Якщо Юрій Андрухович полюбляє витримувати інтригу до кінця, окутувати з’яву своєї книги таємницями і мовчанками, то «Мертвий півень» як істинно народний, а отже, щедрий, гурт нічого засекречувати у харківських підвалах–студіях не прагне. Слухайте на здоров’я, каже Місько Барбара, тільки не знімайте на мобільники й не вивішуйте в інтернеті. Врешті, альбом «Made in Ю. А.», який наразі посилено дописують, так і не здобудеться на повноцінну презентацію: ще восени якимись напрацюваннями з альбому «півні» ділилися під час своїх клубних концертів у різних містах України. Концерт у харківському «Джазтері» 8 квітня був усе ж хоча б міні–презентацією, бо на ньому виконали добру половину пісень з нового альбому. Вперше — з Юрієм Андруховичем. Окрім іншого, приємного і, як завжди, танцювального, було відео на пісню And the third angel sounded («Брат, піва кончілась!») від нью–йоркського режисера Алєхандро Більбао–Ґуерра. До «Made in Ю. А.» ввійшли пісні, написані на старі тексти Юрія Андруховича (приміром, «Пам’ятник», «Елегія післяноворічного ранку» «Ми так жили, немов співали джаз»...). Андрухович цього разу не просто декламує, а й співає разом із Міськом.

Минулої п’ятниці сталася подія, яку важко було уявити собі ще кілька років тому. Що вже казати про не такі далекі радянські часи. Отож на подіум львівського виставкового центру «Лемберг» вийшли українські письменники — переможці літературного конкурсу «Коронація слова».

На 87–му році життя після інсульту помер народний артист СРСР Євген Вєснік. Актор народився у Петербурзі 15 січня 1923 року. Потім сім’я переїхала до Кривого Рогу.

Сучасники Гоголя свідчать: коли письменник розповідав, то складалося враження, ніби це оповідь очевидця, — навіть якщо йшлося про давноминулі часи. Гоголь ніби й не розповідав, а малював. Ясна річ, ця манера відбилася і в його писаних творах, а вже літературознавці дійшли висновку: «Гоголь перекладав свої сюжети на мову живописних образів» (Нові гоголезнавчі студії. Випуск 5/16. — Ніжин: Аспект–Поліграф, 2007). Зрештою, це відомо кожному школяреві, який вчив напам’ять знамениті «пейзажні» уривки класика — про українську ніч, степ чи Дніпро. І коли потім раптом потрапляєш до якоїсь незнайомо–незайманої місцини, мимоволі «пригадуєш», що ти уже бачив цю красу. Очима Гоголя.

Поки ми розмовляли, я встиг добряче змерзнути, незважаючи на перші дні квітня: приміщення Липовецького районного архіву не опалюється. У таких умовах доводиться щодня працювати Олександру Роговому — керівникові цієї установи, а заодно авторитетному на Вінниччині краєзнавцю, розвідки якого розфарбували не одну білу пляму в історії регіону. В останні роки ім’я Рогового відоме далеко за межами країни. Його знахідки дозволили зробити важливий прорив у достоєвістиці, він став постійним учасником міжнародних наукових конгресів у цій галузі, а торік у співавторстві з московським дослідником Миколою Богдановим видав у Росії невеличким тиражем підсумкову книжку «Родословие Достоевского».

«А коли наблизились до Єрусалиму... послав Ісус двох учнів, сказавши до них: «Ідіть у село, що перед вами; відразу ж знайдете прив’язану ослицю й осля з нею; відв’яжіть і приведіть до мене. А як хтось скаже вам щось, ви відповісте, що Господь їх потребує, але він незабаром поверне їх назад»... Учні ж пішли і зробили так, як Ісус звелів їм: привели ослицю та ослятко, поклали на них одяг, й Ісус сів на неї. Народ же, якого було багато, простеляв свою одіж по дорозі, а інші зрізували з дерев гілки і розкладали по дорозі. Люди, що йшли перед ним і ззаду, кликали: «Осанна Синові Давида! Благословен Той, що йде в ім’я Господнє, осанна на висоті!».

