Коли Ігорю Гуку було тринадцять, його мама важко хворіла. І тоді він сказав: «Як Господь дозволить і ти будеш жити, то я буду священиком. А якщо Господь вирішить інакше, то я буду медиком. І то таким, про котрого заговорить увесь світ».
У 1975 році юнак з української родини — вона мешкала у Перемишлі — закінчив Гданський медичний університет, а вже наступного року почав свій шлях лікаря хірургічної лікарні Віденського університету.
Ігор Гук зарекомендував себе блискучим хірургом і в 1982 році виконав першу трансплантацію нирок. Його вчителями у цій важливій та складній справі були професори Франц Піза й Отто Вагнер, які працювали в першому хірургічному відділенні клініки Віденського університету. Саме Францем Пізою у 1964–му була виконана перша успішна трансплантація нирки людини в Австрії.
Нині професор Ігор Іванович Гук — всесвітньо відомий трансплантолог, за ним більше тисячі надскладних операцій з трансплантації органів. А нещодавно Національна академія наук України, Український міжнародний комітет з питань науки і культури при Президії НАН України, всі ті, хто добре знає великого друга України професора Віденського медичного університету, іноземного члена НАН України, відзначали його 60–річчя.
Уперше я почув про цю видатну людину від знаного у світі астронома, академіка НАН України, директора Головної астрономічної обсерваторії Ярослава Яцкова. Ярослав Яцків — голова Міжнародного комітету з питань науки і культури при Президії НАН України, Ігор Гук тут частий гість. Він опікується здоров’ям дітей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, а також передає свій безцінний досвід в галузі трансплантації українським лікарям.
Професор Гук створив спеціальну програму навчання кращих українських хірургів на базі клініки Віденського університету, підтриману австрійським урядом. У цій же клініці він оперував важкохворих з України, врятувавши їм життя. Мені пощастило бачити роботу цього Майстра в одній з операційних віденської клініки. Це справді хірург від Бога.
Трохи про саму клініку. Незважаючи на нечисленність населення Австрії, вона найпотужніша в Європі: це один з найбільших центрів світової хірургії. Тут працює 10 000 спеціалістів, розташовано 200 операційних і 2 000 палат для пацієнтів. Мене вразило надсучасне технічне оснащення операційних.
Сьогодні у Ігоря Івановича операційний день. На будь–який поверх висотної будівлі лікарні вас підніме ескалатор або ліфт. Та знаменитий хірург воліє піднятися на 10–й поверх пішки. «Така прогулянка допомагає зосередитися», — пояснює Ігор Іванович.
Рівно о 10–й безшумно відчиняються автоматичні двері операційної. Я не раз бував у кабіні сучасних авіалайнерів: таке відчуття, що потрапив саме туди. Тільки тут операційний стіл, на якому вже спить під наркозом хворий. На стінах — суцільна апаратура, яка фіксує найважливіші життєві показники пацієнта. Світяться телеекрани, і тихо грає музика Равеля. Професор бере скальпель і робить кілька довгих розрізів на нозі хворого. Почалася складна операція на судинах. Неголосні розпорядження німецькою, і хірургу подають потрібний інструмент. Безшумно відчиняються двері — до операційного столу підвозять усе необхідне для чергового етапу операції. А вона триває вже близько трьох годин.
Ось Ігор Іванович видалив хворі судини, бере дві трубочки — судини штучні. Вкладає їх в операційне поле. Підшиває. На настінному годиннику 14.00. Операція закінчується. Залишається лише накласти шви — це вже зроблять асистенти. Спеціальні інструменти закріплюють мініатюрні сталеві скобки. Все! Операція позаду, і звучить урочисто апофеоз «Болеро» Равеля як апофеоз перемоги життя над смертю, чергової перемоги видатного хірурга. Пересадки судин, нирок, печінки, підшлункової залози. Все підвладне віденському професору і його колегам.
Після операції я запитав Ігоря Івановича:
— Операція тривала кілька годин, ви втомлюєтесь?
— Коли я заходжу в операційну і беру скальпель, забуваю про втому. Знаєте — адреналін спрацьовує...
— Ви робите лише складні операції?
— Чому! І банальний апендицит також, якщо така операція випадає на моє чергування.
