Малюнок Валентина ДРУЖИНIНА.
...Мені б дуже хотілося, щоб під час недавнього прийняття закону про Кабінет Міністрів на сесії ВР головував не Адам Іванович, а Олександр Олександрович. І не в тому сенсі, що Адам Мартинюк вів засідання заангажовано. Навпаки, часто-густо Адам Мартинюк пропонував депутатам підтримати ту чи іншу поправку Юрія Ключковського, Анатолія Матвієнка чи Миколи Оніщука. Коаліційна ж більшість чітко дотримувалася вказівок Кабміну й голосувала і за явне безглуздя, і за порушення Конституції, аби тільки забрати в Президента всі повноваження, яким його наділив український народ на виборах. От мені й хотілося, аби Олександр Мороз побачив в усій своїй красі результати конституційної реформи, а головне — оцінив справжню самодостатність вищого законодавчого органу.
Пам'ятаю, як ще в IV скликанні після палкого спічу Мороза про потребу політреформи та про абсолютну необхідність самодостатності парламенту я підійшов до Олександра Олександровича й спитав, чи він не розуміє, що наступна Верховна Рада буде така сама і що українське суспільство має пройти певний шлях для створення парламенту, який би справді відображав суспільні інтереси. На те Олександр Мороз ніяк не відповів, тільки доброзичливо усміхнувся й поплескав мене по плечу — мовляв, усе буде добре. Не склалося...
І зараз у парламенті доводиться мати справу з тотальним переважанням особистих егоїстичних чи корпоративних інтересів. За їх межею опиняються й інтереси держави, й історичні інтереси української нації, й національне будівництво, й будівництво громадянського суспільства, середнього класу, прав і свобод людини тощо. Навіть за президентства Кучми з його умінням впливати на депутатів не було такого ганебного голосування, як при прийнятті законопроекту про Кабмін наприкінці грудня 2006 року.
Тож має повну рацію Президент Віктор Ющенко, говорячи про нагальну необхідність нових змін до Конституції, створення з представників громадськості, представників усіх гілок влади конституційної комісії для доопрацювання політичної реформи, вади якої сьогодні вже видно всім. Хоча «нашоукраїнцям» вони були видні ще з того часу, коли ініціаторами змін до Конституції стали Кучма, Медведчук та вже згаданий Мороз. У кожного з них були, очевидно, свої аргументи, чи, швидше, інтереси, однак об'єднувало тих людей одне: бачачи невідворотність перемоги Ющенка на президентських виборах, вони намагалися обмежити повноваження Президента настільки, щоб не допустити глибокого реформування суспільства, тобто демонтажу колоніальної спадщини і кланово-олігархічної системи, створеної двома попередніми президентами.
Це завдання, звичайно, не на один президентський термін, а тепер, у нових умовах, — і поготів. Невміння першого «помаранчевого» уряду бути єдиною командою засвідчило, що в нас немає розуміння поставленого революцією-2004 історичного завдання: відновити природний шлях українців у сім'ю європейських народів, перерваний російською окупацією майже на 300 років (якщо точкою відліку брати полтавську трагедію 1709 року). Тим більш трагічною виглядала безпорадність і безвідповідальність творців «помаранчевої» коаліції і зрада Мороза після парламентських виборів. З того моменту дні другого «помаранчевого» уряду були вже пораховані, хоча якраз із погляду історичних завдань української нації, утвердження політичних та економічних свобод уряд Юрія Єханурова був на своєму місці. Чого тільки варті були газові переговори з Росією у 2005 році! І Президент, і Кабмін уперше з часу здобуття незалежності говорили з могутньою, а водночас і слабкою — в силу свого недемократичного розвитку — Росією на рівних. Москві не допомогли ні демонстрація сили, ні шантаж. Росіяни зрозуміли: треба шукати компромісів, як і годиться для рівноправних партнерів. Тоді увесь світ побачив, що Україна зароджується як європейська держава, а не російська маріонетка, і на неї можна покластися. Але оскаженіла критика газової угоди та ціни на газ у 95$ лунала з усіх телеканалів. Це ще раз підкреслює: україномислячих ЗМІ в Українській державі майже немає.
Не менш запеклою й безвідповідальною — в сенсі розуміння становлення нових взаємовідносин із Росією — виявилась і опозиція. Якщо для «синьо-білої» частини така критика була природною, бо вони і по сьогодні, вже ставши владою, не позбулися «песького обов'язку перед Москвою» (за висловом Грушевського), то для Блоку Тимошенко, який декларує свій патріотизм, така поверховість, щоб не сказати авантюрність, є просто неприпустимою.