Пам’ятник встановили у самому центрі селища — біля приміщення, в якому розташовані районний суд та прокуратура. Автор проекту та головний натхненник його втілення в життя, селищний голова Андрій Река, назвав своє дітище скромно — антикризовим стовпом. «У нас збитки від кризи звикли міряти тоннами, центнерами, гривнями чи доларами, — сказав «УМ» Андрій Олександрович. — Ми ж звернули увагу на суто людський фактор. Адже втрата роботи чи прибутків позначається насамперед на взаєминах між людьми». За словами сільського голови, люди стають знервованішими, агресивнішими, намагаються «компенсувати» ті втрати безпідставними докорами, сварками чи навіть бійками із найближчими родичами, провокують конфлікти зі знайомими, сусідами. «Тож нехай краще земляки зганяють злість біля антикризового стовпа, залишають тут увесь негатив і приходять додому без цього руйнівного тягаря», — зазначив Андрій Река.

У середу вранці двадцятеро працівників харківського державного підприємства «48–й завод залізничної техніки» заблокували завод на знак протесту проти невиплати зарплат та масових скорочень, до яких вдається керівництво ДП останнім часом. Люди вишикувалися живим ланцюгом на в’їзді до прохідної, загородивши дорогу для автотранспорту. Не пропустили пікетувальники й автівку керівника підприємства Володимира Квашніна. Зрештою, вкрай знервований директор, здаючи назад, переїхав блокувальника — начальника одного з цехів заводу.

Шпальти «Столиця» дісталися щурі та кліщі. Разом з енцефалітом, лептоспірозом та хворобою Лайма. Про них ми говоримо з Миколою Щепцем, який попереджає: якщо просто зараз не запланувати певні санітарні заходи, на київських пляжах цього літнього сезону купатись буде не можна (як і сидіти на піску чи під кущами). Але такі заходи ніхто не планує, та й планувати не збирається. Підприємство «Плесо», яке підчищало всіляку хвостату нечисть, тріщить по швах. До гігієни нікому немає діла, зате є діло до прибутків. Швидше за все, прибережні землі Києва так чи інакше перейдуть у приватні руки. І це ще півбіди. Друге горе в тому, що ці приватні руки навряд чи дадуть собі раду з дератизацією. Тож на Київ чекає доля міста Гаммельна, яке, як відомо з роману Сельми Лагерльоф та поеми Марини Цвєтаєвої, погано скінчило. Спочатку місто заполонили щурі, а потім... Словом, як завжди, схаменувся керівний люд надто пізно. Що ж до Києва, то наразі ми маємо радикальне скорочення кадрів у «Плесі» та повне нерозуміння того, що столичне водоймище — це не просто додаток до чиєїсь дачі, а ще й ціле море проблем. Чи принаймні озеро...

Інтрига зустрічі з паном Романом зав’язалася ще минулої осені. Колега, військовий журналіст Тарас Грень, тоді підказав номер телефону неординарного чоловіка — колишнього професійного розвідника. За завданням Головного розвідуправління Червоної армії в 1943–му він проник у сумновідомий концтабір Бухенвальд, тобто добровільно став в’язнем №13151. На території табору функціонував виробничий комплекс, де під посиленою охороною есесівців виготовляли найпотужнішу гітлерівську «зброю помсти» — реактивні V–2. Цим надсекретним об’єктом цікавилися провідні військові розвідки світу, проте стежку туди вдалося «протоптати» лише поодиноким шукачам мілітарних таємниць. Скільком саме, воєнна історія не каже, хоча серед них точно був Роман Кубіцький.
Колега–журналіст попередив: про своє розвідницьке минуле полковник у відставці представникам мас–медіа не розповідає. Як з’ясувалося згодом, щодо своєї «закритості» він має пояснення. «Свого часу, — каже, — я дав підписку про пожиттєве нерозголошення військових таємниць. І хоча вже немає держави, перед якою присягав, та залишається «запобіжник» офіцерської честі, тому говорити про це публічно не буду». Згодом змінив непоступливість на милість: «Якщо «Україну молоду» цікавлять маловідомі і невідомі епізоди повстання в Бухенвальді, можемо зустрітися через півроку, напередодні 11 квітня».