Володимир Моренець.
Нещодавно в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбувся міжнародний семінар «Впровадження принципів третього циклу (PhD програми) Європейського простору вищої освіти в Україні». Цей науковий захід був присвячений ознайомленню науково-педагогічних працівників НаУКМА і вищих посадовців у галузі освіти і науки України з ідеологією та практикою організації докторантських студій (PhD programs) в університетах Франції, Великобританії, Іспанії та Польщі. Західні професори спільно з українськими говорили про європейські тенденції у сфері докторантських студій, про впровадження Болонських принципів у європейських університетах, про університетську автономію, університетські права та відповідальність, зокрема, й відповідальність і права у сфері підготовки молодих науковців-дослідників. Також обговорювалося питання про джерела і шляхи фінансування докторантських студій. Професори НаУКМА і західні експерти говорили однією мовою — англійською, але дискурсивний розрив, що його цей семінар і покликаний був подолати, таки відчувався під час дискусій. Адже ще дуже-дуже багато різного у підготовці кандидатів (докторів) наук в Україні та країнах Західної Європи. Від термінологічних (тобто хто такий кандидат наук) до ідеологічних (тобто чим відрізняється «паперовий» науковець — особа з науковим ступенем — від справжнього дослідника). Щоб трохи глибше зрозуміти суть цих проблем і бар'єрів, «УМ» звернулася до координатора темпусівського проекту «Тренінг із впровадження третього циклу європейського простору вищої освіти (ЕНЕА) в Україні» (в контексті якого і відбувся цей семінар), віце-президента Національного університету «Києво-Могилянська академія» з науково-навчальних студій, доктора філологічних наук, професора Володимира Моренця.
— Володимире Пилиповичу, сьогодні й на Заході, і в Україні активно обговорюється таке поняття, як «третій цикл освіти», тобто рівень підготовки кандидатів/докторів наук або в західній термінології — PhD. У чому тут є принципові відмінності між Україною і країнами Західної Європи?
— Я волію говорити не в термінах привабливості, іміджевого потенціалу або авторитетності звання (кандидат наук — PhD — доктор наук). Бо ж, відомо, справа не у назвах. Бува, що «хоч як ви, друзі, не сідайте, але музики з вас, звиняйте...» Насправді це давно обговорювана тема — як будується вища освіта. Її поділ на ступені — це є те визнання, якого дійшла Європа, маючи досвід двоступеневості вищої освіти і здобуття вищої наукової кваліфікації. Є два рівні вищої університетської освіти: перший рівень — бакалаврський, другий — магістерський. А третій — це вже здобуття наукової кваліфікації, «повипускові студії», те, що ми називаємо докторантські студії.
У результаті цих студій народжується як дослідник, так і викладач — університетський професор, а також людина, здатна до більш активних дій на ширшому полі соціальних потреб: консультанти, аналітики та інші фахівці. Оскільки я уже два роки поспіль цим займаюся, то переді мною постає таке питання: скільки разів ти, людина, покликана до інтелектуальної діяльності, мусиш складати іспит на рівень своєї наукової кваліфікації? Західний світ порахував і визнав, що треба один раз скласти цей «іспит» — тобто захистити PhD — і здобути ступінь доктора філософії у певній галузі. Один раз виконати, як у фігурному катанні, певну обов'язкову програму за визначеними нормативами. Отже, людина здобула цей ступінь, і що далі? У нас — це кандидат наук. Хто такий цей кандидат? Щоб потім підтвердити свій високий науковий ступінь, він має писати ще одну роботу, значно більшу за обсягом — докторську дисертацію. І таким чином, на підтвердження своєї наукової здатності, він віддає майже все активне наукове життя. Тобто в середньому до 40 років займається тим, що пише дисертації. Чи розумне таке витрачання сил? Ні. На Заході науковець один раз виконує певну обов'язкову програму у специфічному жанрі — пише дисертацію. На Заході вона більша за нашу кандидатську і менша за нашу докторську. У Франції часом робота на здобуття ступеня PhD перевищує наші докторські обсяги — там це 300—500 сторінок. А у США — 200—250 сторінок. В Україні 150 сторінок — це дозволений мінімум кандидатської, а орієнтовний обсяг докторської — 300—400 сторінок. У світі обсяг дисертації — в середньому близько 250 сторінок обов'язкового жанру, де обгрунтовується актуальність дослідження, його суть і результати. Науковець захищає цю працю і далі, всім, своїм науково-дослідним і педагогічним життям, щодня прирощує собі науковий авторитет. Цей авторитет прирощується не дипломами, якими обвішують стіни. Вчений публікує праці, досліджує певні наукові проблеми, видає книжки, пише монографії, виступає на наукових конференціях. Потім сам починає керувати молодими дослідниками — і все це в межах свого наукового самоздійснення. Перед нами постає таке питання: чи потрібно в Україні два забіги (тобто написання і кандидатської, і докторської дисертацій) на коло офіційного потвердження своєї наукової здатності? Чи досить серйозного одного? Я вважаю, що досить серйозного одного.
