Експерт «Книжки року», журналіст парламентської газети Віталій Жежера якось геть несподівано написав: «Родик, між іншим, схожий на Чингісхана.

Якщо за робочу гіпотезу узяти оцінку Української асоціації видавців та продавців книжок про те, що на ринку з’являється лише третина від усіх облікованих Книжковою палатою назв друкованих видань, то упродовж 1999–2001 рр. у рейтингу «Книжка року» оцінювалися практично всі новинки.

Перша «Книжка року» виглядає на відчайдушний кавалерійський рейд ворожими тилами — такий собі «зимовий похід» задля збереження віри, що «ще не вмерла» українська книжка.

Гірших умов для старту всеукраїнського рейтингу годі було вигадати.

Коли двадцять років тому замислювався рейтинг «Книжка року», головним пріоритетом було визначено: «Вияскравити, урельєфнити безперечні щорічні здобутки українського книжництва; детонувати у масовій свідомості резонанс коректного зіставлення цих здобутків з російськими аналогами (що надзвичайно важли

Два роки тому літаналітик Ростислав Семків випустив книжку «Як писали класики», що ґрунтується на утопічній матриці: мовляв, можна вивчитися на Письменника.

Ми наближаємося до розуміння того, хто здатний «зробити» Письменника. Редактор. Дуже й дуже недооцінена фігура у світовому літературному процесі (з Україною включно). Якби історія редакторства була написана, деякі класичні літературні імена, можливо, писалися би через дефіс.

Американський письменник Деніел Кіз відійшов 2014-го, коли йому було майже 87 років.

1954 року вийшла похмура притча британця Вільяма Ґолдінга «Володар мух». То був невеликий, але важкий камінчик, що спричинив лавинний зсув колективної свідомості

«Кажуть, кожні двадцять хвилин десь у світі продається один примірник роману про Джека Річера», — читаємо у прикінцевій довідці книжки Лі Чайлда «Вечірня школа» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017).