Невидимий бік історії

За совєтської влади документи періоду німецької окупації було закрито для цивільного вивчення. Москва трактувала усіх, хто лишився під німцями, як «зрадників», і по вигнанні німців у документах громадян СРСР ставили (аж до 1980-х років) знак неблагонадійності — позначку «перебував на окупованій території». Ясна річ, їхніх спогадів не публікували. А коли начальник штабу Ковпаківського партизанського з’єднання Петро Вершигора по війні випустив мемуари, де виступив на захист людей, що просто жили під нацистським урядуванням, — його піддали нещадній газетній критиці, проте книжку швидко перевидали, відцензурувавши «небажані» епізоди.

Під час перебудови у пресі з’явилися поодинокі архівні документи тої пори, а з настанням Незалежності в Україні (власне, в останні п’ять років) опубліковано кілька мемуарів та малотиражних академічних монографій щодо різних локальних аспектів окупаційного періоду, але до створення синтетичної історії так і не дійшло. Не кажучи вже про написання роботи в дослідницькому жанрі «історія повсякдення» — аналіз занотованих та усних спогадів й інших аспектів колективної пам’яті у зіставленні з тогочасною офіційною теорією, практикою і пропагандою. Тому-то книжка голландського історика Карела Беркгофа «Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою» (К.: Критика) стала справжнім одкровенням.

Отже, науковець з Амстер­дама описав «повсякденне життя найбільшої колонії Третього Райху». Окрім безлічі приголомшливих фактів, дослідження дає зрозуміти, чого боялися совєтські ідеологи, десятиліттями забороняючи знати правду про окупацію. По-перше, фокусування уваги на тому, що військо блискавично швидко залишило супротивникові величезну територію, неабияк підважувало один із підставових міфів — про «доблесну Червону армію». У передвоєнні роки «оборонний» бюджет в СРСР був захмарний, на озброєнні — передова техніка, воєнній майстерності навчали самих німців (в Академії генштабу та на показових маневрах), а тут — повний військовий крах.

Коли історики потроху осмислили нарешті розсекречені архіви, то дійшли шокуючого висновку: у 1941-му більшість червоноармійців просто не хотіли воювати. К.Беркгоф пише про «прірву між старшим і молодшим поколіннями», та про те, що «єдиними совєтськими громадянами, які в той час хотіли битися, були школярі». А це означає, що комуністам на тоді не вдалося виростити критичну масу зомбованих «совєтських людей», які «взагалі не відчували ненормальности положення в Україні під совєтським режимом».

Відтак Червона армія залишала в Україні не так громадян, як «біомасу», котрої не шкода. Населення призовного віку мобілізували (у Києві, вважай, кожного четвертого — 200 тисяч); в останню мить вирішили прихопити й підлітків. Ось як це описано в одних спогадах про вересень 1941-го в Києві: «Тисячі хлопчиків-школярів… забрали в піший перехід на схід, під час якого вони не отримували ні їжі, ні води. Перехід тривав багато днів, і багато хто вмирав і лишався лежати на дорозі поряд із померлою від виснаження худобою. Кількасот дітей в останню перед падінням міста ніч, коли стала очевидною неможливість провести їх через оточення, загнали на мінне поле на Печерську за Лаврою, «щоб не віддати в руки ворога».

К.Беркгоф зауважує, що «із «західного» погляду, совєтська влада поводилася не як свій уряд, а як завойовник, який мусив відступити». Ми вже читали у мемуарному дослідженні Дмитра Малакова (Кияни. Війна. Німці. — К.: Амадей, 2008), як винищували геть усі продовольчі запаси та руйнували систему життєзабезпечення — водогін, електростанцію. Чимало написано і про варварське знищення совєтськими підпільниками Хрещатика. А от те, чого до книжки К.Беркгофа ми не знали. Візьмемо лише частину опису відступу Червоної армії із Запоріжжя: «Головний хлібозавод міста вибухнув без будь-якого попередження, викликавши загибель понад трьохсот його робітників. Розташовані неподалік великі хлібні крамниці вибухнули в той же час, а їх уламки вбили багатьох покупців, які стояли в чергах… Знищення частини Дніпрогесу відбулося, коли війська Вермахту все ще перебували під Кривим Рогом — за 120 кілометрів звідти. Коли частини Червоної армії перебували на греблі та в низовині, середину греблі без попередження висадили в повітря — через неї ринув нестримний потік, який знищував усіх і все на своєму шляху, зокрема, тисячі коней і худоби, десятки кораблів та весь південний район Запоріжжя. За чутками, загинуло 20 тисяч солдатів».

