Луганщина стала першою областю, яка спробувала загнати самодіяльний вуглевидобуток у легальне річище. Обласна рада в минулому році навіть створила в надрах своєї структури відділ природних ресурсів, до функцій якого належить узгодження матеріалів для отримання ліцензій на розробку корисних копалин. Казати про бодай часткове вирішення проблеми не доводиться — офіційні органи обласної влади навіть приблизно не знають кількості «неофіційних» шахт, що розташовані на її території. На недавньому засіданні Луганського прес-клубу Українського центру освітніх реформ називали різні цифри: від двох сотень до півтори тисячі. Однак перші кроки вже зроблено, і, судячи з усього, у правильному напрямi.

Такі вже українські реалії: вітчизняному виробникові важко передбачити, коли і з чиєї ініціативи виникне черговий бар'єр на складному шляху виживання. Акціонери Запорізького алюмінієвого комбінату, приміром, вважали свої партнерські стосунки з Укрзалізницею взаємовигідними і діловими. Так, зрештою, і було. Доки перевізник-монополіст нашої держави не запровадив систему автоматизації робочих місць (АРМ). Нова система підказала залізничникам нову транспортну схему доставки вантажів ЗАлКу — економічнішу для надавача послуги. Упродовж кількох місяців виробничник опирався, однак у першій декаді квітня змушений був угамувати свій спротив: усі вантажі для комбінату пішли через станцію Запоріжжя-Ліве (донедавна ті ж боксити ЗАлК одержував на станції Запоріжжя-Мале). У такий спосіб залізничники збільшили маршрут доставки вантажів від 4 до 21 кілометра.

Хто і коли вперше натрапив на це дивне місце на лівому березі Лімниці, тепер встановити важко. Але що його помітили люди, обдаровані винятковою інтуїцією, сумніватися не доводиться. Навіть тепер, після дикого післявоєнного освоєння більшої частини Карпат, землю і повітря довкола урочища, розташованого під горою Лютою (звідси назва — Підлюте), вочевидь, можна вважати одним з найчистіших куточків Європи.

Орхан Памук — турок, який вчить Європу, як писати романи. Приблизно так, якщо злегка перефразувати, писали німецькі критики про Орхана Памука — чи не найбільше відкриття світової літератури 90-х років минулого століття. Наприкінці квітня автор бестселерів «Чорна книга» та «Моє ім'я — червоний» завітав до Києва на запрошення свого українського колеги Андрія Куркова. Скромний, ввічливий, із чудовим почуттям гумору — саме таким є перше враження від зустрічі з Памуком. Але вже через півгодини спілкування він починає дивувати своєю, не властивою туркам, прямотою, відвертістю, нестандартним мисленням. До речі, «памук» перекладається з турецької як «бавовна». Колись давно предки Орхана втекли з Кавказу до Туреччини, де їх так охрестили за незвично білу шкіру. Щоправда, сучасний Памук — це вже типовий смаглявий турок.

Вінниччина, мабуть, чи не останньою серед усіх областей розпочала регулярний випуск літературно-мистецького журналу, який, по ідеї, мав би об'єднати місцеві письменницькі і культурні сили. Привид подібного видання в умах творчої інтелігенції регіону витав не одне десятиліття і навіть не раз пробував матеріалізуватись: так і не вийшов підготовлений у дев'яності роки журнал «Заграва», на першому номері закінчили існування «Струмінь» (1927 р.), «Два кольори» (1998 р.), до сьомого номера протримався незалежний літературно-мистецький журнал «Згар» (2000—2003 рр.), який добре зустріли в столиці і регіонах.

«Редактор підступно заманив своїх кореспондентів у пастку, бо його напозір таке невинне запитання торкається насправді дуже глибоких речей. Хоча й не відразу, але після деяких роздумів та пошуків письменник раптом виявляє, що взявся створити щось на кшталт власного життєпису або — і це ще гірше — написати розділ із життя того маленького милого братика, який був колись у кожного з нас, якого ми всі втратили й оплакали, людини, якою ми мусили б стати і якою ми сподівалися стати. Але слова (нехай навіть даного редакторові) слід по змозі дотримуватися; тож коли подекуди я буду мудрим і небагатослівним, а подекуди — недолугим і велемовним, то провина за це має впасти лише на того, хто заманив мене в цю пастку».

Що там кажуть про «кількадесят п'ять», у які «баба» — «ягідка ізнов»? У Голлівуді щодо цього окремі стандарти. Яскравою ілюстрацією вічної молодості та краси є, зокрема, Кім Бесінджер, яка запам'яталася бататьом за еротичним фільмом «9 1/2 тижнів». Ніби й давно були ті сексуальні трапези в ліжку в компанії Міккі Рурка, а Кім — усе та ж, і зараз, у свої 50, вирішила пригадати витівки молодих років. У романтичній драмі Тода Уїльямса «Двері в підлозі» (Door in Floor), яка вже знята кіностудією «Фокус фічерз» і найближчим часом з'явиться в американському кінопрокаті, Бесінджер знову скинула геть увесь одяг.

Усе в зірок навпаки: спочатку дитина, потім весілля. У такому порядку влаштувала особисте життя і знаменита британська актриса Гвінет Пелтроу. Минулого тижня вона народила своєму поки ще нареченому Крісу Мартіну, солісту групи Сoldplay, чудову дівчинку. Однак подальший крок щасливих батьків у дечому нагадує страшний сон Мічуріна. Адже на питання «Як назвати дитину?» за зіркових батьків відповіла їхня любов...до яблук.

Екс-дружина екс-«академіка» і наша землячка Лоліта Мілявська вирішила вдруге насолодитись радощами сімейного життя. У липні вона знову виходить заміж за бізнесмена Олександра Зарубіна. Причому, як каже сама зірка, у своєму обранцеві вона в першу чергу бачить не олігарха, а розумного чоловіка. А критерієм розумності Лола вважає те, що Сашко обрав за супутницю життя таку розумну жінку (як вона). Єдине, на що нарікає Лоліта, — у майбутнього чоловіка дуже щільний графік роботи, тому закоханим рідко вдається побути разом. Але Лоліта не збирається ламати його ділові стосунки й обіцяє, що ніколи не дорікне йому за довгі відрядження.