Нещодавно інтернет сколихнуло неординарне відео — музикант «Мартін» у військовій формі та балаклаві виконує Гімн України на віолончелі. «Це відео заворожує до мурашок по шкірі, якщо його дивитися на ютубі, а ще краще — вживу. Шкода, що газета не має таких функцій», — відгукнулася на нього наша колега Ольга Жук.

Різноманітні вишколи, курси з надання медичної допомоги чи курси з виживання стали як ніколи популярними. Вся Україна, від малого і до великого, навчається професійно боронитися від російських загарбників. Проте не часто на військовому вишколі можна побачити бабусю з автоматом. Катерина Білик iз села Млиниська, що на Львівщині, чудово пройшла вишкіл та готова боронити Україну зі зброєю в руках. Її фото за короткий час стало хітом соцмереж.

95-річчя від дня народження і 60 років проживання на чужині відзначив у січні один із керівників УПА на Волині, лідер Норильського повстання у третій (каторжанській) зоні Степан Драницький (Семенюк). Попри це, він досі не пориває зв’язків із рідним краєм і впевнений, що невдовзі знову приїде в Україну з Польщі, яка колись також стала йому рідною. Він часто дивився в очі смерті, але та оминала його, даруючи довге життя, сповнене карколомних небезпек і пригод. І нині Степан Семенюк — один із кількох останніх визначних діячів ОУН і УПА, які ще живі й особисто несуть нам правду про свою боротьбу.

32-річний Михайло Гришко із селища Котельва, за освітою інженер-конструктор двигунів внутрішнього згорання, прагне до енергетичної незалежності. На не так давно відбудованому будинку Михайло одразу ж встановив дві сонячні панелі: одна з них — більшого розміру — забезпечує освітлення всередині оселі, інша — у дворі.

Біда жене людей із буремного Донбасу в більш тихі та спокійні регіони. Втім, як з’ясувалося, дехто з вимушених переселенців забуває про закони гостинності й починає поводитися як удома. Днями на вулиці Дніпробудівська в Дніпродзержинську місцеві патріотично налаштовані жителі помітили двох порівняно молодих людей за вельми специфічним заняттям.

Марія Павлівна своїх дітей не має. Все життя промоталася віддаленими селами фельдшеркою районної швидкої допомоги. А недавно якась полтавська вчителька назвала «потрохом» стареньку, що впертою мурашкою волокла неосяжні сумки з провізією до казарм. Там на переформуванні перебував підрозділ її двоюрідного онука. Підрозділ дітей-строковиків, котрих не демобілізували, як належало, минулої весни, а виставили на передову в зоні АТО.

Якби наша газета, як журнал «Тайм», визначала «людину року», то такою людиною в Україні-2014 став би солдат української армії — учасник війни на Донбасі. Саме він відстояв існування України як такої. Саме він пройшов крізь кулі й «гради», зупинив путінську навалу й змусив рахуватися з силою оновленої України. Він отримав контузію, поранення, загинув і повернувся з того світу, щоб народилися наші нові Збройні сили.

25 грудня 1979 року Радянський Союз увів свої війська до Афганістану. Серед тих вояків, які зайшли на територію сусідньої держави у перший же день, був і майор В’ячеслав Самозван. Відтоді минуло 35 років. А теперішні трагічні події на Сході нашої України повертають пана полковника, який нині живе у Черкасах і очолює обласну організацію Всеукраїнського громадського об’єднання «Спілка офіцерів України», у минуле...

Перетнувши столітній рубіж, людина автоматично стає видатною, бо спромоглася на те, що під силу лише одиницям. Але у випадку з Миколою Семеновичем Барковим — усе навпаки: його непересічний ювілей можна назвати не причиною, а приводом для цього інтерв’ю, оскільки вiн став командиром воюючого взводу у 27 років i був на керівних посадах до глибокої старостi, а сьогоднi знає, як охопленій війною Україні найкраще вибудувати лінію оборони.

У Черкасах добре знають колишнього коректора Валерія Маснюка, який багато років працював у обласних газетах. Цей чоловік, який має за плечима дві вищі освіти, любить і добре знає українську мову, а отже, робить усе задля того, аби її знали й інші. Він написав та видав цікаві й корисні книжки «Вузлики на пам’ять», у яких під гаслом «Вєрко, нам не по дорозі» жартівливими віршами закликає читачів «жартома і веселенько вчити мовоньку рідненьку».