Я не знаю, що відчуває людина, приречена горе-лікарями на повільну смерть від малозрозумілої болячки. Які думки вирують у голові пацієнта, коли медичні «світила» вказують йому на двері? На що сподівається хворий, якого відправляють додому помирати й пророкують щонайбільше півроку стражденного життя? Як воно — ковтати сльози відчаю й мало не на колінах молити лікарів про допомогу, але щоразу чути відмову? Де в людини беруться сили, аби боротися за власне життя? Я не знаю і знати не хочу, бо навіть думати про це дуже страшно. А в Україні тим часом назбирається чимало людей, які пройшли через це пекло. Про історію однієї такої пацієнтки, з якою випадково познайомилася в черзі до лікаря, я й хочу розповісти.

Сьогодні ніхто не знає, скільки в Україні наркоманів. Точніше, певні спроби дізнатися про кількість наркозалежних осіб були, але результати досліджень не видаються лікарям надто точними. Наприклад, завдяки єдиному епідеміологічному дослідженню з'ясувалося, що у нас живе понад 560 тисяч споживачів ін'єкційних наркотиків. Багато це чи мало для 46-мільйонної країни? Якщо ж говорити про дані медичної реєстрації, то «наркологічний облік» не може відображати повну картину розповсюдженості наркологічних проблем, оскільки реєструє тільки тих осіб, які звертаються по медичну наркологічну допомогу. За даними Міністерства охорони здоров'я України, кількість осіб з наркотичними проблемами сьогодні становить майже 117 тисяч. Із них понад 84 тисячі наркозалежних перебувають на диспансерному наркологічному обліку, ще 32 тисячі перебували на профілактичному наркологічному обліку.

Вивчати невидимий світ з допомогою оптичних приладів людство навчилося вже давно. Але регулярно вдосконалюючи унікальні установки, науковці прийшли до розуміння фантастичної істини: у найдрібнішої з «побачених» часточок матерії є свої складові. І для того аби їх роздивитися ближче, потрібна нова, більш потужна, техніка. Генератор рентгенівського випромінювання НЕСТОР, монтаж якого триває у Національному науковому центрі «Харківський фізико-технічний інститут», — чергова спроба науковців пізнати досі непізнане.

Вакцинацію — винахід англійця Дженера, який свого часу здійснив революцію в медицині, — сучасні українці сприймають неоднозначно. Ситуацію нагнітають як нещодавній скандал навколо імуноглобуліну на Харківщині, так і повідомлення з Росії про те, що більш як 70 росіян скаржилися на алергію, а четверо школярів навіть потрапили до реанімації після вакцинації «Грипполом». На тлі цих випадків палкі виступи окремих медиків про «безжальну імунізацію» здаються не такими вже й безглуздими, тож батьки просто бояться вести своїх малюків на уколи і, як можуть, відтягують похід до імунолога. Але чим ризикують українці, відмовляючись від обов'язкових щеплень? Кому уколи треба робити обов'язково, а кому не можна взагалі? Чи здатна людина «заразитися» через вакцину? Відповіді на ці запитання «УМ» шукала у головного інфекціоніста МОЗ України, завідувача кафедри дитячих інфекційних хвороб Національного медуніверситету імені О. О. Богомольця, професора Сергія Крамарева.

Через традиційно високий рівень ураження щитовидної залози серед мешканців області Івано-Франківщина отримала статус ендемічної зони. Причина проста: у гірських грунтах і водах, на відміну від рівнинних, майже немає йоду. А це означає, що цей важливий мікроелемент відсутній і в місцевих продуктах харчування. І хоча добова потреба людського організму становить усього 100—200 мільйонних частин грама цього хімічного елементу, його дефіцит може спричинити важкі недуги. Профілактика і лікування ендемічного зобу — компетенція ендокринологів, однак у багатьох випадках хворі, які потребують оперативного втручання, потрапляють до рук хірургів загального профілю. І, на жаль, не завжди видалення щитовидної та паращитовидної залоз відбувається без ускладнень...
Цією проблемою зацікавилися фахівці вужчої, отоларингологічної, спеціалізації Івано-Франківського державного медичного університету. Їхні зусилля увінчалися новою методикою оперування залоз внутрішньої секреції, розташованих біля горла. Які перспективи відкриває нововведення для хворих, «УМ» з'ясовувала з доктором медичних наук, завідувачем єдиної в Україні кафедри оториноларингології з курсом хірургії голови і шиї Василем Поповичем.

