Я, дитина війни, маю вже похилий вік, пережив багатьох керівників нашої країни — спочатку СРСР, а потім, з 1991 р., незалежної України

Якось у неділю ввімкнув польський телеканал, а там транслювали службу з костелу і всі присутні молились за польського жовніра (солдата).

«Мова і пісня — душа народу» — ці слова потрібно знати нашим учням, їхнім батькам, депутатам, керівним особам. Українська мова виникла у народу з подальшим розвитком нації, а кожна нація має свою мову, свою територію.

Спочатку зелене воно ще хоч трошки загравало з патріотичним наративом. Бодай технологічно, бодай поверхнево — але воно принаймні намагалося враховувати почуття й очікування великого масиву майданних людей. Тепер же воно попливло настільки, що навіть не приховує свого занурення в тотальний антимайдан

«Москаль, на Украину зубы не скаль», — попереджав ще Володимир Маяковський.

Уважно стежу за подіями в Україні, де всі кому не лінь обговорюють ситуацію з евакуйованими з Китаю співгромадянами і дорікають українцям протестами проти їх прийому в непідготовлених умовах.

Боже, як-таки далеко забрели у трясовину словоблуддя! Про які суспільні ідеали йдеться, коли парламентські новобранці отаборилися зовсім не для того, щоб примножувати економічний потенціал країни, посилювати національно-визвольний рух чи консолідувати суспільство?

Забудова безбожна й спонтанна вже стала звичним явищем для киян.

Недавно досвідченому сивому європейському політику наснився сон.