Комп'ютерні ігри — це не для мене. Принципово. Нудно, безглуздо, нецікаво — навіщо витрачати на це час? Мабуть, саме тому після того, як була перегорнута остання сторінка «Простого вбивства» Олександра Кулика, відчувала себе стомленим стаєром, що промчав-таки свою дистанцію і знесилено впав на узбіччі після стрічки з написом «Фініш». От що значить немає досвіду. Напевне, реакція шанувальників комп'ютерних ігор буде прямою протилежністю моїй. Адже «Просте вбивство» — це та ж стрілялка, але не віртуальна, а словесна.

Досвідчені фахівці черговий спортивний провал полюбляють при нагоді супроводити ностальгійним: «Раніше, коли існувала радянська система підготовки...» Новому поколінню спортсменів залишається сприймати на віру те, що «за соціалізму» для спорту великих досягнень і масової фізкультури влада робила геть усе — від забезпечення дитячо-юнацьких спортшкіл до організації численних змагань. У тому числі й будувала спортивні споруди. Але в кожної медалі є зворотний бік. І тепер ми починаємо відчувати, що таке будівництво «для звітності», без економічного обгрунтування. Якщо у Східній Німеччині (НДР) від соціалізму залишилися басейни у кожній школі, а в Чехії — хокейний майданчик ледь не в кожному «райцентрі», то ми одержали у спадок громіздкі та енерговитратні споруди, утримувати які за нового рівня цін учорашнім господарям складно. Чи варто дивуватися, що спортивні об'єкти почали зникати або міняти своє призначення швидше, ніж почала падати фізкультурна масовість. Утім попит на існуючі спортивні споруди й бази залишився високим, але тепер йдеться не про цільове використання, а... поглинання.
Завдяки сприянню Мінмолодьспорту кореспондентовi «УМ» вдалося «проінспектувати» три відомі столичні спортивні центри.

Уже скоро, 8 вересня, єдиний професійний клуб України — «Сокіл» — візьме старт у другому для себе відкритому чемпіонаті Білорусі. Після четвертого місця у минулому сезоні підопічні Олександра Сеуканда, здавалося, мали б замахнутися на вищу позицію. Але через втрати лідерів і невтішний стан хокею в нашій державі кияни ставлять перед собою завдання просто потрапити до «плей-оф», тобто до вісімки кращих із 12 команд-учасниць.

Мабуть, занадто довго донецький «господар» і за сумісництвом найбагатша людина України Рінат Ахметов у далеких Європах вагався, чи варто йому пити каву в МВС, де шкодують «заварки». За цей час правоохоронці встигли на Ріната Леонідовича не на жарт образитись і від запрошень у гості перейшли до справи за методом «якщо гора не йде до Магомета...». І приїхали до «гори» на... БТРі.

Як уже повідомляла «УМ», нещодавно 19 громадян України — мешканців прикордонного з Білоруссю Овруцького району Житомирщини затримали на українській території білоруські прикордонники. Погрожуючи зброєю, українців під конвоєм доправили до білоруської застави, де утримували під дулами автоматів більше доби. Чому білоруські військові топталися по нашій території та ще й знущалися тут над громадянами України — так і залишилося нез'ясованим.

Епопея загадкових смертей колишніх високопосадовців в Україні триває. Позавчора після обіду в Дніпропетровську, у центрі міста невідомі розстріляли з автомата колишнього начальника обласного Управління боротьби з організованою злочинністю, полковника Едуарда Шевченка, який займав цю посаду чотири роки поспіль — з 2001 до березня 2005 року.

Літак колумбійських авіаліній «Вест Каріббієн Ейрлайнс» марки «Макдоннел Дуглас MD-82» з 152 пасажирами та 8 членами екіпажу на борту розбився позавчора в горах західної Венесуели, неподалік від кордону з Колумбією, повідомляє «Франс Пресс». Літак здійснював рейс з Панами на Мартиніку — заморський департамент Франції в басейні Карибського моря. Всі пасажири були мешканцями Мартиніки і мали французьке громадянство. Більшість складала група колишніх однокласників, які вирішили відзначити чергову зустріч спільною туристичною мандрівкою до Панами.

Розхвалена стрічка «Труднощі перекладу» Софії Копполи мене, при всій любові до «непростих» фільмів, чомусь не вразила. Ледве додивившись фільм «оскароносної» сценаристки десь до кінця першої третини, я не відчула жодних докорів сумління за свою непослідовність. Утім як і бажання додивитися кінорозповідь про страждання американців у незбагненному для них Токіо до кінця.
«Знаєте, що я зроблю, повернувшись додому? Передивлюся «Труднощі перекладу», — вголос пообіцяв собі колега після чергової (і традиційно невдалої) спроби нашої журналістської групи порозумітися з місцевими «аборигенами». Точно, погодилися ми. Після Японії ми просто зобов'язані зрозуміти цей фільм. Щиро кажучи, не можу сказати, що тепер творіння Копполи-молодшої подобається мені більше, ніж раніше. Але одне ясно напевне: як і будь-який іноземець, який побував у Країні Сонячного Сходу, оцінюю цей фільм я тепер зовсім інакше.
Мабуть, насправді Японія зовсім не така, якою побачила її авторка цих рядків. Адже ця фантастична країна з її покемонами й самураями, гейшами і роботами, хмарочосами й «паперовими» хатками з кожним кроком сейсмічно неспокійною територією постає перед очима чужинця все дивовижнішою й незбагненнішою. І осягнути її, а вже тим паче описати у безжально обмежених газетним простором кількох абзацах, марно навіть намагатися. Тому ці рядки — без жодних претензій на повноту історично-культурної чи туристичної картини — всього лише ескіз Країни, де сходить Сонце (переважно через призму Токіо), складений із враженнєвих пазлів: Японія через вікно автобуса, з висоти готелю, з розповідей місцевих мешканців і наших співвітчизників та росіян, які знайомляться з нею вже багато років. Японія, яку за кілька коротких (ми ж не на екскурсію приїхали, а працювати!) днів і довгих ночей (ну хоч у вільний від роботи час ми маємо право на екскурсію?!) так і не вдалося зрозуміти, але куди так хочеться повернутися...

В Україні 15 мільйонів громадян страждають від різних хвороб. У більшості з них неодмінно є супутній діагноз — авітаміноз. І це не дивує. Адже овочевий ринок сьогодні пропонує споживачам «дари городів», наповнені нітратами та водою. У нашій державі немає жодного спеціалізованого підприємства з вирощування біоекологічних овочів, бо їх продовжують вирощувати в типових «нітратних» теплицях. А про чистоту продуктів, вирощених на відкритому грунті, після Чорнобиля навіть казати не варто. Та вихід з такої скрутної ситуації є — це сонячні теплиці.