«Зосталась Нимидора ніби удовою»... Пам’ятник героїні «Миколи Джері». (автора.)
Як і за часів Нечуя–Левицького, сьогодні природа у Стеблеві така ж мальовнича. І так само, як у його творах, — «половина листя на вербах вже пожовкла, але на тополях, на осокорах лист зеленів, ніби влітку. Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумать, що надворі не бабине, а справдішнє літо». Недарма ж на фоні оцих стеблівських краєвидів кінематографісти зняли вже шість фільмів.
Знаменитим земляком тут пишаються і завжди раді гостям, які приїздять до селища, аби на власні очі побачити край, де народився класик української літератури. Стеблівці навіть зберегли так звану «нову хату Левицьких», у якій родина священиків Левицьких прожила майже 55 років. У цьому будинку Іван мешкав, коли йому було 14 років. Тоді він навчався у Київській духовній семінарії й часто приїздив до рідного селища.
Нині у цій затишній оселі — літературно–меморіальний будинок–музей Івана Нечуя–Левицького. Його майже 50 років очолює прихильник творчості письменника, науковець, краєзнавець, заслужений працівник культури України Сергій Хаврусь. Усе своє життя він популяризує літературну спадщину Нечуя–Левицького, добре знає його життя й опублікував на цю тему більше 30 видань. «Ви знаєте, що в інтернеті за читабельністю твори Нечуя–Левицького — на першому місці? Читачі люблять його за духовність, моральність та естетизм», — каже «УМ» Сергій Хаврусь.
У кімнатах будинку–музею, де родина мешкала з 1852 по 1905 роки, можна побачити, як насправді жили Левицькі, там відтворена атмосфера побуту тодішнього сільського священика. Загалом у музеї письменника зібрано більше чотирьох тисяч експонатів. Тут зберігають старовинний настінний годинник, є оригінали світлин, картин та книг, можна погортати їхні сімейні фотоальбоми, ознайомитися з тим, як пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника, як починалася його педагогічна діяльність, зайти до відтвореного робочого кабінету письменника.
Туристів, каже Сергій Левкович, завжди цікавлять особисті речі Нечуя. А в музеї зберігаються його автентична тростина, краватка та комірець. А ще стоїть кабінетний рояль фірми «Беккер», який письменник купив для подарунка Надії Сольській, якій симпатизував, але з якою їм так і не судилося бути разом. Бо церква того часу не реєструвала шлюб, якщо наречені були кумами.
«Нечуй–Левицький ніколи не був одружений, але добре знав ціну жінці, а нюанси в спалахах кохання описував так, що дай Боже кожному. І тема кохання у його творах — одна з домінуючих», — наголошує Сергій Левкович.
У Стеблеві також можна побачити скульптуру Нимидори, головної героїні повісті «Микола Джеря». Її встановили тут тринадцять років тому. Поруч iз будинком–музеєм стоїть бронзовий бюст і самому письменнику. А неподалік, на горі Спаса, знаходяться впорядковані могили його діда та батька — священиків Стефана та Семена Левицьких. Узагалі рід Івана Семеновича можна назати праведниками, адже шість поколінь служили священиками, що було рідкісним явищем для Київської губернії.
«Над Россю стоїть Спасо–Вознесенський храм, закладений за проектом митрополита Черкаського та Канівського Софронія у 2009 році на честь священицького роду письменника», — веде далі Серій Хаврусь. Узагалі, уточнює очільник музею, на горі Спаса у Стеблеві з давніх–давен було дві церкви. Одна — дерев’яна і вже трухлява, яку розібрали у 1860 році. А поруч стояла нова, соснова, простора, у формі хреста. Її звели на честь Преображення Господнього 19 серпня 1852 року. Але у 1923 році церкву було спалено. Коли чотири роки тому будівельники розпочали підготовчі роботи, щоб відбудувати Спасо–Вознесенський храм, то випадково натрапили на металевий предмет, який викотився з–під наріжного каменя фундаменту. То була капсула, залита смолою, у якій зберігалося послання на трьох сторінках, написане рукою батька Івана Нечуя–Левицького. Його почерк директор музею Сергій Хаврусь упізнав одразу, оскільки у музеї зберігається церковна книга, написана Семеном Левицьким. Реліквія пролежала в старому фундаменті 160 років. Текст у ній було написано з використанням латини: «Святой Троице Слава! 10 сентября закладається церква з волі Самодержця Государя Ніколая Павловича, з благословення Митрополита Київського і Галицького Філарета». Тепер те послання зберігають у літературно–меморіальному музеї.