— Скільки коштує клієнту операція, яку ви щойно закінчили?
— До 100 000 доларів. Буває і значно більше. Але у нас є державна і недержавна форми страхування. Тому в пацієнтів немає з цим проблем.
Ми спустились на перший поверх лікарні. Величезний світлий вестибюль. По периметру — суцільні кафе і магазинчики. Можна швидко і смачно поїсти. Посеред зали, за численними комп’ютерами — диспетчери. У них можна миттєво отримати потрібну інформацію. Ось вестибюлем, жваво ромовляючи, йдуть дві дівчини. Одна з них без найменших зусиль штовхає перед собою крапельницю, встановлену на легесенькому гарного дизайну возику. Тоненька трубка крапельниці закріплена на руці іншої дівчини–пацієнтки. Лікується і не прикута до нудного ліжка.
У Голландії ось уже більше двадцяти років існує спеціалізований медичний центр «Євротрансплант». Це свого роду банк законсервованих органів людини. Сюди сходиться інформація з країн Європи та інших куточків світу про необхідність того чи іншого органу людини. Для термінової трансплантації. Зазвичай це операція термінова. Центр отримує запит, і вже через кілька годин, залежно від відстані, необхідний орган привезуть просто до операційного столу. Так робиться в цивілізованому світі. Але не у нас...
В Україні вже є плеяда висококваліфікованих хірургів–трансплантологів. Вони пройшли практику у віденській клініці під керівництвом професора Гука, а також інших медичних центрах Японії, США, Канади.
Але в нашій країні відсутні закони, які б дозволяли брати органи у донорів, у яких безповоротно настала клінічна смерть. І вже нічим не допомогти...
У нас існує жорстке упередження з боку родичів загиблого, хоч його вже не врятувати. А сотні, навіть тисячі людей, від дорослих до немовлят, чекають на донорський орган — останню надію, яка часто–густо так і не приходить. Тому наполегливо торує Ігор Іванович Гук шлях Україні до «Євротранспланту».
Нещодавно уславлений трансплантолог став президентом Українського лікарського товариства в Австрії. Ця структура допомагає молодим українським медикам їздити на стажування в Австрію, а також у багатьох інших питаннях.
— Яка географія українських трансплантологів, що стажувалися у віденській клініці? — запитав я професора.
— У нас стажувався Олександр Никоненко із Запоріжжя — член–кореспондент НАН України, доктор наук, заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії. Він перший в Україні почав робити пересадку печінки. Очолює Запорізьку медичну академію післядипломної освіти. Нині у нього в Запоріжжі є трансплантологічний центр. Стажувалися також Василь Чехун — академік НАН України, директор Інституту експериментальної патології і радіобіології імені Р. Кавецького, член–кореспондент Академії медичних наук Валерій Саєнко, лауреат Державної премії України професор Микола Дрюк із Національного інституту хірургії трансплантології імені академіка О. Шалімова, його колеги з цього ж інституту доктори медичних наук Петро Огородник і Олександр Литвиненко, кандидати наук Аліна Стасенко і Георгій Влайков. Інші спеціалісти з Харкова, Дніпропетровська. Так що географія трансплантологів невпинно розширюється.
— Ігоре Івановичу, чим різняться операції з трансплантації у віденській лікарні і в Україні?
— Самі операції технічно нічим не відрізняються — у вас хороша хірургічна школа. Але різниця у післяопераційному веденні хворого. Вам необхідні імунодепресанти нового покоління: вони надійніше попереджують відторгнення органів.
Не таємниця, що у нас погано фінансується медицина, не вистачає сучасного обладнання, недостатньо уваги приділяють лабораторним дослідженням. В імунологічній лабораторії клініки Віденського університету вже давно працюють на молекулярному рівні. Звідси максимально точні результати досліджень, що так необхідні під час операцій з трансплантації органів. І все ж вітчизняна трансплантологія просувається вперед. Краще оснащується Національний інститут хірургії трансплантології імені О. Шалімова: тут уже пересаджують зовсім крихітним діткам частину печінки від когось із членів родини — матері, батька... Адже печінка — єдиний орган людини, що відновлюється. Фактично на потік поставлено пересадку нирок. Інститут починає практикувати пересадку підшлункової залози. Досвід віденського Майстра допомагає вітчизняним медикам сягати вершин трансплантології.
