Неабиякими «розборками» закінчилися поминальні дні на кладовищі у селі Пиріжки Малинського району, що на Житомирщині. Сюди без запрошення громади приїхали священики Московського патріархату, незважаючи на те, що в селі вже третій рік править службу священик УПЦ Київського патріархату — протоієрей Володимир.

Райцентр Стрий на Львівщині по праву має неофіційний статус «бандерівського» міста. Не лише через виразну національну свідомість мешканців — тут зародилися Українські січові стрільці, розташовувалися одні з найсильніших осередків УВО й ОУН, тут уперше в радянській Україні на офіційному рівні у березні 1990–го підняли синьо–жовтий прапор та поставили перший пам’ятник Бандері (родина Бандер походить саме зі Стрия, тут Степан навчався в гімназії та активно розвивав молодіжний національний рух). Тепер стрияни мають ще одну гордість. Новообраний Верховний архієпископ Української греко–католицької церкви — їхній земляк. Тут Святослав Шевчук ріс, тут живуть його батьки.

Рівень релігійності стриян — не нижчий за рівень націоналізму. Ще в 90–му році у початкових класах шкіл тут ввели уроки катехизму (їх проводили греко–католицькі черниці), відновлювали і будували нові греко–католицькі собори. Подекуди, щоправда, релігійна складова у свідомості стриян набуває дивних ознак — ікону Божої Матері можна побачити навіть у кафе в центрі міста над барною стійкою.

У радянські часи — попри те, що священиків змушували приймати православну віру, а найупертіших відправляли в тюрми й заслання — у Стрию існувала підпільна церква. В умовах підпілля виховали і главу УГКЦ.

Батьки Святослава — пенсійного віку, 66 і 63 роки. Юрій Шевчук — радіоінженер, спочатку працював на залізниці, потім телемеханіком. Віра Шевчук — вчителька у музичній школі, де працює з юності і до сьогодні. Попри те, що в родині немає священиків, сім’я завжди була високорелігійною, хоч і без надмірного фанатизму. Щонеділі ходили до підпільних церков, які організовувалися в будинках і квартирах стриян. Молодший син Шевчуків Всеволод не так давно теж став священиком. Висвячував його рідний брат Святослав.

Живе сім’я Шевчуків у невеликому одноповерховому будинку неподалік центру міста. Свого часу батьки Віри Шевчук купили дерев’яну хату в Карпатах і привезли її до Стрия. Згодом уже діти будинок розширили, зробили зовні обшивку.

Уперше церемонія інтронізації нового патріарха Української греко–католицької церкви пройшла на Лівобережжі України. Храм Воскресіння Христового, задуманий як патріарший, греко–католики зводили на київському Лівому березі майже десятиліття. УГКЦ таким чином хотіла продемонструвати, що вона не є «церквою західняків», а простирає свій вплив на всю країну. Молодий патріарх Святослав, перша церемонія такого масштабу в щойно зведеному соборі, залишки риштувань, будівельні паркани як тло для врочистих червоно–золотих риз, — усе це мимоволі вкладається в метафору оновлення, прогресу, просування УГКЦ. «Таке судження, що ми — церква регіональна, вже абсолютно не відповідає дійсності. Ми сьогодні церква глобальна. Ми існуємо далеко за межами Галичини. Не тільки на схід, але також на північ та південь», — підтвердив журналістам після своєї «інавгурації» новий глава греко–католиків.

Ім’я нового глави УГКЦ до останньої миті Синод церкви тримав у таємниці. Український єпископат розкрив кадрову інтригу лише разом iз Ватиканом. Відтак 41–річний Святослав Шевчук, наймолодший серед 50 єпископів УГКЦ, який спершу, на думку оглядачів, навіть не входив у список претендентів, визначатиме розвиток цієї церкви найближчими десятиліттями.

«Шестая часть зємлі с названьєм краткім Русь» уже не хоче бути «шостою». Про це свідчить потужне просування ідеї «русского міра» в усіх точках земної кулі, що особливо активізувалося в 2010 році. І то не лише ідея — у різних країнах світу «місцеве населення» з подивом спостерігає її реалізацію. Скажімо, безкровну війну за храми між РПЦ та закордонними православними громадами, підпорядкованими Константинополю. Російська держава купує ділянки землі в європейських столицях під будівництво нових величних соборів. І все тому, що храми Московського патріархату є символами російської присутності й осередками «просвітницької» роботи. Церква, за висловом міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, — союзниця його відомства і йде з ним «рука в руку». «Держава поки що недостатньо ефективно працює зі співвітчизниками за кордоном і в цьому потребує підтримки Російської православної церкви», — заявив президент РФ Дмитро Медведєв тиждень тому на зустрічі з учасниками Архієрейського собору РПЦ. Він наголосив, що церква має консолідувати багатомільйонний «Русскій мір» за кордонами Росії. А наприкінці січня шеф російських дипломатів Сергій Лавров запевнив учасників Міжнародних різдвяних читань у Кремлівському палаці, що всіляко підтримуватиме РПЦ у справі «зміцнення позицій та авторитету Росії на міжнародній арені».