Та це вже минуле. Дасть Бог, і БЮТ стане глибшим і зрозуміє свій обов'язок перед Україною. Зрештою, всі «помаранчеві» приречені бути разом, толерувати один одного і піднятися до вимог часу та нашого історичного шляху. З цього погляду уряд Єханурова був справді українським, справді демократичним, і справді єдиномислячим (від Шевченкового «єдиномисліє пошли») з Президентом України. Справді згуртованою командою, яка вповні усвідомлювала своє історичне призначення. Здається, ми ще не раз згадаємо той час і з пієтетом, і зі смутком, бо навряд чи українське суспільство так швидко побачить що один Кабінет Міністрів, здатний зрозуміти ті складні завдання, які стоять перед Україною, і бути водночас у своїх діях співзвучним iз діями Президента.
Як на мене, то на сьогодні з усього українського політикуму тільки Президент Віктор Ющенко й усвідомлює історичні завдання, які стоять сьогодні перед Україною і стояли ще перед Хмельницьким, Виговським, Дорошенком, Мазепою, Центральною Радою, УПА й українським рухом Опору 60—70-х років. І, схоже, як на мій погляд, саме за це своє усвідомлення й труїли Віктора Андрійовича, і б'ють з усіх сторін, щоб не було єдності народу й Президента, щоб не здійснився український шлях, щоб ми і далі були гноєм для сусідів.
Задля цієї «мети», схоже, свідомо працює нинішній Кабінет Міністрів. Уряд Януковича став не просто порушувати Універса л, завдяки якому прийшов до влади, а й намагається узурпувати владу. Дедалі більше стає очевидним прагнення «антикризовиків» відновити колоніальне становище української нації. Тож, якщо так звані «коаліціянти» й надалі намагатимуться узурпувати владу, Українська держава матиме не коаліційний, а окупаційний уряд.
Якби Прем'єр-міністр хоч трохи розумів свою відповідальність за ситуацію, він відправив би у відставку щанайменше віце-прем'єра Табачника та змусив своїх підопічних «коаліціянтів» відкликати проект базового закону про мови. Адже тільки люди з окупаційною свідомістю можуть так зневажливо говорити про українську інтелігенцію, як це зробив Табачник в інтерв'ю газеті «2000» («українською в Україні переймається лише вузький прошарок україномовної інтелiгенції»). Кому-кому, а цьому панові історику добре відомо, якого терору зазнав наш народ і зокрема українська інтелігенція від російських більшовицьких окупантів. Тільки до 20-ї річниці «великого жовтня» у Сандормосі було розстріляно 500 представників творчої та наукової української інтелігенції, і серед них такі велетні, як Лесь Курбас та Микола Куліш.
Окупаційна влада робила все, щоб знищити українців духовно і фізично. Ми маємо жахливо трагічну колоніальну спадщину, зокрема глибокі деформації внутрішнього світу українців. Тож завданням уряду, і того ж п. Табачника, мало б бути створення такої суспільної атмосфери, яка б ліквідовувала ці деформації, як це робили чехи та поляки, народи Балтії, хоча їхні втрати від комуністичної неволі незрівнянно менші.
Кожен народний депутат України мав би зробити все, щоб ліквідувати страшні наслідки нищення української мови колоніальною владою, денно і нощно дбати, щоб виправити жахливу кривду, завдану українцям, їхній мові і культурі, всією своєю поведінкою та діяльністю сприяти розквіту української культури, а не подавати законопроекти, які повертають нас у рабське минуле.
Та схоже, Віктора Федоровича і його урядовців понесло, як Остапа Бендера. Янукович призначає у заступники міністра внутрішніх справ людину, яка причетна до побиття сумських студентів, звільняє одного із чиновників цього ж міністерства, бо не сподобався концерт до Дня міліції, витягнув із небуття ще одного україноненависника Нестора Шуфрича. Друга людина в уряді, пан Микола Азаров, також відомий своєю, м'яко кажучи, нелюбов'ю до українців, дозволяє собі звернення до народних депутатів у сесійній залі: «Да пошлі ви!».
Якщо говорити про мову, то тут не тільки в політиках справа. Кожен, хто українець з походження, але послуговується російською мовою, несе на собі гріх зрадництва перед Вітчизною, перед мільйонами закатованих, виморених голодом, вивезених і знищених у ГУЛАГах, зрештою, і перед Богом, бо Він дав нам і цю землю, аби ми її доглядали й уславлювали, і цю мову, щоб ми її несли як неоціненний дар Божий. Чи ж здатне суспільство з гріхом зрадництва, зі слабкістю поступок колонізаторам збудувати щось путнє?
