Маємо вже кілька сотень книжок про російсько-українську війну. Найбільше спогадів — бійців, волонтерів, біженців. Найчастіше трапляються записки добровольців.

Більш сміливого роману в сучасному українському письменстві, аніж «Ноги» Владислава Івченка, не пригадати. Принаймні після роману Марини та Сергія Дяченків «Цифровий, або Brevis est» (2009).

Про Рафєєнків «Мондеґрін» писали, як про новий-вищий щабель його портфоліо — головно тому, що російськомовний донеччанин наважився писати українською.

Французька проза, маючи в пантеоні кращих реалістів світової літератури, традиційно розвивається у параметрах формальної логіки. Всіляка агностика тут — інородна.

До большевицького заколоту 1917 року у Києві було лише 14 почесних громадян.

«Я ще не пробував плавати, може, і вмію», — каже хлоп’я-лицар Горчик у відповідь на панічні застереження друзів: як нам дістатися он того острова?!

Фотохудожник Андрій Котлярчук знімкує війну від початку. 2016-го вийшов його перший «звіт» — альбом «Добровольці» (К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв). Він справляв дивне враження.

На мій погляд, книжка Аркадія Третьякова «Старий Хрещатик і його домовласники» (К.: Сучасний письменник) — найкраща праця про головну вулицю Києва, попри наявність вже досить значної літератури з хрещатикознавства.

От же ж дивна книжка: Лец плюс Ройтбурд чи навпаки? Хто «головний»? Репродуковані картини — самостійні станкові роботи. І польський письменник нічого не знав про українського художника: коли Лец відійшов, Ройтбурдові було п’ять рочків. Тож звідки ця потужна синергетика?

Донедавна й начитаний читач мало що знав про Джозефа Конрада. Навіть радянські філологи, котрі у 1960–1970-ті вже мали змогу познайомитися з перекладами Кафки, Пруста і Джойса, — не відали, що четвертим атлантом модернізму літературний Захід вважає саме Конрада.