Трохи далі від музею є криниця, з якої пив воду письменник. Вода в ній така ж добра, як і колись. Сергій Хаврусь каже, що у Стеблеві добре відома садиба, де стояла хата під соломою, в якій народився письменник і яку він описав у багатьох своїх творах. Там тепер зведено новий будинок, у якому живе сім’я Миколи та Люби Семенків. Батько їхньої баби Катерини свого часу купив стару хату, в якій народився Нечуй, у ліквідаційному комітеті за 130 пудів пшениці. Про те свідчить і документ, оригінал якого досі свято зберігають у цій сім’ї, чим дуже пишаються.
До речі, прототипи з улюбленої народом «Кайдашевої сім’ї» також жили у Стеблеві, на Заросянському кутку. З тих Кайдашів письменник і списав їхній сімейний уклад, не перейменувавши художніх персонажів. У селищі переказують, що Кайдашів така реклама розлютила не на жарт і вони грозилися подати на Нечуя–Левицького в суд. Та згодом зрозуміли, що прославилися на віки, і передумали.
«У Стеблеві дотепер живуть нащадки тих Кайдашів. Це Василь Петрович Кайдаш, який за характером дуже схожий на Карпа, та його сини — Василь і Юрій із сім’ями», — повідомляє Сергій Левкович. Каже, вони великі трудяги і так само люблять землю, як і ті Кайдаші. А ще називає сучасних Кайдашів хлібосольними, які не цураються зустрічатися з туристами, аби розповісти про своїх прадідів, уславлених письменником.
У Стеблеві вам будь–хто покаже, як пройти до «суконки», тобто до суконної фабрики — найстарішого текстильного підприємства України, яке згадується у повістях письменника «Микола Джеря» та «Бурлачка». І може виявитися, що ваш випадковий сільський екскурсовод має прізвище Кайдаш, Довбиш, Корчак або Джеря, прізвища яких Нечуй–Левицький давав героям своїх творів.
«До Стеблева Нечуй–Левицький перестав їздити у 1905 році, бо не було вже до кого. Але їхній родинний будинок ми оберігаємо як зіницю ока. Він у нас в доброму стані», — продовжує Сергій Хаврусь. До ювілею письменника хату причепурили — поштукатурили та побілили фасад, а ще пофарбували вікна. Але особливо, зізнається директор, його радує те, що при в’їзді до села з боку Корсуня поновили знак «Стеблів — батьківщина Нечуя–Левицького» та встановили меморіальні дошки на Спасо–Вознесенській церкві й на старих корпусах «суконки» та цукрового заводу, описаних у «Миколі Джері» та «Бурлачці». А ще — встановили стелу на вулиці Зарічній, де стояла хата, у якій народився Нечуй–Левицький.
«Коли туристи від’їжджають зі Стеблева, то нерідко кажуть, що хочеться ще раз перечитати твори Нечуя–Левицького», — підсумовує Сергій Хаврусь. І справді, повернувшись зі Стеблева, я й сама відкрила «Кайдашеву сім’ю» та з головою поринула в минуле рідної України.
Перші знання Іван Нечуй–Левицький одержав від свого батька, який навчав грамоти дітвору у Стеблеві. А у 1847 році він вступив до Богуславського духовного училища, потім навчався у Києві в духовній семінарії та академії, вчителював. У його творчій спадщині, окрім улюбленої народом «Кайдашевої сім’ї», — романи «Причепа», «Хмари», «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський», повісті «Микола Джеря», «Навіжена», «Пропащі», «Старосвітські батюшки та матушки», «Запорожці», «Поміж ворогами», оповідання «Рибалка Панас Круть», «Старі гультяї», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Чортяча спокуса», «Афонський пройдисвіт», «Вітрогон», «Київські прохачі», «Біда бабі Парасці Гришисі», «Біда бабі Палажці Солов’їсі» . І хоча багато хто переконаний, що Нечуй–Левицький писав тільки про сільський побут, та насправді він був великим знавцем життя Києва XIX—XX століть. Цікаво, що саме його перу належить п’єса «На Кожум’яках», яку він подарував Михайлу Старицькому, а той, змінивши імена героїв і переробивши сюжет, створив славнозвісну комедію «За двома зайцями». Разом iз Пантелеймоном Кулішем письменник першим переклав «Біблію» українською мовою.
Помер Нечуй–Левицький 15 квітня 1918 р. у Києві в міській богадільні. Дружина письменника Бориса Грінченка Марія, котра його провідувала, згадувала, що «помирав він, як свічка догорала — тихо й безмовно, тільки раз сказав: «Ох, усі про мене забули!». Похований на Байковому цвинтарі.
У дитинстві, розповідає Сергій Хаврусь, майбутній письменник дуже любив рибалити. Старожили переповідали, як пішов він до місцевого діда Терешка, аби попросити для вудки волосіні з кінського хвоста. А той тільки віджартувався, мовляв, де ж я тобі тієї волосіні візьму, у мене бачиш, яка здорова лисина, майже на всю голову. Іван теж не розгубився й відповів жартом на жарт: пообіцяв зайти до дяка, бо в того довга борода й волосся.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
