«Ех, шкільні роки чудові...» — згадувалася пісенька зі шкільних років, коли я впевнено крокувала по вранішньому місту серед гамірної малечі, що поспішала до своїх шкіл із букетами квітів.
— Мамо, мені дороги не видно через цього букета, — жалівся хлопчик, років шести, з величезним букетом осінніх квітів, котрого мама вела за руку. З усього було видно, що малому не зовсім зрозуміло, чому його зрання витягли із теплого ліжечка і ведуть у якусь «невідому» школу.
— Йди, Андрійку, жвавіше. Той букет тобі дорогу до знань прокладе, а ти лінуєшся його нести, — повчала мама сина, певно, хвилюючись у відповідальний день не менше за малого.
Мабуть, немає жодної дорослої людини, котра б не згадувала про свої шкільні роки, ну принаймні про окремі з них, з особливим душевним теплом, як про неповторну юність. У тому, що ця юність дійсно неповторна, пересвідчилася і журналістка «УМ», намагаючись «перепрофілюватися» в одинадцятикласницю однієї з київських шкіл. Попри всі старання скинути з себе (аж страшно сказати) 6 років практично неможливо, одинадцятикласниці з мене не вийшло, бо все-таки 23 — це не 16. Проте побувати в учнівській тусовці як свій серед своїх мені все-таки вдалося. Враження — ніби тих шести років і не було.

Асія Ахат — скрипалька і співачка — продукт не масовий. У неї класична освіта, стаж роботи у філармонії, статус першої скрипки в квартеті й новаторські амбіції. А оскільки «ціна питання» її не хвилює (чоловік-бізнесмен), і завдання заробляти собі на концертні костюми й оренду лімузина не стоїть, мета, яку бачить перед собою і своєю командою артистка — винятково творча: цікава музика, незвичний образ, модерне шоу, і все це — гламур і естетство. «Я можу собі дозволити робити те, що мені цікаво», — чесно зізналася на прес-конференції Асія. «Ще б пак, із таким чоловіком!» — іронічно мовила за спиною моя колега. Втім два концерти Асії Ахат — 28 серпня на Майдані незалежності у Києві і 4 вересня на площі Франка у Львові — допомагали втілювати в життя три великі компанії. «Тільки перший рік, коли я вирішила зануритися в шоу-бізнес, мій чоловік сказав: будь ласка, займайся улюбленою справою, — зізналася в інтерв'ю «УМ» Асія. — Потім він як бізнесмен резонно сказав, що будь-який проект живий тільки тоді, коли він успішний, це ознака його якості. Ми змінили менеджмент. І вже 4 роки наш проект самоокупний. Чесно кажучи, це приємніше, ніж брати гроші в сім'ї на свою справу».

Українці і кіно не потрапили до Бердянська на міжнародний кінофестиваль, і восьмий «заплив» «Бригантини» перетворився на музичне ерзац-дійство, сольні партії на якому, переважно фальцетом (розважали ж провінцію!), виконували «зіркові» делегати від Росії. У підміні таланту й артистичних даних вульгарною розкутістю, звісно, звинуватиш не всіх; з повагою до глядача і своєї професії виходили на сцену Анатолій Кузнєцов («товариш Сухов» з «Білого сонця пустелі»), Борис Смолкін (дворецький Костянтин із серіалу «Моя прекрасна няня»), Олексій Булдаков (генерал-тостоман з «Особливостей національної...»), а також посланці кінематографа Білорусі (на жаль, на «Бригантині» було місце лише для двох делегаток-«сябрушок», і бердянці пораділи, що процедуру відбору на «Бригантину» безпроблемно здолали саме чарівні Світлана Суховєй і Віра Полякова).

Розійшовшись із Бредом Піттом, Дженніфер Аністон заявила ЗМІ, крім іншого, ще й те, що любитиме його до скону. Така ситуація для голлівудських сімейок (чи то пак екс-сімейок) типова. Як і її продовження, що полягає в жорсткій заочній конкуренції колишніх благовірних. І жінка, і (як варіант) чоловік після розриву прагнуть довести, що спроможні бути мега-зірками й по окремості. А якщо ще вдасться не просто вийти з тіні, а й загнати у тінь нову «половину» екс-чоловіка (дружини) — взагалі супер. І саме це зараз удається Джен Аністон.

