Розслідувач фанатизму: рецензія на книжку Люка Гардінґа «Вторгнення»
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
Магічний реалізм Володимира Рафєєнка: між життям і небуттям
04.03.2020
Про Рафєєнків «Мондеґрін» писали, як про новий-вищий щабель його портфоліо — головно тому, що російськомовний донеччанин наважився писати українською.
Так, це акт мужності — як і кожен крок за межі особистого комфорту.
Не будь-кому під силу — от же ж безумовно талановиті Андрій Курков чи Ян Валетов досі послуговуються окупаційною мовою?
Авжеж, із теплої видавничої ванни вилазити не хочеться. Ну, так: права людини! толерантність! політкоректність!
Та хоч як крути, а український видавець, що друкує книжки мовою воєнного агресора, — колаборант, що спонукає літераторів співати під балалайку «русского міра».
Ерудовано-спостережлива критикиня Тетяна Петренко уже в першому абзаці своєї рецензії точно змальовує метаморфозу Рафєєнкового письма: «Як стверджує відома у вузьких колах цитата з філософа Мартіна Гайдеґґера, «мова — це дім буття». І коли ти змінюєш цей дім, переходячи на іншу мову, очевидно, що змінюється також інтер’єр, ландшафт за вікном і багато інших обставин» (Читомо, 24.06.2020).
Все так, окрім нечіткої наступної тези: «Для переселенця Габи мова — це не маркер свого/чужого». У сенсі політичних смаків персонажа — так. Які претензії, коли персонаж-попередник із роману «Довгі часи» презентує себе так: «За національністю — хімік».
Але для громадянина Рафєєнка — це таки маркер. Рубікон перейдено, плавзасоби для вороття спалено. Можна сперечатися, наскільки це проступає крізь рядки, але вписати до роману фразу «Чи можемо ми припустити, що росіяни не люди?» здатен лише той, хто збагнув суть.
А далі у нашої рецензентки вервечка яскраво-влучних порівнянь щодо дійових осіб «Мондеґріна» та стилю їхнього романного життя. От, хоча б, таке: «Аналог Пісочної Людини чи Морфея — проміжна постать між явою й нявою».
Власне, Володимир Рафєєнко сам провокує на відшуковування літературних аналогів — у постмодерністській грі з алюзіями він, либонь, не поступається Андруховичеві. Тож дивно виглядає потрактування попереднього роману «Довгі часи» (Х.: Ранок; Фабула, 2017) автором передмови В.Заболотом як «вихід з полону магічного реалізму і постмодернністської ірраціональності у світло дня». Про ірраціональність краще запитати в екзистенціалістів, у Камю і Сартра, наприклад, — аби не вживати це поняття всує. Та й про «полон магічного реалізму» — ніби з приказки «Чути дзвін та не знати, де він».
Те, що усталилося в літературознавстві під поняттям «магічний реалізм» — алхімічна процедура викликання ментальних тіней. В українському письменстві 1970-1980 років цей потужний процес відлунив так званою химерною прозою.
Вітчизняні автори, на відміну від Маркесів-Кортасарів, не мали змоги широко користати зі власної міфології, уся вона була замкнена у спецсховках. Але — відлунювала у мові; із тим цензорам було упоратися не під силу. Тож, коли Т. Петренко пише з приводу Рафєєнкових творів: «Мова — це величезний фантастичний всесвіт у стилі керроллівського Дивокраю», — вона влучає у ціль.
«Мондеґрін» — це мандрівка до фантастичного всесвіту української мови. Й «Алісу», звісно, цілком можна трактувати за найвідоміший у світі химерний роман.
Нашій химерній прозі прислужилися не так навіть латиноамериканці, як Гоголь. У Рафєєнка він є головним режисером, що постійно повчає автора: «Роман із чортом — ось це і є Україна! Кохання з метафізикою, з буттям, зі смертю!».
Гоголеве домінування останнім часом вельми виразно оприявнюється у новітньому письмі. От, візьмемо, роман Дмитра Корчинського «Сяючий шлях» (К.: Самміт-Книга, 2016): «Коли Гоголь писав на українському матеріалі, він мимоволі був містиком. Коли ж на москальському — сатириком. Там у нього маленькі люди в кумедних ситуаціях, зрозумілі люди у побутових пригодах.
Але в Миргороді та Диканьці — химерні персонажі у таємничих обставинах... Наша історія — астральна. Вона вся по той бік. Її мав би писати не Плутарх, а Св. Іоан... В українській мові слова «містика» й «мистецтво» — однокореневі».
А перед тим був із подібним сприйняттям світу Василь Кожелянко, а нині, почасти, і Владислав Івченко: колорадські жуки з «Довгих часів» Рафєєнка ніби прибули з «Третього фронту» Івченка.