— Ну добре, але наш кандидат наук — це «серйозний» один?
— По-перше, це завжди «залежить»: тут ризиковано узагальнювати, бо є кандидат і кандидат. Може бути кандидатська дисертація, яка за суттю своєю є докторською. Те ж саме можна сказати і про докторську. Є оплачені, є куплені дисертації. Ось тому дуже важливим моментом PhD перспективи і взагалі нової схеми такої підготовки фахівців є щільний графік певної наукової активності, реальної повсякденної присутності суб'єкта виконання цього дослідження в процесі, що унеможливлює академічно ганебний факт: пошукувач ступеня замовляє комусь написання дисертації, хтось той текст йому за гроші пише, а він тоді виходить на спецраду і захищає «свою» дисертацію, даючи відповіді на заздалегідь підготовлені питання.
— Тобто аспірант повинен постійно бути присутній на авторитетних конференціях?
— Не лише конференціях: він повсякчас має перебувати в науково-педагогічному процесі. Його наукове становлення відбувається на очах академічної спільноти. Щотижневий звіт наукового керівника про активність свого підопічного — звичайна річ. Це означає, що за такої системи підготовки наукових кадрів «проффесор», у принципі, не може народитися.
— А які ще фактори можуть стати на заваді науковій профанації?
— Повсякчасне публічне явлення своєї творчої активності. Почнемо від початку. Що означають наші три роки аспірантури? Два куці курси по два-три місяці з англійської мови і філософії. І решта теоретично — це самостійна робота аспіранта з науковим керівником. На практиці вони можуть зустрічатися щотижнево — буде добра співпраця. Можуть не бачитися місяцями. Можуть зустрічатися на річній атестації. Це ж порожні роки. Аспірант зазвичай ходить «самопасом». Мені можуть заперечити: є школи, осередки, де проводять семінари, де аспіранти працюють. Так ці осередки вже по суті наближаються до способу виконання праці на здобуття ступеня доктора філософії, себто до роботи в режимі PhD програми! Головне, на що я хочу звернути вашу увагу: результативність нашої аспірантури вкрай низька. Сьогодні лише 6—7 відсотків аспірантів в Україні захищаються в межах офіційних трьох років. Поза межами трьох років, узагалі будь-коли, захищається близько 22—25 відсотків дисертантів. Тобто державні гроші, витрачені на решту аспірантів, котрі так ніколи й не захистяться, були викинуті на вітер.
— Володимире Пилиповичу, західна система підготовки фахівців рівня PhD, безперечно, результативна. Але чи можна автоматично перекласти західний досвід на наш грунт?
— А ніхто й не говорить про механічне перенесення. Ідеться про ті розумні речі, які там успішно здійснені й формалізовані: селекція, відбір на докторську програму, її сутнісне наповнення, щоденна включеність пошукача в науково-дослідний і педагогічний процес. Докторант має час для бібліотеки, для роботи в лабораторії, якщо це природничник. Але він на виду — ділиться своїми досягненнями, презентує результати, бере участь у семінарах або веде семінари на бакалавраті. Тобто йдеться про наповнення відведеного на підготовку часу і, я б сказав, оприсутнення оцього пошукача в реальному академічному процесі. Щоб він не був невідомо де. А якщо ми його відсилаємо на стажування, то ми знаємо, що він поїхав у Зальцбург або до Парижа на шість місяців. Повертається з виконаною роботою, презентує те, що було зроблено. Людина, яка проходить такий вишкіл — я говорю про реальний вишкіл, — не може бути дилетантом від науки. А в Україні все інакше. Звичайно, теоретично в Президії НАН України, в нормативних матеріалах ВАК обов'язки аспіранта і наукового керівника прописані. Але це зовсім не той «Кодекс взаємодії», що його нам представляють західні партнери. Західний «Кодекс взаємодії» аспіранта і наукового керівника з надзвичайною детальністю регламентує всю цю взаємодію, що мінімізує всілякі суперечності й непорозуміння. Бо що відбувається сьогодні в Україні? Науковий керівник каже: а він до мене не приходив півроку. А аспірант говорить: а я до нього приходив, а він зайнятий, то що ж я міг зробити? Все. Це — типова реальна ситуація. А на Заході PhD — це набагато більш унормована академічна практика.
