Коли Ігорю Гуку було тринадцять, його мама важко хворіла. І тоді він сказав: «Як Господь дозволить і ти будеш жити, то я буду священиком. А якщо Господь вирішить інакше, то я буду медиком. І то таким, про котрого заговорить увесь світ».

У 1975 році юнак з української родини — вона мешкала у Перемишлі — закінчив Гданський медичний університет, а вже наступного року почав свій шлях лікаря хірургічної лікарні Віденського університету.

Ігор Гук зарекомендував себе блискучим хірургом і в 1982 році виконав першу трансплантацію нирок. Його вчителями у цій важливій та складній справі були професори Франц Піза й Отто Вагнер, які працювали в першому хірургічному відділенні клініки Віденського університету. Саме Францем Пізою у 1964–му була виконана перша успішна трансплантація нирки людини в Австрії.

Нині професор Ігор Іванович Гук — всесвітньо відомий трансплантолог, за ним більше тисячі надскладних операцій з трансплантації органів. А нещодавно Національна академія наук України, Український міжнародний комітет з питань науки і культури при Президії НАН України, всі ті, хто добре знає великого друга України професора Віденського медичного університету, іноземного члена НАН України, відзначали його 60–річчя.

Знаменитий альпініст, інвалід–спинальник першої групи сімферополець Юрій Лишайов зважився на унікальний одиночний заплив на байдарці: за 120 днів він «пройшов» увесь Дніпро від витоку до гирла, обігнув Кримський півострів та фінішував у Генічеську.

Подорож завдовжки 4 тисячі кілометрів не минула без пригод: кілька разів під час шторму байдарка Юрія переверталася, однак він уперто йшов до заповітної мети. І таки зумів самостійно подолати всі перешкоди та довести, що його силу духу неможливо нічим зламати.

«Я хочу стати прикладом для всіх прикутих до лiжка інвалідів, — каже Юрій Лиша­й­­­­ов. — Кілька років тому лікарі говорили мені, що ніколи не зможу встати з ліжка. Але я не тільки зумів подолати цей «вирок», а й веду активний спосіб життя. Моя мета — довести всім інвалідам, що навіть найризикованіші вчинки під силу кожному, хто повірить у свої сили».

...Стукіт кінських підков, тихе відлуння дівочого співу, журлива гра кобзи та булькання у казані якогось варива — так зустрічає відвідувачів козацьке селище «Мамаєва Слобода». Минулого четверга там зібралися люди, які носять прізвище славетного козака Мамая, на честь якого свого часу й назвали це етнографічне селище. На перший з’їзд організаторам вдалося зібрати 21 нащадка цього славного роду.

Приклад того, як можна розвивати рідне село без грошей від влади, демонструє село Юшківці Жидачівського району Львівської області. Місцевий ентузіаст Володимир Лагоцький облаш­тував у селі радіо. Звичайний «брехунець», який уже не в кожній хаті можна почути, насправді користується великою популярністю серед людей. Проте з кожним роком радіоточок стає все менше і менше, адже FM–хвилі захоплюють мов­лення. Утiм у селі навіть мобільний зв’язок не всюди «ловить», що вже казати про FM–радіо.

Над хвірткою до подвір’я Олексія Котегова, який iз дружиною Людмилою живе в селі Свидівок Черкаського району, висить півметровий дзвін, на якому великими червоними буквами написано: «Хата Олекси Теплого». Такий псевдонім Олексій Іванович вибрав не випадково, а цілком логічно, адже народився він на весняне свято Теплого Олекси.

Щодня Сергій Тимофійович та Любов Федорівна Бабаки вмикають свій ноутбук і по скайпу розмовляють зі своїми доньками — Іриною, яка живе в Москві, та Нелею, котра там працює. У сім’ї колишнього офіцера та медсестри, які разом уже 55 років, окрім двох доньок є ще п’ятеро онуків та троє правнуків. Половину свого життя родина полковника Бабака моталася по військових гарнізонах, змінивши дванадцять квартир. Тепер вони живуть у Черкасах. «Усі ці роки я за ним, як за кам’яною стіною!», — каже про чоловіка його дружина Любов Федорівна. «Вона найкраща дружина, мама та бабуся», — відгукується про свою половинку Сергій Тимофійович.

Навряд чи до наших днів дожили щасливчики, котрі на власні очі бачили блискучу гру Александера Ґранаха передусім на сценах двох театрів — Мюнхенського та Берлінського. Востаннє німецькі театрали аплодували йому 80 років тому. Більше пощастило шанувальникам кінематографа — фільми (понад півсотні) за участю цього талановитого митця, здебільшого зняті в Голлівуді, можна переглянути в інтернеті.