1943-го, коли Червона армія вже перемагала, ставлення до населення окупованих територій, як до мешканців тимчасово втраченої колонії, не змінилося. Чого варта лишень розповідь про «групові зґвалтування, що їх чинили червоноармійці» у «визволеному» Харкові.

Утім нелюдськість совєтського режиму була давно і добре відома українцям. Саме через те у містах попервах поставилися до приходу німців сторожко, але не вороже, подекуди навіть зустрічали Вермахт хлібом-сіллю. Натомість «майже всі селяни вітали прихід німців» — авжеж, село добре пам’ятало влаштований комуністами Го­лодомор 1933-го. Колгоспи розпадалися буквально за години, і процес цей почався ще до приходу німецької армії — одразу по відході червоноармійців. У містах робітники взялися самі, без жодної спонуки окупаційної адміністрації, відновлювати зруйновані підприємства. І йшлося тут не про «прислужництво», а про елементарну роботу, аби забезпечити собі прожиття.

Та скоро виявилося, що йдеться не просто про заробіток-харчування, а у повному сенсі — про виживання. Швидко розвіялися сподівання, що Німеччина ставитиметься до України краще, ніж Росія. Український уряд, проголоше­ний у щойно окупованому Львові, одразу заарештували й розстріляли. Повсюдно запанував терор, який уже не залишав сподівань на якийсь «протекторат». Райхкомісар Ерих Кох сформулював кодекс поведінки німців в Україні так: «Жорстокий і безкомпромісний підхід до населення із постійною загрозою і використанням покарань і відплат, навіть якщо це не має безпосередніх підстав».

Німці не були би німцями, якби не запровадили суди навіть у колонії. Але розглядали вони лише конфлікти між корінним населенням, самі окупанти були непідсудні, й аби застрелити когось, жодного «дозволу» не потребували. Стріляли й вішали усі два окупаційні роки, не припиняючи. Й постійно били — навіть за «нетакий» погляд. Били всіх, і городян, і селян, били навіть музикантів Опери. До речі, інтелігенції дісталося чи не найбільше: університети й інститути закрили, чим позбавили викладачів засобів до існування, «військовополонених із вищою освітою не дозволяли відпускати».

Відсутність роботи тоді означала голодну смерть, оскільки ти не одержував продуктового пайка. А оскільки у Києві, наприклад, більшість населення роботи не мала, масовий голод не забарився. Та й пайки ті були за межею прожиткової калорійності. Кияни почали бува збирати каштани, але й на них наклали обмеження, видаючи «у кількості 500 грамів на тиждень». Глибина тієї гуманітарної катастрофи нами досі не усвідомлена; як пише К.Беркгоф, «навіть люди в не окупованому, але блокованому й голодному Ленінграді отримували більше».

Натомість на селі голоду не було: «Багато — а може, й більшість — селян Райхскомісаріяту Україна мали більше їжі, ніж до німецької окупації». Але, зауважує наш автор, «більше їжі й питва на столі нічого не значило, якщо людина відчувала, що життя її може бути недовге». Місце недавніх сподівань на краще, ніж «за совєтів», життя заступила масова «дивовижна суміш страху, озлоблення і байдикування». Та хоч «Райхскомісаріят Україна мав деякі спільні риси з нацистськими концентраційними таборами, як-от Дахау», — масового опору не було.

«Більшість корінного населення нацистському режиму не опиралася», — пише К.Беркгоф. Це друга вагома причина, через яку совєтська влада наклала на дослідження окупаційного періоду табу. Голландський історик намагається збагнути, чому в Україні не виникло підпільне «паралельне суспільство», як в окупованій Франції чи у Польщі. І доходить такого висновку: «Під час Великого терору 1930-х років Совєтський Союз став суспільством, у якому майже не було довіри… Вже задовго до приходу німців тут не було й знаку «громадянського суспільства». Або, як влучно занотував один офіцер німецької розвідки, «інтереси населення не виходять за межі села, району та найближчого базару».

Не лише опору не було, а й, часто-густо, звичайної людської солідарності. К.Беркгоф згадує випадки, коли кияни у різний спосіб допомагали євреям, але «ще більше українців та інших неєвреїв видавали схованих євреїв німецькій владі… Покидьків було скільки завгодно — ті самі люди, які зазвичай доносили на інших за совєтського режиму». І хоч у багатьох цитованих у книжці спогадах про Бабин Яр ідеться, що «жити з усвідомленням цього факту неможливо,.. більшість неєвреїв просто стояли обабіч і спостерігали».

