«Мені наснився Параджанов на 40–й день після смерті. Прийшов до мене увi сні такий гарний, усміхнений. Я його питаю, як йому там. А він: «Добре, тільки робити нічого не можна», — згадує кінорежисера, художника, містифікатора, антиквара і генія дружина Леоніда Осики Світлана Князєва. А для Сергія Параджанова неможливість творити була гірше будь–якої покари.
Пригадую, як з однокурсниками проходила практику в обласній газеті «Черкаська правда». Працювали у відділі листів. Тоді ми, студенти Київського університету імені Тараса Шевченка, не знали, що саме в цьому кабінеті свого часу трудився поет Василь Симоненко.
Проведіть нехитрий експеримент — запитайте у кількох перехожих, із ким насамперед у них асоціюються «Тіні забутих предків» як художній твір. Може, хтось, обізнаний в літературі, згадає автора–письменника — «східняка» Михайла Коцюбинського, який уже немолодим відкрив для себе чарівний світ Карпат і так ним пройнявся, що видав чудову повість, немовби жив у тому краї споконвіку.
Хто з відпочивальників посеред літа в нашій курортній столиці Ялті навідувався до Центрального ринку, той, певен, й гадки не мав, що до його появи і початкового облаштування безпосередньо причетний автор слів відомого романсу (він входив до репертуару видатного радянського співака Івана Козловського) «Повій, вітре, на Вкраїну», а тоді, у 60–х роках позаминулого сторіччя, скромний повітовий лікар Степан Руданський.
«Усі мої предки були селянами, крім матері. Вона працювала акушеркою в селі. Жили ми вкрай скромно, мама не брала подарунків від пацієнтів. Так вона і залишилася для мене прикладом на все життя. Бабуся навчила молитися, сільське господарство — працювати, а самотність — читати книги», — писав у автобіографії Микола Амосов.
Коли опиняєшся у селищі Стеблів Корсунь–Шевченківського району, на малій батьківщині Івана Нечуй–Левицького, автора «Кайдашевої сім’ї», то розумієш, звідкіля у цього письменника таке дивовижне відчуття природи й неймовірне вміння перенести її чарівність у свої твори. Саме у цьому селі, яке стоїть на берегах Росі, 175 років тому, 25 листопада 1838 року, народився класик української літератури.
Хто не знайомий з біографією Генріха Семирадського і вперше побачить його картини, напевно, подумає, що він народився і безвиїзно жив у одному з міст найстарішої частини Європи або, принаймні, змалечку черпав мистецьке натхнення у тиші римських бібліотек.
«Щоразу, коли йду до дідового будиночка, мені все здається, що ось зараз відчиняться ворота, навпроти вибіжить пес — ірландський сетер, а потім назустріч вийде і дід. Кожен свій ранок він починав із короткої прогулянки голосіївським лісом.
У серпні цього року до Грузії вирушила експедиція львівського Гірського клубу «Екстрем». Українські альпіністи взялися покорити чергові безіменні кавказькі шпилі в рамках громадської програми «Герої України на вершинах світу». Минулого року саме у Грузії, з погодження грузинської влади та Федерації альпінізму Грузії, безіменний шпиль було названо шпилем Степана Бандери.
Його життя схоже на гостросюжетний фільм, який міг би принести режисерові не одного «Оскара». Селянський син, із розкуркулених, він пережив і голод 33–го та 47–го років, і натуралізм війни, і агонію сталінізму, і хрущовську відлигу, і брежнєвський «розквіт», був активним учасником (і натхненником) національного відродження початку 90–х.