На сьогодні у Києві, Запоріжжі, Дніпропетровську лікарі зробили понад 200 пересадок органів. А віденські хірурги–трансплантологи продовжують дивувати своїми досягненнями: вони вперше у світі здійснили трансплантацію язика. Ця подія є новою точкою відліку в трансплантації органів.
Але є ще й життя поза операційною. Щонеділі, якщо у професора Гука не операційний день, він приходить до української церкви Святої Варвари у Відні. Тут збираються австрійці українського походження з Відня, Зальцбурга, інших міст альпійської республіки.
Свого часу, за ініціативи Лариси Хоролець, колишнього міністра культури України, за підтримки української спільноти Відня та Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України, у Віденському університеті було встановлено меморіальну дошку великому Каменяру. Іван Франко колись вчився у цьому університеті. Ігор Гук пам’ятає десятки віршів уславленого поета: навіть такі, що у нас не видавалися.
Він товаришує з відомими оперними співаками Вікторією Лук’янець та Іваном Кочергою. Нещодавно з академіком Ярославом Яцковим відвідав Острозьку академію, Львівський національний університет, куди приїжджав на запрошення ректора Івана Вакарчука на святкування 350–річчя цього уславленого навчального закладу.
Ігор Іванович був особисто знайомий з нашим видатним актором Богданом Ступкою, знає Юрія Рибчинського і представників нової української літературної хвилі: Жадана, Андруховича, Забужко. Любить слухати українські романси у виконанні Малініна, із яким теж знайомий. Під час розмови я звернув увагу на те, що професор добре знає українську: «Я продовжую удосконалювати її. Є в українській дуже красиве слово — бабуся. Українську мову я маленьким хлопчиком чув від бабусі. Швидко вивчив».
У віденській квартирі професора шафи заповнені українськими книжками: історія, філософія, останні літературні новинки, привезені з Києва. Біля рояля — платівки творів Чайковського, Стравинського, української музичної класики. На видному місці — бюстик Гоголя. Коли Ігор Гук приїздить до Рима, завжди відвідує кав’ярню «Ель Греко». Саме тут Микола Гоголь писав «Мертві душі».
Якось Ігор Іванович сказав мені і колегам–кінодокументалістам: «Зараз я хочу познайомити вас iз популярним у віденців місцем відпочинку — Лисою горою. Є вона не лише у вас, у Києві».
Ось ми вже на Лисій горі. Звідси відкривається чудова панорама Відня. Справжнього міста–музею. Бо у Відні кожний будинок — це історія, музейний раритет. Недарма Відень вважають одним із найкрасивіших міст світу. На вершині Лисої гори стоїть велична арка: гора ніби виштовхує її туди, в небо.
«Це історичне місце, — розповів Ігор Гук. — Тут у 1683 році об’єднані сили Європи разом із запорізькими козаками розгромили величезне військо Отоманської Порти, назавжди зупинивши її експансію на Захід. Турки навіть збиралися зробити Відень своєю другою столицею. Так він сподобався їм . У мешканців оточеного міста майже не залишилося води, продовольства. Тоді запорізький козак Кульчицький — він добре володів турецькою мовою — пройшов уночі крізь ворожі позиції і привів допомогу: кінний корпус пруського маршала. Європейці вдарили з обох боків. Перемога була вражаючою.
Вдячні віденці звели цю арку на честь тих, хто врятував місто. На арці є слова подяки і запорізьким козакам. Я хочу з цієї історичної віденської гори передати щирий привіт милій моїй Україні. Я вірю у її європейське майбутнє!»
По дорозі додому професор зупинив машину і вказав на другий поверх гарного старовинного будинку. Там була фігурка козака, який тримає на таці філіжанку кави: «Це той самий козак Кульчицький. Він перший у Відні відкрив кав’ярню. І ця вулиця називається його іменем».
P.S. Коли матеріал готувався в номер, стало відомо, що професор Ігор Гук щойно зробив нашому земляку, українцю, унікальну операцію на печінці, врятувавши йому життя.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
