Минулого тижня свідома громадськість забила на сполох: у Запоріжжі демонтують монумент «Жертвам Голодомору та сталінізму». Запевненням міської влади, що пам’ятник розбирають задля реконструкції (з цією метою споруду закрили ще в середині червня), були не надто переконливими, адже необхідних для цього 50 тисяч гривень, за словами депутатів міськради, у бюджеті не знайшлося. Як розповів «УМ» координатор Громадської ініціативи «Оновлення країни» у Запоріжжі Дмитро Харьков, після численних звернень у ЗМІ міська рада кошти раптом знайшла, і монумент уже відремонтували. За його словами, пам’ятники — болюча тема для влади Запоріжжя після історії з постаментом Сталіна. Тому коли матеріальна допомога надійшла ще й від народного депутата, «нашоукраїнця» Андрія Парубія, який звернувся до міськради з проханням розібратися, гроші знайшлися миттєво: «Аж не віриться, що ще тиждень тому від пам’ятника була лише стела. Але своєю небайдужістю ми змогли повернути все на краще. Хоча офіційно монумент не відкривали, він уже готовий і по вечорах підсвічується».

Столиця відзначилася величезною кількістю вишиванок, які «розмітали» з полиць, незважаючи на високі ціни. Хоча військовий парад цього року скасували, в центрі міста було велелюдно. Хрещатик перекрили аж від Володимирського узвозу, Повітрофлотського мосту, вулиць Жилянської та Великої Васильківської. Увечері, під час святкового концерту, на головній площі столиці людей зібралося, як у кращі часи Помаранчевої революції. Тож непоганим нововведенням стали безкоштовні біотуалети. Досить спокійно поводилися правоохоронці, які, патрулюючи Майдан, закликали присутніх не вживати алкоголь та цигарки в громадських місцях. Хоча організатори концерту, скромно названого в ефірі телеканалу «Інтер» «головною подією держави», відзначилися. Ведучі (дружина нардепа від БЮТ Андрія Шевченка Ганна Гомонай та Юрій Кот) про кожен із 20 років нашої Незалежності розповідали найцікавіше (на екрані йшов відповідний відеоролик). Характеризуючи 2004й, згадали про «Золотий м’яч», який отримав форвард збірної України Андрій Шевченко, звання найсильнішого для Василя Вірастюка, перемогу Руслани на «Євробаченні». І все. Справді, хто там пам’ятає ту Помаранчеву революцію...

В 1/32 фіналу національного кубка ще не змагаються представники прем’єр–ліги, але за результатами цього раунду вболівальники отримали кілька несподіванок. Насамперед це стосується виступу аматорських клубів, які пробилися до цього турніру через свої змагання (переможець і фіналіст Кубка ААФУ мають змогу стартувати в розіграші серед професіоналів). Минулого року таким чином яремчанські «Карпати» дісталися 1/16 фіналу, де серйозно попсували нерви «Волині», програвши на своєму полі з рахунком 4:5. Нині ж до аналогічної стадії вийшли аж два аматорські колективи — «Берегвідейк» із Берегового Закарпатської області (володар любительского кубка) та «Словхліб» із Донеччини. Команда зі Слов’янська в попередньому раунді не грала, оскільки суперник — житомирські «Житичі» — знявся з розіграшу. Тепер представникам Донбасу випало змагатися вдома з першоліговою «Одесою», й одесити позавчора стали одними із шести представників першої ліги, що припинили боротьбу за Кубок.

Два роки тому, коли найпопулярніший всеукраїнський конкурс молодіжної музики «Червона рута» святкував своє 20–річчя, про нього говорила вся Україна. Цьогоріч «УМ» здивувало мовчання організаторів, адже фестиваль проходить що два роки. Зателефонувавши виконавчому директору «Червоної рути» Мирославу Мельнику, ми дізналися, що фест заплановано на 21—25 вересня.

Кожна знакова дата — привід озирнутися назад. Зараз вітчизняне телебачення — переважно реаліті, шоу, нескінченні російські ведучі і «зірки», маніпулятивна або розважальна інформація у новинах і різні «страшилки». Але було й по–іншому. Період, коли телепрограми намагалися робити соціально значущими, безперечно, прив’язаний до 24 серпня 1991року. Як усе було тоді, коли телебачення формувало у глядачів прагнення до демократичних змін і державницькі погляди?

Два дні поспіль, 13—14 серпня, у Луцьку проходив п’ятий, ювілейний фестиваль українського духу та української патріотичної тематики «Бандерштат». Він знову, як і в 2007–му, повернувся до самого Луцька, у парк Лесі Українки, бо в усі інші роки проводився за межами обласного центру. Хоча його проведення цьогоріч було під знаком питання. «Бандерштат» ніколи не був комерційним проектом, тож труднощі з його фінансуванням виникали завжди. Цього року знайти спонсорів було ще важче. Не зовсім однозначно до фестивалю поставилася обласна влада (вже після його завершення голова Волинської облдержадміністрації Борис Клімчук доручив своїм працівникам організувати й провести наступного року альтернативний молодіжний фестиваль, бо у назві «Бандерштат» він не побачив українського). Та все одно знайшлися люди, які вирішили допомогти творчій імпрезі, символом якої став Степан Бандера. Аби хоча б частково окупити всі витрати, оргкомітет уперше за п’ять років запровадив вхідні квитки (по 30 гривень за день перебування на території фестивального містечка, 50 — за два дні).

27 січня урочисто відкрили Рік Росії в Україні. У церемонії в Палаці «Україна» взяли участь Леонід Кучма і Володимир Путін. Обурені патріоти — Рух, УНСО та ін. — влаштували скромний пікет, «вважаючи неетичним віншування Росії в рік 70–х роковин Голодомору». «Коли в Україні буде Рік України?» — риторично запитувала «УМ».

Як було не поставити під сумнів об’єктивність слідства і низки судових вироків у гучній справі пологівського серійного убивціманіяка Сергія Ткача, якщо після кожного убивства неповнолітніх дівчаток когось засуджували, однак ґвалтування тривали? Нагадаємо, Ткач убивав упродовж майже тридцяти років. Спочатку в російському Кемерово, де працював експертом кримінального розшуку, а потім і в Криму, Харківській та Полтавській областях. Замітаючи сліди, подався на Запоріжжя. У Пологах влаштувався робітником насосної станції ЗАТ «Мінерал». «Жив у своїй халупці тихомирно, — розповідала «УМ» сусідка Ткача Наталя Кучма. — Після роботи на городі порався. А надвечір завше їхав кудись велосипедом».

За совєтської влади документи періоду німецької окупації було закрито для цивільного вивчення. Москва трактувала усіх, хто лишився під німцями, як «зрадників», і по вигнанні німців у документах громадян СРСР ставили (аж до 1980-х років) знак неблагонадійності — позначку «перебував на окупованій території». Ясна річ, їхніх спогадів не публікували. А коли начальник штабу Ковпаківського партизанського з’єднання Петро Вершигора по війні випустив мемуари, де виступив на захист людей, що просто жили під нацистським урядуванням, — його піддали нещадній газетній критиці, проте книжку швидко перевидали, відцензурувавши «небажані» епізоди.