Сьогодні в Україні живе близько одного мільйона безплідних подружніх пар. За даними МОЗу, майже у 80 відсотках випадків причиною безпліддя у жінок є штучне переривання вагітності, у 20 відсотках — запалення статевих органів. Незважаючи на тенденцію до зниження, рівень штучного переривання вагітності залишається високим і становить 45,8 випадка на 100 вагітностей. Це значить, що зі ста вагітних українок вирішують народити трохи більше від половини, а решта роблять аборти.

Медики продовжують дивувати світ найнеймовірнішими випадками одужання пацієнтів, яких, здавалось би, не змогло б урятувати нiщо. Так, фахівцям із Великобританії вдалося повторити унікальну операцію, здійснену їхніми американськими колегами три роки тому. Медики врятували від смерті 12-річного хлопчика, голова якого практично повністю відділилася від тіла після аварії на дитячих автоперегонах, повідомляє «Медпортал».

За українськими законами, жінка, яка живе з ВІЛ, може народити немовля у будь-якому пологовому будинку країни — чи то районному, чи то обласному — і лежати у загальній палаті з іншими мамочками. Зрештою, ВІЛ — не харчова і не повітряно-крапельна інфекція, аби передаватися через побутовий контакт, тож іншим породіллям таке сусідство нічим не загрожує. Але практика засвідчує, що здорові жінки, варто їм лишень дізнатися, що на сусіднє ліжко поклали інфіковану жінку, влаштовують грандіозний скандал керівництву медичного закладу і всілякими правдами й неправдами намагаються вижити нещасну з палати. Непоодинокі випадки, коли у наданні допомоги майбутнім мамам із ВІЛ-позитивним статусом відмовляють навіть лікарі, знаходячи для пояснення своєї відмови найнеймовірніші причини...
Куди звертатися вагітним жінкам, які бояться такої дискримінації? Чи можуть у ВІЛ-інфікованих батьків народитися цілком здорові діти? Як часто це трапляється і за яких умов це можливо? Відповіді на ці та інші запитання «УМ» шукала в офіційних кабінетах та в лікарняних палатах Києва.

З 1 січня 2007 року Україна має перейти на європейські стандарти щодо новонароджених. Нові правила ВООЗ, які має перейняти наша держава, передбачають виношування малюків, які народилися після 22-го тижня, тоді як дотепер «вирішальним» строком вважалися 28 тижнів. Столичні лікарі-акушери зізнаються, що виходжування немовлят з критично низькою вагою — справа надзвичайно важка. Адже ці діти з'являються на світ iз недорозвиненими легенями (а це впливає на роботу мозку), порушеною координацією рухів (через що діти не можуть ковтати), та слабким імунітетом (хвороби «чіпляються» до таких немовлят від самого народження). Тому відразу після появи на світ недоношені діти мають перебувати у спеціальних умовах під наглядом фахівців.

Не дивуйтесь, якщо завтра на Хрещатику чи Дерибасівській, на Проспекті Свободи чи вулиці Артема до вас підійде абсолютно незнайома людина і подарує яскраво-червону гвоздику, перев'язану червоною стрічкою. Хлопці й дівчата, які простягатимуть квіти перехожим, нагадають, що перше грудня офіційно оголошено Всесвітнім днем боротьби зі СНІДом. Активісти Всеукраїнської мережі людей, які живуть iз ВІЛ/СНІД, невипадково вибрали червоний колір любові для проведення акцій у містах України. Адже саме розуміння, уваги й любові потребують ВІЛ-інфіковані чоловіки, жінки і діти. А червона стрічка є загальновизнаним символом вшанування пам'яті людей, які померли від СНІДу, та символом солідарності з людьми, які живуть з ВІЛ/СНІД.