Івано-Франківськ — симпатичний і комфортний для проживання галицький поліс, що підтверджують не тільки його мешканці, а й організатори Всеукраїнського конкурсу «Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку», котрим опікується Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства. Починаючи з 2002 року, столиця Прикарпаття один раз удостоїлася «золота» і тричі «срібла» після прискіпливих оглядин членами журі всіх українських міст із населенням від 200 тисяч до півмільйона осіб.

Радянська влада свого часу надала Івано-Франківщині особливий статус «закритої зони». Можливо, аби помститися за те, що це — батьківщина Степана Бандери, може, з інших мотивів, але після Другої світової війни «совіти» мілітаризувалися в області до зубів і заборонили ступати сюди нозі іноземця, зокрема й уродженцям Прикарпаття, котрі з різних причин опинилися по той бік залізної завіси. Окрім проблем у спілкуванні із закордонними родичами, «закритість» обернулася для прикарпатців й приземленішими незручностями, яких не могли бачити чужинці. Приміром, дороги тут не витримували ніякої критики. Місцеві автодорожники тоді отримували замість бітуму залишки гудрону і покривали ним прикарпатські дороги: під теплими сонячними променями ця в'язка суміш розм'якала, як пластилін.
Півтора десятиліття тому Івано-Франківщина відкрилася світові. І відразу сюди хлинули українці післявоєнної еміграції. Їм було байдуже до стану доріг — лише б побачити рідні місця, залишені в молодості. Корінні іноземці в Карпати на відпочинок не поспішали: тутешня гірська краса красою, але сервіс — не той, а дороги, за їхніми оцінками, взагалі придатні лише для екстремального ралі. Отже, стільки б місцева влада не робила ставок на багатообіцяючі туристично-рекреаційні перспективи, без шляхів сполучення, звичних для вибагливої Європи, поки що нічого тішитися ілюзіями.
Наскільки ми відстали в дорожньому будівництві від західних стандартів і що там видно в кінці автомобільного тунелю, з'ясовуємо в розмові з начальником служби автомобільних доріг в Івано-Франківській області Сергієм Сендерським.

На крила своїх мрій ми з дитинства звикаємо вішати пута у вигляді застережливого «якби». Мовляв, от якби не цей кирпатий ніс, худий гаманець, свавільний начальник, дощ за вікном або, наприклад, дірка у колесі старенької «дев'ятки», то все в житті могло б бути зовсім по-іншому. Така собі заспокійлива пігулка для всеперемагаючої ліні або власноручно виплеканого комплексу меншовартості. Про те, що ця хвороба виліковна, свідчать мільйони томів психологічних посібників. І, до речі, не лише вони. Представники італійського центру «Arivano del maler», наприклад, чотири дні поспіль переконували харків'ян у тому, що повірити в себе можна при допомозі звичайнісінької ляльки. Правда, для цього її треба створити власними руками, вигадавши їй цікаву земну історію.

Підсобне господарство з худобою і птицею, поля з урожаями зернових, водоймище з рибою (яке одночасно є базою для підготовки водолазів), сучасна теплиця з урожаєм огірків та помідорів, підвал зі штучними грибами — коли потрапляєш до Спеціального аварійно-рятувального загону, що дислокується в місті Ромни на Сумщині, то здається, що завітав у якесь передове фермерське господарство.

Стовпчик термометра із наближенням літа поповз угору, і паралельно йому піднімається настрій у місцевих любителів екстремальних видів відпочинку. Чергову порцію оптимізму вони отримали й після недавнього повідомлення міського голови Донецька Олександра Лук'янченка про відкриття на Кальміуському водосховищі ще одного міського пляжу. Саме там ось уже протягом двох тижнів старанно очищають берег від очерету, мулу та іншого сміття. Затим сюди завезуть щебінь та пісок і, після відповідного облаштування, десь у середині червня пляж буде до послуг донеччан—шанувальників гострих вражень.

Без Божого провидіння тут точно не обійшлося, вважають мешканці райцентру Зборів на Тернопільщині, обговорюючи місцеву подію №1. Неподалік тутешньої Церкви новомучеників під час перепоховання могил німецьких воїнів виявили два дзвони, які на початку війни місцеві мешканці закопали, аби церковна реліквія не пішла на переплавку для фашистської зброї.

Днями принаймні у 25 столичних родин було свято — київський міський голова Леонід Черновецький вручив їм ордери на довгоочікувані квартири. Як повідомляє прес-служба КМДА, житло дісталося тим громадянам, які перебували на квартирному обліку й мали право першочергово та позачергово отримати квартири. Серед них — кияни, хворі на туберкульоз, інваліди, багатодітні сім'ї та діти-сироти.

Чи можна уявити ситуацію, коли пасажири тонучого корабля, намагаючись врятуватися, першими викидають за борт... власні рятувальні жилети, круги, шлюпки разом із фахівцями-матросами? На суші ж подібна картина — не рідкість. Навіть у тому випадку, коли йдеться про ще небезпечнішу для людини стихію — вогонь.

Чергове підвищення цін на енергоносії пересічні донеччани зустріли без ентузіазму. Навпаки. А ось керівників міста цей факт обурив настільки, що вони навіть готові судитися з Кабміном. Щоправда, у тому разі, якщо у столиці проігнорують письмові звернення, вже відправлені звідси «батьками міста».

Як ми вже неодноразово писали, організований міською владою Дніпропетровська тендер серед автоперевізників на пасажирських маршрутах викликав неабияке невдоволення серед тих, кому не дісталося місця під сонцем зовсім або ж не у тих масштабах, на які вони сподівалися. І хоч влада всілякими методами виявляла рішучість, приборкати непокірних їй так і не вдалося. Зрештою, по Дніпропетровську стали курсувати мікроавтобуси з гордим брендом «Приватна мережа», що об'єднала перевізників, котрих не виявилося серед переможців тендеру. Загалом на лінії з такою фішкою виходять від 200 до 300 автомобілів. Проте, як зазначає директор ТОВ «Рекламно-інформаційне агентство «Дніпро» Георгій Іванов, цих машин може виявитися разів у п'ять більше, але далеко не кожен ризикує діяти всупереч владі.