Позавчора 58–річний Сергій Найдич завершив своє плавання на дошці під вiтрилом у ставку Гагарінського парку кримської столиці. Таким чином чоловік побив власний, досі ніким не перевершений у світі, рекорд десятирічної давнини, який, до слова, був занесений до Книги рекордів Гіннесса. Тоді, у 2003 році, пан Сергій протримався на воді 71 годину 30 хвилин, нині — на 1 годину 2 хвилини довше. Це досягнення сімферопольця зафіксував представник Книги рекордів України, вручивши йому відповідний сертифікат. Про результат Найдича, за усталеною процедурою, повідомлять також у Книгу рекордів Гіннесса.

Засновник цього унікального для Донбасу закладу отаман Українського реєстрового козацтва Юрій Гілевський певен, що насамперед дякувати треба місцю, де розмістилася ця не­звична для індустріального краю кінна застава. Мовляв, саме тут колись три тисячі запорожців підстерегли та розбили наголову 15–тисячний загін татар–загарбників. Поруч, у яру, місцевий козак Іван Головатий вказав рудознавцю Григорію Капустіну пласти кам’яного вугілля, з чого й почався Донбас. А криниці в окрузі винятково цілющі.

Підлітковий патріотичний табір «Коловрат» відпрацював зміну й роз’їхався по домівках. Цьогоріч, як і в попередні роки, не обійшлося без традиційних ексцесів, що постійно супроводжують табір і про які торік писала «УМ». Нині «Коловрат» вшанували увагою депутати Сумської райради. Під проводом секретаря фракції ВО «Батьківщина» Владислава Купрієнка (він же — помічник нардепа Олександра Волкова) вони звернулися до СБУ, МВС, прокуратури тощо з вимогою перевірити законність перебування неповнолітніх у таборі «...у зв’язку з інформацією щодо знаходження на території так званого дитячого наметового табору «Коловрат» холодної та пневматичної зброї, яка сама по собі є джерелом підвищеної небезпеки, проведення організаторами дитячого табору комплексу заходів щодо негативного психологічного впливу на свідомість підлітків, відсутність у колективі табору фахових педагогів, психологів, належного збалансованого харчування».

Безпритульним «гавкунам» в Івано–Франківську, напевне, живеться не краще й не гірше, ніж будь–де в Україні. Для них у приміському селі Павлівка навіть обладнали притулок, де можуть квартируватися близько сотні чотирилапих. Проте умови утримання там мало чим відрізняються від «бродячих буднів», позаяк у міському бюджеті хронічно бракує коштів не лише на утримання собачого «готелю», а й усього комунального господарства обласного центру.

«Перехожий! Зупинись на мить і схили голову. Тут у 1941 році містилася катівня НКВС. Кров’ю невинних замордованих синів і дочок Дрогобиччини просякнуті мури цього будинку. Вона волає про справедливість!» Меморіальна таблиця з таким написом, що встановлена на стіні колишньої катівні НКВС у Дрогобичі, нагадує про страшні сторінки недалекої історії. За найскромнішими підрахунками, лише за один тиждень у червні 1941 року тут стратили 1200 ні в чому не винних людей.

Друга черга меморіального комплексу «Тюрма на Стрийській» відкрилася нещодавно. Над утіленням задуму працювали не один рік, проте робота ще не закінчена, адже, за словами дослідників, не всі останки невинно убієнних знайшли...

Неподалік Умані є неймовірне диво природи — Буцький гранітний каньйон, який розташований у селі Буки Маньківського району і який місцеві жителі називають «маленьким фіордом посеред України». Тут просто казкові краєвиди.

У липні на Тернопільщині традиційно відбуваються багатолюдні прощі до однієї з найбільших греко–католицьких святинь України — Свято–Маріїнського духовного центру в селі Зарваниця Теребовлянського району.

У першому ж магазинчику, куди зайшла купити води зразу по приїздi до Путивля, виникла несподівана розмова. «От і нам, бідним, копієчка, — констатувала продавець. — А то все лише багатим. Усе, все отут у Путивлі захопили ті, хто при владі. А ми — ніхто... Моя знайома працювала в однієї багатійки, то переповідала, як вона на них кричала! Казала: ви раби і діти ваші будуть рабами!..»

Звісно, люди схильні перебільшувати. Проте під час спілкування у Путивлі з’явилося відчуття, що влада Путивля і громада Путивля ніби мешкають на різних планетах і різними мовами розмовляють. І це нерозуміння накопичувалося, аж поки не вилилося у конфлікт, що отримав поголос далеко за межами древнього містечка.

У селі Суха Кобеляцького району та в райцентрі відбулося традиційне обласне літературно–мистецьке «Зелене свято Гончарового дитинства». Цього разу його приурочили до 95–річчя з дня народження видатного українського письменника Олеся Гончара. Біля сільської хати, в якій минули дитинство та юність українського митця слова Олеся Гончара, з місцевими й заїжджими поціновувачами його таланту зустрілися гості з Києва, Дніпропетровська, Полтави — письменники й науковці Олег Чорногуз, Микола Байдюк, Леся Степовичка, Микола Степаненко та інші. Тож лунали спогади про Олеся Терентійовича, говорили і про ті започатковані ним справи, які належить продовжити нащадкам, усім небайдужим українцям.

Останнім часом в обласному центрі Прикарпаття почастiшали конфліктні ситуації між мешканцями багатоповерхівок та представниками духовенства з приводу будівничої експансії служителів культу. І це при тому, що після проголошення незалежності України місцева влада повернула у власність УГКЦ величезні майнові комплекси, розташовані в центральній частині Івано–Франківська, зокрема будівлі, де раніше розташовувалися технікум сільського господарства, обласна наукова бібліотека, обласний військовий комісаріат. Та нестримний потяг отців церкви до розширення володінь, схоже, починає виходити за межі здорового глузду й загрожувати життєвим інтересам мирян, значна частина яких — практикуючі християни.