— Сергію Адамовичу, чому Росія вкрай вороже налаштована до «помаранчевої» України?!
— Нинішня російська влада (не певен, чи лише нова, чи також попередня, хоч я не переконаний, чи особисто Єльцин) налаштована до України вкрай вороже. Україна теж була не надто доброзичливою до Росії; це взаємно, але не симетрично. Ненависть російського офіціозу більша і несправедливіша. Я вважаю, що глибинна причина не в тому, що несхвально ставляться до українських змін, які сталися внаслідок революції, а в тому, що загалом вороже ставляться до української незалежності, — вона дратує Москву. Москва добре розуміє, що розвалений Радянський Союз не відновити, відновлення кордонів я би назвав ненауковою фантастикою. Але одна справа — кордони, а цілком інша — вплив. Москва добре пам'ятає, як вона «тримала» соціалістичний табір, — напозір з державними кордонами було все добре — Угорщина була Угорщиною, а Чехословаччина — Чехословаччиною, але ж ви пам'ятаєте, чим це було насправді. І це породжує в Кремлі непереборне роздратування.

Коли два місяці тому в Україну з візитом приїздив президент Чехії Вацлав Клаус і говорилося про 200 тисяч наших заробітчан у цій країні, про необхідність їхньої легалізації тощо, складалося враження, що в Україні всіх цих людей сприймають як нелегальних заробітчан. Буцімто що не українець у Чехії — то нелегал. Особливої прихильності ініціатива Віктора Ющенка про гарантії легалізації українських робітників у пана Клауса, як відомо, не викликала. І це не дивно: чи хотів би, скажімо, Президент Ющенко легалізації в Україні сотень тисяч нелегальних мігрантів з Азії? Така заява викликала б переполох. Українці ж у Чехії роками працюють, як-не-як місця робочі займають, гроші вивозять, як можна їм сприяти? Такий стереотип/напівправда постійно кочує чеським суспільством, і сприяння українській міграції для будь-якого чеського уряду було б політичним самогубством. Утім для українців у Чехії рідна держава за бажання усе-таки може багато зробити. Що саме?

Цього року вперше за історію святкування Дня незалежності в Києві не відбудеться військового параду. Замість того на Майдані пройде спільна молитва за Україну за участю священнослужителів усіх конфесій .

Ніде у світі, окрім пострадянських країн та країн Азії, немає традиції проводити військові паради до дня народження тієї чи іншої держави. «Звичайно, армія би хотіла показати все те, що вона має на сьогодні. Але, думаю, тут немає жодної проблеми. Військові, як і всі, прийдуть на Хрещатик, але не військовою ходою, а звичайним строєм», — розповiв «УМ» заступник держсекретаря Марiкян Лубківський. Єдиними «армiйцями» на службi у свята будуть музиканти оркестру Збройних сил. На запитання, чи не пов'язана відміна параду з почуттям сорому за армію, від якої часто більше проблем, аніж добра, високопосадовець відповів: «Ні. Ми горді за нашу армію, а вона горда нами».
Також не планує наше керівництво запрошувати на святкування Дня незалежності лідерів інших країн — вистачить закордонних послів, акредитованих в Україні. «Немає традиції у світі, щоб запрошувати глав держав на такі урочистості. Запрошують тоді, коли є ювілейні дати», — пояснив Лубківський. Він також повідомив, що на святкування на Хрещатик та в Палац «Україна» запрошені два попередні президенти — Леонiд Кравчук та Леонiд Кучма.

