Про цю дівчину вся Україна дізналася в серпні минулого року. В Пекіні шаблістка Ольга Харлан та троє її подруг по команді — Олена Хомрова, Ольга Жовнір і Галина Пундик — вибороли першу українську золоту медаль Олімпіади–2008. Вирішальні уколи у фіналі, які принесли дівчатам світову славу, зробила 17–річна Оля. Пізніше уродженка Миколаєва не раз доводила закономірність того тріумфу. У 2009–му це засвідчили чемпіонати континенту та світу. Харлан на обох турнірах здобула «золото» в компанії подруг, а на «світі» виграла «срібло» в особистих змаганнях. Після вдалих стартів Ольгу визнавали найкращим спортсменом України в липні й жовтні. На одному з нагороджень, де дівчину вітали з її досягненнями, кореспондент «УМ» поспілкувався із гордістю вітчизняного спорту.

Лік загиблих від «свинячого» грипу наближається до першої сотні, а український народ і досі не відчув у діях влади впевненості, як із цим боротися. Очевидно, це відчуття прийде не скоро. Принаймні для тих, хто першими потрапив «під обстріл», як стверджує Мінохорониздоров’я, «свинячого» грипу, але дізнався про це з вуст влади вже після того, як втратив родича, знайомого чи просто сусіда.

Украй полярні оцінки ОУН і УПА й дискусії щодо суті, головних завдань та мети українського визвольного руху середини ХХ століття досі перебувають у політичній, а не суто історичній площині. Конкретні політичні сили спекулюють на протиставленні українців із Червоної армії (ЧА) та вояків УПА. При цьому мало хто звертає увагу на те, що керівництво ОУН(б) та командування УПА ніколи не розглядало українських воїнів ЧА як ворогів українського визвольного руху. В архівах збереглися сотні інформаційних листівок УПА до червоноармійців: оунівці закликали їх не воювати проти українських повстанців, а допомагати їм у визвольній боротьбі і переходити на їхній бік. Протистояти слід було загонам червоних партизан–диверсантів, карально–репресивних органів тоталітарного режиму й більшовицькій адміністрації.

Пропонуємо вашій увазі віднайдений в архіві СБУ лист (у перекладі з російської) учасників націоналістичного підпілля в Яворівському районі Львівщини до колишнього військовослужбовця Радянської армії Василя Гуріна, жителя села Рубіжне Ворошиловградської області (нині Луганщина), надісланий 18 березня 1949 р. Адресант підписався вигаданим ім’ям та прізвищем — Андрій Остапович Брезвін, житель села Селисько Яворівського району. Напевне, щоб не привертати зайвої уваги до конверта в «читачів пошти». Гурін познайомився із членами ОУН у 1944—1946 роках, коли відбував військову службу у Львові та Стрию. Після демобілізації в 1946 році він повернувся в рідний край, де працював учителем у школі в Рубіжному. Таємне листування українського підпілля з жителями зі східних областей України стало одним із засобів поширення на Сході правдивої інформації про збройну боротьбу УПА в Західній Україні та донесення її ідей. На жаль, лист так і не дійшов до адресата: 2 квітня 1949 року його на пошті вилучили львівські органи МДБ.

Нещодавно відкрита в Національному музеї історії України в Києві виставка «Степан Бандера: документи свідчать» покликана пробити стіну нав’язаних українцям стереотипів і показати життя провідника ОУН—УПА. Більшість представлених пам’яток зберігалися за кордоном в українській еміграції та в таємних сховках у самій Україні аж до набуття незалежності. При створенні експозиції музейники використали матеріали СБУ, Музею української визвольної боротьби (Лондон), Музею визвольних змагань Прикарпатського краю (Івано–Франківськ) тощо. Також є експонати з приватних колекцій. Всього ж організаторам виставки вдалося зібрати близько 400 предметів, що належали як самому Степанові Бандері, так і його сподвижникам, лідерам національно–визвольного руху 1930—1940–х років.

Об’єктом справжніх знущань компанії нетверезих молодиків став пам’ятник Тарасу Шевченку на Центральній площі Чернівців. Спочатку кілька молодих людей вилізли на постамент, щоб пофотографуватись на фоні Кобзаря. А потім… просто тут почали справляти свої природні потреби. Хлопці так осміліли, що вирішили зафіксувати все це на мобільні телефони. Про те, що їх знімає відеокамера, вмонтована на Центральній площі, вони навіть не здогадувались, тому коли забавки закінчились і до них підійшли кілька правоохоронців, здивуванню хуліганів не було меж. Цього разу міліція спрацювала досить швидко, адже площа і пам’ятник розташовані за кілька метрів від управління внутрішніх справ.

Харківському «Турбоатому» таки вдалося зайняти свою нішу на енергетичному ринку Таджикистану. Цю оптимістичну звістку привезли додому члени української делегації, які повернулися з дводенної поїздки до Середньої Азії. Йдеться одразу про два підписані контракти на постачання запчастин та обладнання для Нурекської ГЕС, вартістю, відповідно, 2 і 4,1 мільйона доларів. Комплектуючі до гідротурбін харківське підприємство постачатиме впродовж 17 місяців. За словами фахівців, після проведеної модернізації потужність найбільшої у світі гідроелектростанції зросте на десять відсотків, а також покращаться показники її надійності, ефективності й екологічної безпеки.

Шановна Юліє Володимирівно! Почуйте багаторічного шанувальника... Десять років я був вашим прихильником і вірив, що чиню правильно. Та і як було не повірити?! «Я люблю свою країну, вірю у її світле близьке майбутнє і щиро працюю для того, щоб Україна була іншою...» Це рядки з вашої відповіді на мій лист (чомусь без вихідних даних). Очевидно, подібні відповіді отримували іноді ваші небайдужі прихильники... І ми вірили вам і забезпечували перемогу на виборах... І от «Батьківщина» два роки очолює виконавчу владу держави... І що ми маємо? Немає поліпшення в жодній сфері державного чи суспільного життя; ні в тих, де потрібні додаткові кошти, а також там, де вистачило б державного підходу і посадового сумління...

...Приватизація більшості нафтопереробних підприємств в Україні призвела до того, що держава перестала впливати на нафтопереробну галузь. Щодо діяльності українських НПЗ склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, Україна ніби має потужності для первинної переробки нафти в об’ємах понад 40 млн. тонн на рік. Із другого — українські НПЗ працюють лише за примхою їхніх власників. Візьмемо для прикладу два західноукраїнські НПЗ, які, в основному, є власністю фінансової групи «Приват», хоча там є частка і державної власності.

Нашому уряду бракує коштів утримувати Збройні сили держави...

Так, може, час, шановні українці, відкрити спеціальний рахунок у банку — кожний із нас не пошкодує по кілька гривень на підмогу армії. Могли ж у війну за рахунок громадян будувати танки і літаки. Так чому ж це не зробити так само сьогодні?