Східниця, дирекцію будівництва курорту та координаційно–наглядову раду.

«Ми виділили вісім гектарів землі під санаторій матері і дитини, — розповідає Богдан Дмитришин. — Але будівництво ще не почалося. Ту ділянку зараз орендує одна фірма». За рішенням виконкому селищної ради, при проектуванні кожного санаторію чи пансіонату, щоб виконати програму Кабміну, треба виділяти 15 відсотків місць для хворих дітей із мамами за доступними цінами. Утім пансіонати цим не переймаються. А українських дітей і далі возять лікуватися на Кубу.

Мрія Омеляна Стоцького

Їду до Львова, до Ганни Стоцької, доньки першовідкривача східницьких джерел, чиїм іменем названо курорт. Пані Ганна, журналістка–міжнародниця, саме повернулася з Марокко. Напуває мене марокканським чаєм і розповідає про батька. Він мріяв, аби східницький дар природи став доступним тисячам людей.

«Тато передбачив те, що зараз відбувається, — каже пані Ганна. — Коли в Східниці згорнула роботу третя дирекція з розвитку курорту, яка лише нашкодила. Батько не спав цілий тиждень, казав, що це злочин проти людства. Якось запропонував мені пройтися. Ми йшли вулицями, і він каже: «Я не можу більше жити на цьому світі. Бачу безвихідь Східниці». Через деякий час він ліг, відвернувся до стіни, перестав їсти і згас, як свічка. Ота безвихідь і зараз перед Східницею. Ніхто з директорів санаторіїв не хоче збагнути, що коли не стане води, їхній бізнес буде нікому не потрібен».

 

З ІСТОРІЇ

Розшукав джерела у Східниці інженер Омелян Стоцький у 50–х роках. Він довгі роки переконував львівських і київських науковців, що вода тут цілюща. Врешті, у 1966 році, колективу зі львівських і чернівецьких фахівців доручили здійснити дослідження на базі Східницької лікарні. У 1970 році Львів відкрив тут реабілітаційне відділення. У 1976 році вийшла постанова Верховної Ради СРСР про присвоєння Східниці статусу Всесоюзної оздоровниці. 1977 року Міністерство геології СРСР видало 83–річному Омеляну Стоцькому диплом першовідкривача східницьких мінеральних вод.

 

ДОВІДКА «УМ»

Східниця розташована на теренах Бойківщини. Вважається, що етнічна група бойків — це нащадки кельтського племені бойїв, які ще до нової ери оселилися в Карпатах. Розповідають, що на місці Східниці колись було поселення Золота Баня, знищене монголо–татарами. Селяни, що втекли в гори, знову зійшлися і назвали поселення Східницею. У 1872 році розпочалася промислова розробка нафтових родовищ у Східниці. Звідси можна пішки пройти до Урича, де збереглися залишки стародавньої фортеці Тустань, де було кельтське дохристиянське святилище, на скелі Камінь вчені знайшли сотні петрогліфів. Згодом тут розмістився слов’янський княжий град. На початку минулого століття тут збиралися пластуни й майбутні січові стрільці. Східниця входить до карти туристичних походів дорогами воїнів УПА. У 1977–му сміливці–бойки вивісили над Східницею синьо–жовтий прапор.

  • Чим славний Конотоп

    «То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>

  • Магнетизм малого Хрещатика

    Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>

  • Неземне тяжіння Нескучного

    Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>

  • Віч-на-віч з Очаковим

    Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>

  • Вужі, бобри і... Євромайдан

    Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>

  • Біла під європейським прапором

    Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>