Днями одному зі столичних інформагентств співвласник харківської торговельної групи «Таргет» Владислав Протас повідомив, що останнім часом його бізнесова структура серйозно потерпає від рейдерських атак, організованих головою облдержадміністрації Арсеном Аваковим. Але попри всю гостроту заяви, у Харкові вона була сприйнята, швидше, як помста за недавнє звернення керівника області до правоохоронних органів із проханням якнайшвидше розслідувати справу про фінансові афери на заводі шампанських вин. За даними обласного КРУ, адміністрація саме ТГ «Таргет» завдала цьому підприємству збитків у розмірі понад 100 мільйонів гривень.

П’ятирічна Влада і дворічний Каміл урятувалися тільки тому, що набридли своїм пронизливим криком сусідам. Утомившись слухати телевізор на повну гучність, ті викликали співробітників міліції. Якби правоохоронці зустрілися з матір’ю дітлахів кількома днями пізніше, могло б статися непоправне.

Розкопки Верхньосалтівського могильника продовжують радувати археологів. Після того як фахівці знайшли тут рідкісну монету, недавно в одному із середньовічних поховань знайшли тисячолітню шаблю, яку поклали до могили чоловіка і трирічного хлопчика. Поруч лежав не менш цікавий з історичної точки зору інвентар — бронзові язичницькі амулети і хрестик. Таке поєднання двох релігійних культур дозволяє вченим припустити, що християнство на території теперіш­ньої Слобожанщини, яку в сиву давнину топтали орди вільних кочівників, почало зароджуватися ще у період із VIII по X століття. За словами керівника експедиції, завідуючого відділом археології Харківського історичного музею Віктора Аксенова, християнські хрестики для Старосалтівського городища — досить рідкісна знахідка. За більш ніж сторічну історію розкопок цього унікального пам’ятника давнини їх знаходили лише чотири рази.

«Хто у вас тут організатор? Мою стіну прошу не чіпати, бо вчора я її сам пофарбував». Візит огрядного дядечка, готового рішуче захищати своє майно від творчості майстрів графіті, точно відтворює внутрішні протиріччя вуличного мистецтва. Райтери (вони ж, за стійким уявленням пересічних городян, хулігани з балончиками фарби у руках) малюють, де хочуть, з чим не завжди погоджується навколишній світ. Але у Харкові усе було легально і пристойно. Тобто узгоджено, оплачено, підкріплено офіційними паперами. У результаті кілометрова стіна, утворена типовими залізними будками одного з салтівських гаражних кооперативів, перетворилася на виставку під відкритим небом. Нею любо–дорого помилуватися і з вікна автівки чи трамвая, і крокуючи вздовж різнобарвного арту пішим ходом. Останнє справляє більш яскраве враження через сусідство вуличної «галереї» з такою ж гаражною, але не розписаною стіною: на тлі знайомої до болю сірості райтерське мистецтво доводить право на власне існування ще переконливіше.

Неймовірна трагедія сталася у селі Старий Мерчик Валківського району. Пізно вночі після домашньої сварки 43–річний глава сімей­ства облив свою громадську дружину, трьох доньок (19, 16 і 12 років) та півторарічного сина бензином й бездумно черкнув сірником. Бризки від пального розлетілися на всі боки, тому дерев’яне помешкання, зовні обкладене цеглою, спалахнуло, мов скіпка.

Проект народився з простої і навіть трохи дитячої ідеї співробітників Харківського планетарію та фонду «УкрАстро» —привітати телефоном Едвіна Олдріна з 40–річним ювілеєм польоту корабля «Аполлон–11» на Місяць. Залізної гарантії, що космонавт, який безпосередньо причетний до першого виходу людини на позаземну поверхню, почує їхнє вітання, в її авторів не було. Але вони ризикнули, і все вийшло. «У нас є хороші контакти з людьми, які займаються астрономічною освітою в різних країнах світу, — розповіла «УМ» директор планетарію, президент фонду «УкрАстро» Галина Желєзняк. — Зокрема, один із наших колег безпосередньо знайомий з Олдріним, і саме він передав телефоном наше привітання з пропозицією відвідати Україну».

Зразкова чистота, всюди запах свіжої фарби, море зелені й квітів, крізь відчинені двері храму сумно дивляться з образу проникливі очі Богородиці. Якби не колючий дріт уздовж височенного муру і похмурий вигляд тюремних казарм, можна було б легко повірити в те, що колонія — це не так уже й страшно.

Світ значно тісніший, ніж здається на перший погляд. Хто б міг подумати, що одна із найчарівніших актрис Франції Мілен Демонжо у своєму старовинному палаці на південно–екзотичному острові Поркероль меланхолійно марить батьківщиною своєї матері і дорікає режисерам за те, що так і не спромоглися повною мірою розкрити глибину її слов’янської душі.

Згадати про ідею, що виникла давно і вже навіть обговорювалася два роки тому у стінах мерії, змусив ідеальний збіг обставин. Володимир Фокін (автор десятка фільмів, серед яких «ТАРС уповноважений заявити», «Сищик», «Нізвідкіля з любов’ю, або Веселі похорони») приїхав до рідного міста на І Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів «Харківський бузок» у статусі члена журі й на першій же прес–конференції поставив чиновників та громадськість перед фактом.

Харківські міські парки зникають зі швидкістю світла — удень вони ніби є, на ранок уже немає. Точніше їхня територія залишається все ще там, на старому місці, але замість тінистих алей і зрілих дерев починають звідкілясь лізти, мов пліснява чи гриби, усілякі ТРЦ, котеджі, дорогі харчевні.