У більшості киян, які люблять масові заходи, навіть не виникає питання, куди ж піти гуляти святкового дня — ноги самі несуть до центральної площі столиці, туди ж поволі стікаються потоки гостей міста. Усі знають — де-де, а на Майдані стовідсотково буде щось цікаве. Втім, як зазначив начальник столичного управлiння з фiкультури та спорту Ростислав Карандєєв, у цьому є стільки ж плюсів, скільки й мінусів: «Для проведення усіх свят, які тільки існують, у Києві є Майдан і Хрещатик. З одного боку, добре, що в нас є такий центр, з іншого — погано: відійшовши у святковий день на квартал від Хрещатика, ми повністю втрачаємо піднесену атмосферу... Свого часу кияни мали чудове місце для проведення спортивних свят — Спортивна площа біля Республіканського стадіону, але будівництво, яке там розпочалося, практично поставило хрест на її «спортивній кар'єрі». Треба звільняти Хрещатик від такого навантаження, щоб люди могли прогулюватись по дорозі, як свого часу, коли було прийнято рішення про перекриття вулиці у вихідні та святкові дні. Але у вихідні проїжджа частина знову зайнята — концертними чи рекламними майданчиками, пивними кіосками тощо, і люди так само ходять по тротуарах. Тому ми шукаємо майдани в інших місцях, щоб поширити святкову атмосферу на весь Київ».

11 серпня в український прокат вийшов черговий фантастичний екшн «Острів». Ідейне наповнення фільму створювалося за принципом «старі пісні про головне», чи, радше, про актуальне — клонування людини. Але кожен наступний із цих відомих ще з уроків зарубіжної літератури сюжетів про відтворення собі подібних, чи, як сказали б віруючі люди, про бажання бути Богом і створювати людей, усе реальніший: цього разу складається враження, що бути клоном — природно, політкоректно й у майбутньому буде навіть узаконено.

Напевне, для багатьох ця інформація новиною не буде, оскільки прогресивні українці й так знають, що у вересні у Львові — Форум видавців. Подія, яку не варто пропускати за жодних обставин. Бо такого скупчення новодруків та письменників протягом року не буде ніде і ніколи. Цьогоріч Національна книжкова виставка-ярмарок матиме 12-й порядковий номер, триватиме з 15 по 18 вересня, а заанонсовані оргкомітетом події перевершать сподівання найзатятіших «форумців».

Комп'ютерні ігри — це не для мене. Принципово. Нудно, безглуздо, нецікаво — навіщо витрачати на це час? Мабуть, саме тому після того, як була перегорнута остання сторінка «Простого вбивства» Олександра Кулика, відчувала себе стомленим стаєром, що промчав-таки свою дистанцію і знесилено впав на узбіччі після стрічки з написом «Фініш». От що значить немає досвіду. Напевне, реакція шанувальників комп'ютерних ігор буде прямою протилежністю моїй. Адже «Просте вбивство» — це та ж стрілялка, але не віртуальна, а словесна.

Досвідчені фахівці черговий спортивний провал полюбляють при нагоді супроводити ностальгійним: «Раніше, коли існувала радянська система підготовки...» Новому поколінню спортсменів залишається сприймати на віру те, що «за соціалізму» для спорту великих досягнень і масової фізкультури влада робила геть усе — від забезпечення дитячо-юнацьких спортшкіл до організації численних змагань. У тому числі й будувала спортивні споруди. Але в кожної медалі є зворотний бік. І тепер ми починаємо відчувати, що таке будівництво «для звітності», без економічного обгрунтування. Якщо у Східній Німеччині (НДР) від соціалізму залишилися басейни у кожній школі, а в Чехії — хокейний майданчик ледь не в кожному «райцентрі», то ми одержали у спадок громіздкі та енерговитратні споруди, утримувати які за нового рівня цін учорашнім господарям складно. Чи варто дивуватися, що спортивні об'єкти почали зникати або міняти своє призначення швидше, ніж почала падати фізкультурна масовість. Утім попит на існуючі спортивні споруди й бази залишився високим, але тепер йдеться не про цільове використання, а... поглинання.
Завдяки сприянню Мінмолодьспорту кореспондентовi «УМ» вдалося «проінспектувати» три відомі столичні спортивні центри.

Уже скоро, 8 вересня, єдиний професійний клуб України — «Сокіл» — візьме старт у другому для себе відкритому чемпіонаті Білорусі. Після четвертого місця у минулому сезоні підопічні Олександра Сеуканда, здавалося, мали б замахнутися на вищу позицію. Але через втрати лідерів і невтішний стан хокею в нашій державі кияни ставлять перед собою завдання просто потрапити до «плей-оф», тобто до вісімки кращих із 12 команд-учасниць.