У ФРН його дотепер пам’ятають і шанують не тільки як мега–актора, а й як захоплюючого письменника. Чимало видатних німців називають автобіографічний роман Ґранаха «Ось іде людина» найулюбленішим своїм твором, що завжди під рукою на нічному столику. «Ця книжка — одна з найвизначніших автобіографій, написаних німецькою мовою, — переконує сучасний письменник Петер Ґертлінг. — Вона мудра й бунтівна, сумна, але й повна прихованого дотепу. Хто прочитає цю книжку, неодмінно зачислить її в низку тих, до яких хочеться повертатися протягом цілого життя».

Як воно частенько трапляється, про багатьох особистостей, котрі народилися в Україні й прислужилися земній цивілізації, українці або зовсім нічого не знають або дізнаються в останню чергу. Александер Ґранах — із цієї плеяди. Його цьогорічній «появі» в українському культурному просторі треба завдячити відомій івано–франківській поетесі й перекладачу Галині Петросаняк.

Про цю «вибухонебезпечну» хірургічну історію зі щасливим кінцем у серпні 1986–го першою розповіла союзна «Комсомолка». Їй, як і московським «Литературной газете» та «Огоньку», з благословення Кремля перед початком горбачовської перебудови для контрольованого «випускання пари» дозволялося значно більше, ніж решті ЗМІ.

Власне, успішно здійснена підполковником медичної служби Юрієм Воробйовим операція, яка в будь–який момент могла поставити фатальну крапку в житті всіх її учасників, тягнула на світову сенсацію. Випадок, справді, був унікальний для планетарної медицини: з тіла радянського воїна Віталія Грабовенка вдалося «вийняти» гранату кумулятивної дії (довжина — 11 см, діаметр — 3 см), яка перебувала на бойовому взводі. Та форс–мажор у Душанбинському військовому шпиталі прикордонних військ був пов’язаний iз надто чутливою для тодішньої глобальної політики темою — тривалим радянським вторгненням в Афганістан. Тому про цей подвиг військових медиків згадували недовго.

За багато віків синам України дуже часто доводилось воювати під чужими прапорами. Це створило одну з найболючіших та трагічних сторінок української історії. Відсутність власної держави штовхало українців воювати за чужі інтереси. Були, правда, і славетні історії, які чомусь не висвітлені в нашій літературі. Так, наприклад, маловідомий факт: французький король у 1646 році через свого посла у Варшаві де Бербері найняв козацький флот для війни з Іспанією. Козаки на чайках пройшли Босфор, Дарданелли, Егейське та Середземне моря, Біскайську затоку та взяли за одну ніч фортецю Дюнкерк. І впродовж двох років обороняли Французьку державу.

Буремне XX століття принесло людству дві світові війни. Україна опинилась у вирі цих кривавих подій. Спроба створити власну державу була потоплена в крові білими та червоними «братами» зі сходу. Україну роздерли на шматки Росія, Польща, Румунія та Чехія. В арміях кожної з цих країн служили українці. У такому розтерзаному вигляді Україна зустріла Другу світову війну. Без армії, без держави. Тільки у військах Канади та США служило більше 50 тисяч українців. У польській армії Андерса кожен четвертий був українцем. Із болем згадуємо про мільйони українців, часто навіть не озброєних, кинутих Сталіним — Жуковим під вогонь німецьких кулеметів.

На час розвалу СРСР у його армії та на флоті служили 300 тисяч офіцерів, мічманів, та прапорщиків українського походження. Готова професійна армія фахівців високого класу. Але «наш» уряд не зробив нічого, щоб українізувати армію. Здебiльшого ці люди були втрачені для України. Вони загубились у безкрайніх просторах Росії, Казахстану та інших республік. Де перестали бути українцями, але й ніколи не стануть своїми. Дехто демобілізувався і повернувся додому. Одну з тисяч подібних історій–спогадів українських офіцерів ми й друкуємо. Наш герой — В’ячеслав Леонтович, офіцер морської піхоти Росії, українець, якому довелося воювати у Чечні.

Ще раз побувати у Відні дніпропетровець Ярослав Матросов мріяв з дитинства. Адже саме з цим містом у його житті пов’язані, як кажуть, і горе, і радість. Хоча спершу їх з мамою у роки війни, коли Ярославові було всього–на–всього п’ять років, доля закинула до чеського Пльзеня. У Дніпропетровську вони тоді ледь зводили кінці з кінцями, навідь голодували. І мама злистувалася зі своїм знаменитим батьком — Іваном Трубою, який за часів Української Народної Республіки (1917—1919) був губернським комісаром освіти на Катеринославщині, одним із найпомітніших діячів активної тоді у краї «Просвіти». Рятуючись від більшовицької навали, він був змушений емігрувати і відійти від політики.