...Мені б дуже хотілося, щоб під час недавнього прийняття закону про Кабінет Міністрів на сесії ВР головував не Адам Іванович, а Олександр Олександрович. І не в тому сенсі, що Адам Мартинюк вів засідання заангажовано. Навпаки, часто-густо Адам Мартинюк пропонував депутатам підтримати ту чи іншу поправку Юрія Ключковського, Анатолія Матвієнка чи Миколи Оніщука. Коаліційна ж більшість чітко дотримувалася вказівок Кабміну й голосувала і за явне безглуздя, і за порушення Конституції, аби тільки забрати в Президента всі повноваження, яким його наділив український народ на виборах. От мені й хотілося, аби Олександр Мороз побачив в усій своїй красі результати конституційної реформи, а головне — оцінив справжню самодостатність вищого законодавчого органу.

Як ви думаєте: навіщо платити 200 тисяч доларів за цілий чартерний літак, щоб доставити гостей з України до Америки? Чому треба викладати цю суму, якщо можна заплатити мінімум уп'ятеро менше, придбавши квитки у бізнес-класі на звичайний рейс? Невже розгадка небаченої щедрості криється у тому, що на борту був Віктор Янукович — син Прем'єр-міністра України?

Найважливішою подією та головним уроком політичного року, що минає, стали вибори до Верховної Ради та їхні наслідки. Настільки чесно, прозоро й демократично виборчий процес в Україні проходив уперше. До того ж, у відповідності до конституційних змін, зросла значимість самої Верховної Ради. Трансформація політичної системи в результаті конституційної реформи призвела до затягування періоду формування влади. Саме ж це формування супроводжувалося боротьбою за владні повноваження. Раніше вибори позначали кінець цього періоду, після чого сторона, що перемогла, приступала до реалізації своїх моделей керування країною. Нині ж вибори виявилися лише проміжним етапом, котрий питання влади не вирішив, а, швидше, загострив.

«Побажання — щоб влада була відповідальною», — так екс-Президент Леонід Кучма відреагував на пропозицію журналістів побажати чогось нинішньому керівництву країни в Новому році. Позавчора Леонід ІІ відзначав триріччя свого президентського фонду «Україна», але говорив здебільшого про Україну без лапок.

Світ тріщить по географічних швах. Росія втихомирює Чечню, Молдова безрезультатно вирішує проблему Придністров'я, Грузія втихомирила Аджарію, але не може впоратися з Абхазією. Припинили збройну боротьбу ірландська ІРА і баскська ЕТА, але питання самовизначення їхніх народів не знято з порядку денного. Воює Палестина, піднімають голову курди. Відділилася Чорногорія, хоче стати незалежним Косово, заявляє про себе канадський Квебек. В Україні є кримські радикали-сепаратисти. І не лише вони. Тільки-но перехрестилися услід привиду ПіСУАРу (Південно-Східної Української Автономної Республіки), як на горизонті вже маячить Донецька, за неї збирають якісь підписи, її лобісти прагнуть перетворити на Донбаський край усе вітчизняне Лівобережжя.
Словом, проблема сепаратизму на даному відрізку історії глобальна і насущна. Тож не дивно, що харківські філософи та історики не втрималися від спокуси обговорити її у широкому колі фахівців, небайдужих до футурології. Запропоновані ідеї, без сумніву, згодяться перш за все Україні.

Комуністи у Верховній Раді не просто голосували проти визнання Голодомору геноцидом — фракція «червоних» на тлі ухвалення цього закону ще й усіляко паплюжила історичну пам'ять мореного голодом народу. У парламенті депутати від КПУ розповсюджували брошуру «Міф про голодомор», а Петро Цибенко у своєму виступі сплюндрував ще й світлу постать покійного Джеймса Мейса: «Коли стало очевидно, що для порятунку підмоченого іміджу «помаранчевої» команди треба буде будь-що... зіграти на темі голоду, то терміново виписали зі Сполучених Штатів Америки такого собі голодоморного фантазера — доктора Джеймса Мейса».