Водночас із тим, як на Європу насувається хвиля емігрантів із країн Азії й Африки, вони виборюють помітні місця в суспільному житті своїх нових батьківщин. Так, у суботу королевою краси Туманного Альбіону визнали 18-річну Хаммасу Кохістані. Випередивши 39 суперниць на конкурсі в Ліверпулі, вона стала першою в історії мусульманкою, яка завоювала титул «Міс Англія».

І супердержави іноді потребують гуманітарної допомоги. Після проходження урагану «Катріна» півднем США наслідки стихії допомагають ліквідувати, зокрема, численні добродійники з-за кордону та всередині країни. І не лише грішми, а й через заснування громадських ініціатив. Так, приміром, відомий американський кіноактор Морган Фрімен створив інтернет-ресурс, мета якого — збирати кошти для допомоги потерпілим від руйнівного буревію.

Катастрофою обернувся невинний задум однієї німкені з міста Цюльпіх (земля Північний Рейн-Вестфалія) позбутися павуків у своєму гаражі. Щоб знищити «майстрів павутиння», жінка вирішила скористатися аерозолем та запальничкою. Подумавши, що запалювальною сумішшю може бути й простий лак для волосся, 34-річна фрау обризкала ним стіну та піднесла вогонь. Кінцевий результат виявився плачевним — гараж згорів, а з ним ще й дім!

Якщо дурневі розжувати розумну думку, йому її залишиться тільки виплюнути.

Коли досягаєш мети, до якої довго йшов, у першу мить навіть важко збагнути, що це нарешті сталося. Відчуваєш і втому, і спустошеність, і розгубленість, наче не знаєш, що ж робити далі. Потім розумієш, що ось із таких моментів життя і складається щастя, й намагаєшся в повній мірі ним насолодитися.

На відміну від більшості попередніх «відпускних сезонів», політичне літо 2005-го не стало ні «мертвим сезоном», ні «тихою годиною». І це — незважаючи на тривалі депутатські канікули та відсутність у Києві більшої половини Кабміну (деякі урядовці навіть на засідання уряду прилітали з Криму в перерві між ранковим запливом і вечірнім джакузі). Помаранчева революція для українського політикуму з його усталеними й законсервованими звичаями стала надто сильним потрясінням, тому, мабуть, цілком природно, що «постреволюційна» влада й досі не може позбутися вже радше смішного, ніж гордого епітету «нова». І хоча виправдати більшість помилок помаранчевої команди затяжним періодом «утряски» не менш складно, ніж змиритися із вельми швидким приходом до тями тих, кого ще рік тому ми називали «злочинним режимом» і кому прогнозували тюрми, принаймні на брак політичних новин минуле літо не страждало.

Але хоч якими гарячими були ці три швидкоплинні місяці, справжня спека тільки розпочинається. Сьогодні стартує остання сесія Верховної Ради нинішнього (VIII) скликання і нинішнього зразка. Політичний сезон осінь-зима—2005/06 повинен стати останнім для тієї політичної системи, до якої ми звикли, і, відповідно, остаточно перегорнути сторінку, яку писали Кучма і Ко. Та чи перегорне? Чи не почнуть нові «писарі» заповнювати аркуші, водячи «під копірку» по попередніх? Чи стане Верховна Рада, вперше в історії незалежної України обрана за стовідсотково пропорційною системою, справді оновленою? Чи вдасться законодавчій та виконавчій гілкам влади працювати злагоджено й продуктивно (варто зауважити: за умов, коли третя гілка — судова — в будь-якому випадку залишається всіяною старими паразитами)? Чи нарешті вступить у дію політична реформа, яка диктуватиме нові умови цієї співпраці?
Відповіді на безліч цих та подібних запитань після дев'яти місяців життя в посткучмівській країні видаються не менш туманними, ніж рік тому.