Та навіть спотворена масова свідомість «совєтських людей» не встояла, коли почалося вивезення людей на роботу в Німеччину. Отоді розпочався справжній опір. «На початок 1942 року, коли розпочалися примусові вивезення до Німеччини, будь-яка симпатія до німців розвіялася… Примусові депортації торкнулися майже кожної сім’ї… Люди почали перешіптуватися, що німецькі депортації нічим не кращі від заслання до Сибіру за совєтських часів. Одного селянина, який висловив таку думку на зібранні, повісили за це… Ескалація насильства у зв’язку з цими депортаціями стала чільним чинником розвитку широкомасштабних партизанських рухів… Основну масу партизанів складали втікачі від депортацій».

Книжка «Жнива розпачу» настільки несподівано-інформативна, що цитувати її можна ще і ще. Та головне, вона забезпечує неупереджений погляд на події, щодо яких в сучасній українській історіографії досі немає згоди. Здається, жодних прикрашань на догоду нинішнім вітчизняним історичним міфам тут немає. Ба більше: автор часто доходить невтішних для ура-патріотів висновків (зокрема, щодо винищення поляків, вчиненого УПА на Волині влітку 1943-го). Тим це дослідження й унікальне.

ЛІДЕРИ ЛІТА: «МИНУВШИНА»

Далі публікуємо результати піврічної експертної сесії Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2011», яка назвала лідерів літа. Оскільки остаточні місця визначаться по оцінюванні усього річного асортименту в грудні, нині подаємо по сім найцікавіших книжок у кожній підномінації за абеткою.

Популярні видання / історична белетристика

1. Борис ЧЕРКАС. Степовий щит Литви. Українське військо Гедиміновичів (XIV–XVI ст.); Август ТІРІ. На периферії війни. Бельгійський бронедивізіон в Україні. 1916-1918. Сер. «Militaria Ucrainica». — К.: Темпора, 144+128 с (к)

2. БРОКГАУЗ. Історія Німеччини у світлинах. Сер. «Історична думка». — К.: Юніверс, 568 с.(п)

3. Грюнвальдська битва — битва народів. — К.: Балтія-Друк, 272 с.(с)

4. Олег ОДНОРОЖЕНКО. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. — К.: Темпора, 432 с (п)

5. Ричард КАПУЩИНСЬКИЙ. Подорожі з Геродотом. Сер. «Історична думка». — К.: Юніверс, 196 с.(п)

6. Україна: хронологія розвитку. Том 5. Імперська доба. 1800–1917 рр. — К.: Кріон, 560 с.(с)

7. Ярослав ДАШКЕВИЧ. «Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстика. — К.: Темпора, 828 с.(с)

Дослідження / документи

1. Анджей Сулима КАМІНСЬКИЙ. Історія Речі Посполитої, як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава. Суспільство, культура. — К.: Наш час, 263 с.(о)

2. Економічна історія України. У 2-х тт. — К.: Ніка-Центр, 694+606 с.(п)

3. Карел БЕРКГОФ. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. — К.: Критика, 456 с.(п)

4. Крути. Січень 1918 року. — К.: Просвіта, 880 с.(п)

5. Сергій ЄКЕЛЬЧИК. Українофіли. Світ українських патріотів другої половини ХІХ століття. — К.: К.І.С., 272 с.(о)

6. Тарас ЧУХЛІБ. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький–Дорошенко–Мазепа. — К.: Києво-Могилянська академія, 327 с.(п)

7. Юрій МІРОШНИЧЕНКО, Сергій УДОВИК. Русь-Україна: становлення державності. У 2-х т. — К.: Ваклер, 744+772 с.(п)

Біографії / мемуари

1. Валерій і Сандра: Листування Валерія Марченка із Сандрою Фапп’яно. — К.: Смолоскип, 104 с.(о)

2. ВІДНЯНСЬКИЙ С.В., МАРТИНОВ А.Ю. Об’єднана Європа від мрії до реальності. Історичні нариси про батьків-засновників Європейського Союзу. — К.: Києво-Могилянська академія, 395 с.(о)

3. Віра ВОВК. Мережа. Спогади. — Л.: БаК, 152 с.(п)

4. Д.ЖУРАВЛЬОВ. Хто є хто в українській історії. — Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 416 с.(п)

5. Карел ЧАПЕК. Бесіди з Томашем Масариком. — Л.: Астролябія, 464 с.(п)

6. Страсті за Бандерою. Сер. «De profundis». — К.: Грані-Т, 400 с.(п)

7. Яніна ГЕШЕЛЕС. Очима дванадцятирічної дівчинки. — К.: Дух і Літера, 96 с.(о)