Ба більше: інтернат, як реінкарнація Гоголевої бурси, виникає у прозі Рафєєнка набагато раніше, аніж в однойменному романі Жадана, — до речі, уже на «проклятій» 13-й сторінці («Довгі часи»).
«Мондеґрін» — це такий собі сіквел «Довгих часів» із застосуванням іншої літературної оптики. У фотографії така позірна різниця у презентації одного об’єкту досягається зміною поляризаційного світлофільтру на темно-червоний. У малярстві — переходом від олійних фарб до офорту. Завжди виходить щось таке, що надається до порівняння з «Капрічос».
Порівняння Рафєєнкових творів з відомими зразками неуникне, бо він сам це провокує. Його тексти переткані прихованими і не дуже алюзіями.
Антураж «Довгих часів» вельми нагадує декорації «Собачого серця», а до «Мондеґріна» відряджено Воланда з «Майстра і Маргарити» — під прикриттям впливового політтехнолога Маршака.
Рафєєнків Донецьк — «місто Z» — захоплюють «вампіри зі зброєю і ксивами в руках... Удень вони захисники русского міра, а вночі — мародери «без страху і упрьоку». Це непомильне нагадування описів Петрограда у перші місяці большевицького шабашу 1917 року, відтвореного Дмітрієм Биковим у романі «Орфографія» (2004), «територія виживання».
І годі не згадати Акунінський роман «Аристономія» (2012) з тамтими розмислами про країни-підлітки, коли читаємо у «Довгих часах»: «Народ — це що таке? Це ми всі без розбору. Такі ось недолугі, смішні, нерозумні діти України, що люблять її кожен по-своєму».
А ось з іншої статті Т. Петренко: «Рафєєнко написав... достатньо брутальну казку в стилі Віктора Пєлєвіна, щоб бути цікавою для читача, втомленого від інформаційної тиранії теми війни» (Читомо, 15.08.2017).
Звісно, коли читаєш у Рафєєнка фрази на кшталт «зосереджуватися треба не на чакрах, а на продажах» або «сепаратистам я не даю» — тінь Пєлєвіна постає мимоволі. Але тут — заради порядку в історичних хоромах літпроцесу — варто освіжити пам’ять.
Третій роман В.Пєлєвіна «Чапаєв і Пустота» (1996), який мав неабиякий резонанс і, власне, розбудив його знаменитим, — таки поступався за читацькою єйфорією романові Владіміра Орлова «Альтист Данілов», що з’явився на початку 1980-го у московському журналі «Новий мір» (тодішній літературний аналог журналу «Воґ», законодавця мод). Власне, звідси і сам Пєлєвін, і Рафєєнко також.
Особливо, «Мондеґрін». Його головний персонаж, Габа, «дорослий чоловік у кульмінації особистого дзену» — чи не син Данілова. В обидвох — постійні збої у сприйнятті, «через що у голові починалося випадіння думок» («Альтист Дінілов»). Звісно, коли обидва не спали. А коли не спали — ким вони були? Спробуй розібратися посеред «довгих, як сновидіння, київських днів... Сонечко сяяло, вітерець задував у млявий мозок».
«Не знаю, — казав собі Данілов, — не знаю...». Та час уже було б йому і знати». Саме про час знати, час збирати каміння — роман «Мондеґрін». Бо автор, на відміну від російського попередника, таки відбув «мандрівку усіма колами донецького пекла й посттравматичного чистилища» (Т.Петренко). І коли В.Орлов лише натякав про ще ледь чутний сморід «русского міра» («А дух який! Такий дух, що і в кішлаках під Самаркандом розуміючі люди напевно тепер повернули обличчя до Москви»), — В.Рафєєнко упевнився: «Не капець треба казати, а кацап».
До речі, ще раз стосовно Жадана та його вельми сумнівної оцінки донбаських подій, як «не пощастило»: «Значить, не пощастило? Звідки це значить? До везіння чи безталанності це немає жодного стосунку», — каже під час «довгих часів» одна Рафєєнкова донеччанка іншій. А ще один персонаж докидає: сталося саме так, бо «у людей немає грошей, розуму і совісті».
Іван Дзюба, аналізуючи «Довгі часи», написав: «Чи доречно говорити про захоплення влади на Донеччині «сепаратистами»?.. За великим рахунком, вона не змінилася, вона тут і була, просто тепер вийшла з-під будь-якого контролю» (Донецька рана України. — К.: Кліо, 2018). Війна лишень унаочнила процес — навіть для найледачіших.
Герой «Мондеґріна» неодноразово повертається подумки у весну 2014-го, до медового місяця свого кохання. І тепер уже чітко усвідомлює: хоч тодішній Донецьк і справляв враження стабільного міста, «але війна вже почалася. Війна небуття з буттям». Мешканці масово і блискавично почали мутувати, включно з коханою. «Слід було вивозити її звідсіля раніше... вона б і залишилася людиною».