— На Заході нині дуже популярне поняття «life long learning», тобто навчання протягом усього життя. В Норвегії, наприклад, сьогодні дисертацію захищають, в середньому, до 40 років. Чи не здається вам, що це не зовсім конструктивно — робити впродовж, наприклад, 10 років те, що можна зробити за 3—4?
— Навчання протягом усього життя означає, що якщо ти захистив свою дисертацію, то ти не почив на лаврах, а продовжуєш перебувати в середовищі, яке дає тобі нову інформацію, і ти продовжуєш активно засвоювати цю інформацію. Для цього університети розвивають різні форми дистанційної освіти, постдокторантські студії різної форми і тривалості. І питання ставиться просто навіть у плані семантики: якщо ми нині розмірковуємо, який рівень освіти вважати «завершеною вищою» (в Україні це поки що — магістерський, на Заході — бакалаврський), то в розвинених країнах так узагалі воліють не говорити. У суспільстві знань освіта є процесом повсякчасним. У суспільстві знань людина має одержувати можливість повсякчас модифікувати і оновлювати свої знання. Ніхто на Заході за папірчиками не женеться. І просто так, для прикраси, на стіну свої дипломи не вішають...
— Точніше, західні вчені не просто вішають на стіну свої дипломи, вони паралельно ще щось роблять...
— Я хочу сказати, що перспектива в України є одна: якщо ми йдемо до стандартів європейської роботи в академічній сфері, то це визнання трьох рівнів освіти. І вони повинні бути наповнені реальним змістом — бакалаврат, магістеріум і докторантські студії. У 2010 році Україна реально входить в освітній європейський простір. І вона мусить показати ті стандарти і гарантії якості, яких вимагають у Європі. А ні, то вона буде в Азії.
Я почав нашу розмову з того, як уникнути купівлі-продажу дипломів кандидатів і докторів наук. І сказав, що якщо наповнити 3—4 роки щоденною роботою, яка буде відкритою для всіх і очевидною для академічної спільноти, то диплом буде купити неможливо. Тому що процес підготовки не зводитиметься до одного акту захисту, коли можна «домовитися» і врешті отримати «корочку». Людина, що має PhD, буде дорожче коштувати на ринку праці, ніж просто людина з вищою освітою. Фірма, яка собі наймає не магістра, а людину з дипломом PhD, обтяжує її відповідним рівнем складності завдань. Вона довіряє їй серйозніший шмат роботи, платить значно більше грошей. І в цьому є висока соціальна мотивація — чому я хочу бути PhD. Бо коли я вийду на ринок праці, то мені запропонують роботу десять фірм. А коли я вийду з дипломом магістра, для мене буде вакансія лише у двох фірмах, та й то зі значно меншим рівнем оплати праці. Кращий працівник — це якісно підготовлена людина, здатна до виконання багатьох, зокрема і дуже складних завдань. У цьому і є суть суспільства знань.
— Володимире Пилиповичу, в Україні є чимало кандидатів і докторів наук. Проте всі ці науковці різні — не за тематиками своїх дисертаційних досліджень, а за тим, що в кожну дисертацію вкладено і як вона написана. Тобто є певне німе протистояння між, умовно кажучи, професорами і «проффесорами».
— Це не протистояння, а факт академічного безчестя, що, на жаль, має місце в Україні. Бо ж насправді ми добре знаємо, хто є хто. Покажи мені свої праці, своє резюме, заслуги, здобутки, результати, крім диплома. Бо дипломів можна накупити. Де твої праці, де твої виступи на конференціях, де твоя цитація в англомовних наукових виданнях, в інтернеті? Скільки разів тебе запрошували викладати або вести дослідження в авторитетні центри Європи та США? Є ж маса неспростовних свідчень. І тому серед людей інтелектуальних не може бути того протистояння, про яке ви говорите. Якщо ти добрий фахівець — тебе «з руками» відірвуть. Невже ви гадаєте, що той, хто наймає на роботу, не переглядає резюме фахівців, не з'ясовує те, ким людина є насправді?
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
