З 7го лютого по 16 березня в ньюйоркській галереї Lehmann Maupin Gallery (540 West 26 Street) експонується фотовиставка «Україна». Репрезентант українських візій — дуу­уже відомий у світі сучасного мистецтва німець за походженням, лондонець за «пропискою» Юрген Теллер. Ангажував його до України PinchukArtCentre, коли збирав зіркову команду з усього світу в український павільйон на 52 Венеціанську бієнале. У 2007 зірка фешнфотографії приїхала до Києва і назнімала в пісках і бетонних берегах Троєщини голих моделей та київські «Бентлі» в Пасажі.

Одна з найкращих оперних сцен світу, ньюйоркська «Метрополітен Опера» почала популяризацію своїх постановок всіма можливими сучасними засобами. Прямі радіотрансляції оперних постановок FMстанціями в досконалому стереозвучанні вже не новина, натомість покази оперних вистав у кінотеатрах шляхом прямого цифрового телезв’язку з досконалим зображенням та звуком стали реальністю минулого року і вже набули поширення у всьому світі: від США та Канади до Австралії та Японії. У США в цьому проекті задіяно більше 300 кінотеатрів, у Великій Британії — 37, у Німеччині — 15, в Австрії — шість.

Газети й журнали завжди починаю читати з останніх шпальт (не тих, де анекдоти й ледь одягнені кралі, а тих, що під рубрикою «Культура»), книжки — із тих сторінок, де розміщують передмови чи післямови. У сучасних книжках такого годі шукати: мабуть, збиткова то справа — просити когось написати щось критичне чи біографічне.

В Україні, на щастя, теж таке свято буває: в кого раз на тиждень, в кого щомісяця, а в кого тільки по великих святах. Заведено, що 18 травня, в Міжнародний день музеїв усі двері відчиняються для безплатного відвідування. Однак бувають і винятки.

Якщо чесно, то за рік, що минув від смерті Тризубого Стаса, більшість його друзів так і не змогла звикнутися з думкою, що його немає. Здається, зараз відчиняться двері і він звично широкими кроками зайде до кімнати зі своєю незмінною гітарою на плечі, а ти, за звичкою, жартівливо привітаєшся: «Привіт Тризубим. Особливо — Стасу!». А потім він візьме гітару і заспіває щось нове про наше сьогодення. Може, і старе, написане років 15 тому — все одно воно й досі звучить як ніколи актуально: «А про нас парламент дбає: і годує, і вдягає, і регулярно нас взуває, і навішує лапшу».

Жанр «радіодрама» незабаром відзначатиме 75–річний ювілей: перша оригінальна радіоп’єса прозвучала в ефірі харківської радіостанції РВ–4 21 лютого 1933 року. Але історію цього жанру навряд чи можна назвати успішною. Потрапивши під коток відомих історичних подій, від наслідків яких Україна оговтувалася потім довго і болісно, за кілька років після того дебюту редактори та артисти вже не ставили п’єси, а давали свідчення у сфабрикованій «справі Українського радіокомітету». Потім був «Театр перед мікрофоном» — проект з усіх боків позитивний. Ось тільки дублюванням жанру «радіодрама» його навряд чи можна назвати, оскільки автори цієї програми працювали не з оригінальною радіоп’єсою, а з інсценізаціями літературних творів та власне п’єсами.

У Коротких списках номінації «Візитівка» фігурують книжки–подарунки. Не в сенсі подарувати абищо глянсове й необов’язкове, а подарувати вишукану і заразом суто функційну річ — як–от ошатний путівник, розкішний мистецький альбом, щедро ілюстроване етнографічне дослідження. Топ–дизайнерів у сьогоднішній Україні не бракує, досить і сучасної поліграфії, аби їхній креатив утілити. Тож на перше місце у конкурентному змаганні за читача виходить унікальний задум і високофахове опрацювання теми. Тому подані нижче книжки — це парад модерних книжкових ідей.

У київському мовному (й рекламному зокрема) середовищі дві біди: запозичення і абракадабра. До останньої Київрада, провівши спеціальну нараду, зарахувала «невластиві українській мові новоутворення» у назвах підприємств: «Скорпіо», «Тамак», «Ротаус», «Рекок», «Вір тум», «Курток», «Сустр», «Суемер», «Квоку», «Слален». Окрім «квоків–рекоків», не подобається депутатам і жаргонна лексика (приміром, в сюжеті компанії «Євросеть» споживача закликають «не смітити баблом»). Дісталось на горіхи і «словам та словосполученням, які несуть негативне забарвлення», як–от: «Матросская тишина» або «Аль Катрас». Окрім відомих тюрем, до переліку «поганих слів» потрапила чомусь і назва «Шалена мама» — є така невеличка кав’ярня біля гуманітарного корпусу київського університету. Мабуть, середньостатистична українська мама не може бути шаленою — це не відповідає нашому менталітету. Хоча, якщо серйозно, значно більше за жаргонізми, сленг і підприємства, що називаються як космічні кораблі з інших галактик, Київраду турбує наплив іншомовних слів в рекламі і те, що мовного законодавства ніхто не дотримується — для цього в ньому існують дуже зручні шпарини.

Зазвичай їх називають червонодеревниками. Це, так би мовити, у розумінні класичному. Матюхіни з таким визначенням погоджуються хіба що частково, але категорично його і не заперечують. Червонодеревники все ж є творцями висококласної продукції з деревини. Матюхіни ж, окрім цього, ще й відтворюють старовину. Однак і реставраторами, знову ж таки в класичному розумінні, себе не вважають.