Мабуть, немає на Чернігівщині, та й поза її межами, людини, яка не чула про село Чайкине Новгород-Сіверського району. Про його ошатність, європейську архітектуру, розвинену інфраструктуру та інші радощі цивілізації, які допоміг збудувати там його колишній мешканець Леонід Кучма, легенди ходять.

Нарешті до батьківщини Богдана Хмельницького — у село Суботів Чигиринського району — дійшла цивілізація. Тут успішно завершено будівництво підвідного газопроводу, про що земляки гетьмана давно мріяли. Але тільки завдяки фінансуванню, котре торік було спрямоване на Черкащину в рамках Державної програми «Золота підкова Черкащини», мрії про «голубий вогник» у власних оселях стали для мешканців реальністю. Взагалі Чигиринщина донедавна була одним iз найпроблемнiших регіонів Черкаської області щодо газифікації населених пунктів. Але вже торік на будівництво підвідного газопроводу до Суботова та першої черги міжселищного газопроводу до сусідніх сіл Новоселиця та Медведівка було використано понад 3 мiльйони гривень. Ще 2 мiльйони — на газифікацію тамтешнього села Боровиці — передбачено вже цього року.

У психоневрологічному відділенні для лікування хворих із психосоматичною патологією Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова таких пацієнток нараховується троє. Усі — жінки. В усіх — зріст під 170 сантиметрів, а вага — менше як 40 кілограмів.

Більш як дві третини людей не дотримуються правил елементарної гігієни в повсякденному житті, і серед чоловіків нечупар набагато більше, ніж серед жінок. Як передають «Медновини», такого досить несподіваного висновку дійшли співробітники Комітету з гігієни Великобританії. Дослідники з'ясували, що більшість людей не миють руки після відвідування туалету, перед готуванням їжі, після кашлю або чхання, після поїздки у громадському транспорті тощо. Причому така поведінка характерна не для представників слаборозвинених африканських племен, у яких і мило є не в кожній домівці, а для цілком цивілізованих мешканців Туманного Альбіону.

83-річний Іван Никифорович Зубенко, який мешкає на хуторі Буда Чигиринського району Черкаської області, все життя пропрацював ветеринарним фельдшером. За словами Івана Никифоровича, їхній хутір славиться тисячолітнім дубом, який росте за сотню метрів від дідової хати. Але ні магазину, ні ФАПу в них давно немає: хутір повільно вмирає. Якщо десять років тому на хуторі жили 196 ветеранів, то нині їх залишилося тільки 20. Мешканці Буди навіть не знають, що б вони робили без допомоги Черкаської обласної організації Червоного Хреста. Голова організації — Іван Гретченко — розповів «Україні молодій», що працівники Червоного Хреста почали опікуватися старенькими з Буди ще 10 років тому, коли створили тут перший на Черкащині пункт швидкої медичної допомоги.

Нещодавно в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбувся міжнародний семінар «Впровадження принципів третього циклу (PhD програми) Європейського простору вищої освіти в Україні». Цей науковий захід був присвячений ознайомленню науково-педагогічних працівників НаУКМА і вищих посадовців у галузі освіти і науки України з ідеологією та практикою організації докторантських студій (PhD programs) в університетах Франції, Великобританії, Іспанії та Польщі. Західні професори спільно з українськими говорили про європейські тенденції у сфері докторантських студій, про впровадження Болонських принципів у європейських університетах, про університетську автономію, університетські права та відповідальність, зокрема, й відповідальність і права у сфері підготовки молодих науковців-дослідників. Також обговорювалося питання про джерела і шляхи фінансування докторантських студій. Професори НаУКМА і західні експерти говорили однією мовою — англійською, але дискурсивний розрив, що його цей семінар і покликаний був подолати, таки відчувався під час дискусій. Адже ще дуже-дуже багато різного у підготовці кандидатів (докторів) наук в Україні та країнах Західної Європи. Від термінологічних (тобто хто такий кандидат наук) до ідеологічних (тобто чим відрізняється «паперовий» науковець — особа з науковим ступенем — від справжнього дослідника). Щоб трохи глибше зрозуміти суть цих проблем і бар'єрів, «УМ» звернулася до координатора темпусівського проекту «Тренінг із впровадження третього циклу європейського простору вищої освіти (ЕНЕА) в Україні» (в контексті якого і відбувся цей семінар), віце-президента Національного університету «Києво-Могилянська академія» з науково-навчальних студій, доктора філологічних наук, професора Володимира Моренця.

Донедавна про аудіокниги, які з'явилися у всьому світі з появою МР3-файлів, в Україні чули одиниці. Ми сприймали художні твори в традиційний спосіб — читаючи у книжках, або ж переживали їх разом із героями кінофільмів, в основу сюжету яких лягли романи та повісті. Аудіокнига — це середнє арифметичне між кіно та книжками, тобто записані на електронні носії літературні твори у виконанні професійних акторів. Звичайно, аудіосприйняття літератури не замінить класичного читання з улюбленим пледом та чашкою какао. Втім література в такому форматі вже давно завоювала своїх прихильників серед активних людей, які багато часу проводять у машині, і яких не влаштовують пропозиції радіостанцій. Такі книги можуть слухати діти, поки мама займається домашніми клопотами, студенти, які пропустили важливу лекцію, чи ті, хто зібрався машиною на відпочинок. На один компакт, залежно від ритму читальника, може вміститися близько 14—15 годин запису. Начитаний твір поділено на невеликі файли, щоб зручніше було прослухати якусь улюблену чи не почуту частину ще раз.
Одним iз перших випуском аудіокниг в Україні почав займатися Юрій Крилівець, директор видавництва «Книга вголос». Тут озвучують переважно класиків української літератури: Лесю Українку, Миколу Гоголя, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Ольгу Кобилянську, до 150-річчя Франка в аудіоформаті вийшов його тритомник. У каталозі записаних книг є і Ярослав Гашек («Пригоди бравого вояка Швейка»), Льюїс Керол («Аліса в Країні чудес»), Редьярд Кіплінг («Мауглі») та інші. «УМ» зустрілася з Юрієм Крилівцем та розпитала про процес впровадження аудіокниг в українські реалії.

П'єсу «Моральність пані Дульської», сценічну версію якої привезли до Києва поляки, Габріеля Запольська написала сто років тому. Того ж року вона була вперше поставлена на сцені Краківського міського театру. І протягом цілого століття ця п'єса упевнено тримається на плаву театрального процесу. Особливо — у Польщі та Україні. Що дуже просто пояснюється: Габріеля Запольська, яку поляки вважають своїм класиком, 150 років тому народилася на Волині.

Після виграшу Україною й Польщею тендеру на проведення фінальної частини континентального футбольного чемпіонату-2012 життя обох країн на найближчі п'ять років триватиме в особливому ритмі. Так, у серці Галичини, Львові, як і в інших українських містах, що прийматимуть футбольні матчі Євро-2012, уже настає пора ремонтів та новобудов.

Не так давно віце-президент ФФУ Борис Воскресенський заявив, що центральний стадіон Запоріжжя, введений в експлуатацію 29 липня 2006 року, — єдина в Україні споруда, що відповідає стандартам УЄФА. Чому ж матчі чемпіонату Європи 2012-го так і не завітають сюди? Основним поясненням є те, що нинішня мерія, «забувши» про намір екс-мера Олександра Поляка подарувати місту стадіон на 50 тисяч місць, у проекті реконструкції «Металурга» «опустила» планку місткості реконструйованої арени до 12 тисяч.