На обкладинці своєї книжки він майже Річард Гір. Із беджиком на грудях. Зараз історик нашого кіномистецтва, Любомир Госейко, який народився в сім'ї українських політичних емігрантів у Парижі і все життя прожив у французькій столиці, на Гіра вже не схожий — відростив вуса. І в нього якесь дивне волосся: скрізь чорне, тільки біля лівої скроні — сива пляма. Але щось акторське в гарному сенсі цього слова, легкий пафос, шарм, лоск усе одно є у цьому 54-річному славістові, режисерові, кінознавцеві та рекламістові і т. д., включно з членством у Французькій асоціації дослідження історії кіно та Національній спілці кінематографістів України.

Цьогорічний лауреат Нобелівської премії з літератури Гарольд Пінтер минулої середи був відзначений ще й найвищою щорічною чеською літературною Премією імені Франца Кафки. З огляду на поганий стан здоров'я, 75-річний Пінтер не зміг прибути на урочистості до Праги, за що письмово вибачився ще кілька тижнів тому, а нагороду доручив отримати своєму приятелю, колишньому президенту Чехії Вацлаву Гавелу, який також є визнаним драматургом. Отримуючи нагороду, Гавел сказав: «Я є особистим приятелем Гарольда Пінтера впродовж 20 останніх років, а з його роботами познайомився ще раніше. Я часто казав собі, що хотів би вміти писати так, як Пінтер».

Цей рядок з «Ювілейного гімну» Квінта Горація Флакка в перекладі Григорія Порфировича Кочура якнайкраще передає те натхненне, радісне почуття, з яким кияни поверталися додому зі Львова по завершенні Всеукраїнської наукової конференції «Григорій Кочур у контексті української культури другої половини ХХ віку», що тривала протягом двох днів жовтня у Львівському національному університеті ім. Івана Франка.

Федерація волейболу України надіслала лист у редакцію «УМ», в якому погляди автора цих рядків на ситуацію у вітчизняному волейболі пов'язуються з упередженістю або ж некомпетентністю. Що ж, давайте полемізувати. Почнемо з кінця: стосовно некомпетентності, то в цьому чомусь не виникало сумнівів на початку століття, коли «Україна молода» була єдиним всеукраїнським щоденним виданням, яке висвітлювало всi помiтнi події в українському волейболі. Ще тоді були підстави дивуватися, чому присутність ЗМІ на волейбольних заходах обмежувалася максимум трійцею журналістів, у тому числі вашим покірним слугою. А пояснення просте: «гора»-ФВУ не йде назустріч пресі-«Магомету». Відтак журналістам із часом набридло виявляти ініціативу зі свого боку. Закритість ФВУ відбила бажання постійно «переварювати» одні й ті самі «плюси» нашого волейболу — чітке проведення змагань у кількох лігах та розвиток дитячого спорту. Особливо якщо за поверховими рапортами криються очевидні недоліки.

У 14-му турі з'явилися перші ознаки «зимового» футболу — зменшення глядацької аудиторії. Скажімо, «металургійне» дербі в Донецьку зібрало одну тисячу вболівальників, та й то лише завдяки чотирьом сотням фанатів запорізького клубу. В Дніпропетровську ж за першою перемогою Вадима Тищенка на посаді «в. о.» та відродженням Олександра Рикуна спостерігало 2,5 тисячі, а свідками першого домашнього успіху полтавців стало 3 тисячі любителів футболу.

Раніше планувалося, що домашні зустрічі проти «Хіміка-СКА» й «Вітебська» кияни нарешті гратимуть у Палаці спорту, як того вимагає регламент і керівництво Федерації хокею сусідньої Білорусі. Але, очевидно, «батьки» «Сокола» вирішили поекономити гроші на оренді, тож зустрічі з аутсайдерами відбувалися на звичному «Авангарді». Власне, вимога білорусів виступати на кращій арені набере чинності лише з нового року, тоді ж її невиконання й загрожуватиме дискваліфікацією. А поки що, мовляв, можна...

Завершився тим, чим і почався, — вечором у Палаці «Україна». Тільки цього разу почесний президент фестивалю Віктор Ющенко виставив «дублера», чи то пак свою дружину Катерину Михайлівну. Наша перша леді трималася добре, і я ще раз подумав про те, що майбутнім політикам треба добряче думати перед тим, як здаватися у подружній «полон». Утім одне з оголошень пані Катерини — про конкурс сценаріїв про історичне минуле України — видалося мені неоднозначним, але про це трохи нижче.