Перший всеукраїнський конкурс малюнка «Дудл для Google», який завершився ще у перших числах лютого, пропонував школярам намалювати святковий логотип Google на тему «Україна моєї мрії».

Льоша Левішко тепер один займає невеликий клас iз п’ятьма учнівськими столами, виставленими в три ряди. Він — найстарший у Хорошкiвськiй середній школі Лубенського району Полтавської області випускник. Однокласник, з яким навчався в десятому, вступив до ліцею. Отже, на уроках Олексій може розмовляти лише наодинці з педагогом.

Кілька років тому я вперше побувала у Тбіліській публічній школі №41, її у столиці Грузії називають просто: «Українська школа у Ваке». Мені випало поспілкуватися з її директором, Ганною Олександрівною Матвєєвою. Опісля я не раз бувала на урочистих заходах і різних святах у стінах школи, у по-сімейному теплій атмосфері.

Заробляти гроші можна не лише руками, а й знаннями. У дорослому житті цю істину розумієш як ніколи. А от школярі часто опиняються перед дилемою: і хочеться мати якісь власні, а не батьківські, кошти для реалізації своїх мрій, але що робити, коли практично усе життя підпорядковане навчанню?

Більшість дітей переселенців iз гарячих точок сходу України, попри труднощі зі шкільною формою, канцелярією та іншими шкільними речами, на які у вимушених переселенців не так багато коштів, все ж змогли вступити до навчальних закладів міст, у яких їх прихистили.

Наприкінці літа інтернет вибухнув порцією першовересневої «смаженини». Народний депутат ВО «Свобода» Ігор Мірошниченко навідався до Кловського ліцею №77 з метою перевірити, наскільки прозоро та законно цей заклад, учнями якого є також і діти високопосадовців, навчає дівчаток і хлопчиків розумного, доброго, вічного.

У країні, де викладачі за гроші роблять курсові й дипломні для своїх же студентів, де вчителі у школі балансують між вимогливістю адміністрації і настирністю батьків, де замість знань здобувається диплом, який не гарантує професіоналізму, а наукові звання розпродуються «проффесорам», треба або збожеволіти від освітянського абсурду, або, нарешті, щось круто змінювати. Перш за все — самих себе.

Днями в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка було гамірно й велелюдно. Всюди лунала українська мова, дитячий гомін, то тут, то там виднілися вишиванки, натхненно сяяли очі.

Випускний бал — це час, коли хочеться бути особливим, неповторним, щоб запам’яталося на все життя. На жаль, не для всіх випускний бал — це свято. За даними психологів, через фінансові проблеми кожен другий випускник iз числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, не планує йти на свій випускний вечір.

Хто з нас у дитинстві не просив батьків: «Розкажіть казочку», хто захоплено не роздивлявся яскраві малюнки, намагаючись зрозуміти, чому журавель не зміг поласувати лисиччиним пригощанням, а вона — журавлевим? А тоді пробували складати великі літери в слова, опановуючи премудрість читання.