Майже півтора місяця пройшло з того часу, коли у селі Кам’янка, що у Тельманівському районі на Донеччині, невідомі молодчики під керівництвом відомих у Донецьку бізнесменів Анатолія Корюка та Наума Малтопарана силою намагалися захопити храм Вознесіння Господнього, а тутешню релігійну громаду «повернути» у лоно Московського патріархату. Перед цим у селі провели відповідну роботу, намагаючись налаштувати громаду проти церкви Київського патріархату й настоятеля храму отця Христофора та парафіян. Але провокація не вдалася. Вірні Київському патріархату, а також священики Донеччини на чолі з архієпископом Донецьким і Маріупольським Сергієм, зуміли протистояти натиску непроханих гостей. Варто нагадати, що войовничо налаштовані прихильники «Русского міра» брутально повелися з владикою, не допускали на збори, штовхнули та порвали йому підрясник. А на зборах поливали брудом духовенство КП, звинувачуючи його в усіх смертних гріхах. Тоді підбурювачам не вдалося заручитися підтримкою більшості сільської громади. Але Корюк і компанія пообіцяли повернутися до цього питання.

На запрошення консисторії Української православної церкви у США архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) минулого місяця відвідав духовний центр УПЦ у США, в містечку Бавнд–Брук, і деякі парафії УПЦ у США. Владика взяв участь у ХІХ соборі УПЦ у США, виступив із доповіддю до 20–річчя інтронізації патріарха Мстислава. На засіданні Митрополичої ради ознайомив священство з церковним життям в Україні, мав доповідь на загальних зборах духовенства УПЦ у США. Із владиками Даниїлом і Антонієм відвідав українські парафії у Вашингтоні та Нью–Йорку. «УМ» запросила владику Ігоря розповісти про свої враження від американського православного українства та про схожість і відмінність у церковному житті українців на історичній батьківщині та за океаном.

На сайтах електронних видань в українському інформаційному просторі з літа минулого року зашурхотіли меморандуми, звернення, оцінки, в яких задзвеніло «найправдивіше» слово святих отців проголошеної, але ніде ніким не зареєстрованої нової течії віри — Української правовірної греко–католицької церкви (УП ГКЦ). Нововірці б’ють чолом, що вони відділилися від єретичної, як вони стверджують, течії Української греко–католицької церкви, очолюваної Любомиром Гузаром, що дістався до влади в УГКЦ разом із групою американців і людей із Заходу, які мали такого ж духа апостазії. Як бачимо, дух релігійних неофітів, невідомо де і ким висвячених, та створений ними «правовірний Синод» воскресають у велемовних полеміках. Вони не хочуть фальшивої єдності, бо це є зрадою християнської віри «з причини єресей» кардинала Любомира Гузара і обраної ним ієрархії. Їхні «божественні» мотиви монологів завзято «гуляють» в інтернет–виданнях, наприклад, у таких одіозних, як «Русскоязычная Украина» тощо.

Дещо дивує, що серед цих «активістів–борців» із кардиналом Любомиром Гузаром за українську паству фігурують словак Самуїл Обергаусер, чехи Ілля Догнал та Методій Шпіржік, українець Маркіян Гітюк із польським релігійним вишколом. Проте не може не насторожувати й інше: активність новонавернених «загорілася» саме з приходом до патріаршого престолу російської православної церкви Московського патріархату владики Кирила. Відомо, що до інтронізації він тривалий час був головою синодального відділу зовнішніх церковних зв’язків. Тобто очолював церковну дипломатію. Точніше, просував московську релігійну ідеологію в «російський світ православ’я». Тоді йому дорікали за слабку дипломатичну роботу на українському напрямку, хоч він нібито і виступав за православно–католицький діалог. То чи не є діяльність новоствореної УП ГКЦ наслідком «вирівнювання» московського впливу на українському напрямку?

Щонеділі в Черкасах проходить унікальна екскурсія, пiд час якої можна долучитися до філософії буддизму. Аби потрапити в єдиний у Європі буддiйський храм «Білий лотос», охочi опівдні збираються на дніпровських пагорбах на узвозі Івана Франка, 4. Цей храм, висота якого сягає трьох поверхів, почали будувати в Черкасах двадцять років тому. Архітектором споруди став голова місцевої буддiйської громади Володимир Скубаєв, якого в Черкасах називають Учителем. У 70–х роках минулого століття він, молодий черкаський філолог, здiйснив шестирічне паломництво та навчання в Лаосі. А коли повернувся до Черкас, почав зводити храм.

Наругою над християнською духовністю та історичною пам’яттю вважають історики й громадські діячі ідею побудувати на фундаменті знакової в історії Київської Держави церкви Різдва Богородиці нову споруду. Для цього залишки першої в Києві кам’яної церкви, цінні як пам’ять про князів–батьків держави, мають залити бетоном. Більше того — на цьому історичному місці адміністрація Московського патріархату запланувала збудувати свій... монастир. Тобто досі відкрита для огляду місцевість стародавньої столиці може опинитися за високими мурами релігійної організації, яка не надто шанує славетну історію «Другого Єрусалима».