Повторний прихід Віктора Януковича в уряд — це, звісно, також поступка. Не маю найменшого сумніву, що Президент цілковито усвідомлював усі загрози, які можуть постати з призначенням лідера Партії регіонів у Кабмін. Думається, Віктор Ющенко свідомо вибрав шлях надзвичайно складний, проте єдино можливий, бо він дає надію на мирний розвиток, на діалог, не ставить під загрозу єдність держави, стабільність та цивілізаційний вибір. І лукавлять ті, хто влітку минулого року опирався підписанню Універсалу національної єдності й пропонував інші рішення, зокрема перевибори парламенту. Навряд чи в результаті переголосування було б інакше співвідношення більшості й меншості у парламенті. Натомість Універсал давав надію, ставав моральним імперативом для підписантів. Той, хто його порушує, повинен автоматично ставати нелегітимним у свідомості переважної більшості українців.
Сьогодні очевидним є, що Президент вірить як у свою здатність протистояти загрозам, так і у здатність українського суспільства не дати нікому повернути себе у вчорашній день. Про це ж свідчать і дії Президента Ющенка в обороні соціальних прав громадян України, зовнішнього та внутрішнього курсів держави. Так, під загрозою непідписання Президентом держбюджету керівна коаліція у ВР змушена була проголосувати за постанову про підвищення прожиткового мінімуму, мінімальної зарплати та мінімальної пенсії, нехай навіть і з квітня. Тільки під тиском глави держави прийнято весь пакет законів, необхідних для вступу України в СОТ. Президентові вдалося згуртувати біля себе молодих інтелектуалів і водночас практиків, які відрізняються не тільки своїм світоглядом, а навіть зовнішньо від типових представників «компартгоспактиву» в уряді Януковича.
Звичайно, уряд «антикризової» коаліції може піти по шляху подальших спроб узурпації влади, загравання перед Кремлем, нищення всього українського, відступу від соціальних здобутків попередніх «помаранчевих» урядів. Але такий уряд стане нелегітимним не лише у свідомості виборців центральних та західних областей, а й у областей східних та південних. Бо по всій Україні громадяни прагнуть єдності влади, стабільності і впевненості у майбутньому. А нелегітимність у свідомості дуже швидко переростає у нелегітимність юридичну. Українці вже добре усвідомили, що вони мають не тільки право, а й обов'язок — проганяти узурпаторів.
Тож шлях для уряду єдиний — піднятися з колін перед Кремлем і виконувати положення Універсалу, програму Президента «Десять кроків назустріч людям», а не ставити український народ на коліна, намагаючись забрати в нього те, що він уже має, — ідеться і про деякі соціальні здобутки, і про політичні та економічні свободи.
А поки уряд «регіоналів» демонструє протилежні наміри, національно-демократична та ліберальна частина українського політикуму, схоже, починає приходити до тями й адекватно реагувати на ситуацію. «Наша Україна» зробила кардинальні зміни у складі керівництва, активізуються місцеві осередки, просуваються до об'єднання два Рухи. Українська інтелігенція пробивається крізь антиукраїнський телевізійний туман до свого народу, міцніє рух за духовну незалежність українців, тобто за створення помісної православної церкви.
Пора об'єднувати зусилля для утвердження українських інтересів, і передусім — на Сході та Півдні країни. Пора всім «помаранчевим» створити для цього спільні робочі групи, а також подумати про єдиний список на можливих позачергових парламентських виборах. Пора збирати каміння. Хоч яким складним є постколоніальне українське суспільство, мусимо таки покинути мізерію власних та вузькопартійних егоїзмів перед величною метою.
Леся Українка писала свого часу — наче про сьогоднішній день: «Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, / Ніколи світа-сонця не видав, / За ворогів іде в огонь і в воду, / Катам своїх поводирів оддав».
У 2004 році на Майдані народ не помилився — він перестав бути «сліпим дитям», він обрав саме того Президента й дав владу тим, хто стояв біля Президента на трибуні. На жаль, та команда виявилася не на висоті завдань часу і сподівань народу, тож і маємо нині такі складні повороти шляху.
Звичайно, хотілося б, аби всі гілки української влади разом з усім українським суспільством працювали на спільну мету — назавжди покінчити з колоніальною спадщиною й увійти до ЄС та НАТО нацією висококультурною, духовно багатою, сильною економічно й збройно. Поки що це здається ілюзією. Хоча, пригадується, мій побратим по ув'язненню, нині покійний Іван Сокульський тоді, наприкінці 60-х, написав у дніпропетровській в'язниці вірша «Примари хмар пливуть на захід» — ішлося про демократичні й культурні цінності європейських країн у порівнянні з московською деспотією. Ніхто з нас тоді не думав, що комуністична імперія так швидко відійде в минуле. Тож, можливо, і наш шлях до єдиної європейської родини та європейських цінностей буде не таким уже й довгим?
На цьому шляху важливо навчитися не віддавати своїх поводирів катам.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
