...Маслова в Києві чекали. Після виграшу динамівцями в 1961 році першого в історії «золота» чемпіонату СРСР у команді почалася тренерська «чехарда». Автор історичного тріумфу В’ячеслав Соловйов пішов на підвищення в московський ЦСКА, а його наступники, Терентьєв і Зубрицький, біля керма українського флагмана більше року не протрималися — не змогли потішити високе керівництво УРСР в особі голови Радміну республіки Володимира Щербицького стабільними переможними результатами. І ось нарешті українським високопосадовцям удалося вмовити на переїзд до Києва з Москви 54–річного на той час Віктора Маслова — тренера–чемпіона, який у 1960–му виграв першість СРСР із рідним «Торпедо», перервавши чемпіонську гегемонію московських клубів «Динамо», ЦСКА і «Спартака».

Трансфер виявився виграшним для України — саме з москвичем Масловим, простакуватим компанійським чоловіком із твердим характером та звичайними людськими слабкостями, кияни здобули п’ять трофеїв за сім сезонів, приєднавшись до когорти грандів радянського футболу. Сьогодні виповнюється 100 років із дня народження людини–легенди.

Виборовши минулого року право виступати в І Світовій групі неофіційного командного чемпіонату світу, українські дівчата надовго серед еліти не затрималися. Спершу у чвертьфіналі наші поступилися володаркам Кубка федерації — італійкам, а тепер у «плей–оф» — збірній Австралії, і знову в домашній зустрічі.

Не виключено, що сьогодні у стінах парламенту буде багато бійок. Напередодні пленарного засідання, на якому розглядатимуть ратифікацію угод щодо флоту й газу, опонуючі сторони заявили, що задля досягнення своїх цілей вони готові піти навкулачки. Сесійну залу ще з суботи утримують під контролем депутати від Партії регіонів: вони «застовпили» президію, аби не допустити блокування з боку опозиції. Вчора на погоджувальній раді лунала лайка, звинувачення у зраді, у шарпанині рвалися мікрофонні дроти. Опозиція готується привести під стіни ВР велелюдну маніфестацію. Утім події останніх днів свідчать: на жаль, опоненти Януковича –подріблені, і через це слабші. А «Регіони» й вулицю беруться контролювати.

«Враження повної ошелешеності публіки… Але я помітив, що на 20—30–й хвилині починається розуміння», — поет і письменник Юрій Андрухович розповідає, як їхню творчість сприймали у п’яти містах України, де проходив тур на підтримку однойменного альбому. Його оцінка квітневих гастролей тверезо–критична: майже ніколи не набиралося повних залів, а найменше публіки було в Одесі. Але всюди концерти завершувалися довгим прощанням. «Тобто сподобалося», — резюмує Андрухович. Така характеристика слухацької реакції напередодні п’ятничного завершального концерту, що проходив у Києві, вельми заінтригувала. Хоча група підтримки Андруховича й «просунутість» київської публіки не викликала запитань, проте все ж момент занепокоєння був: чи економічна криза не спричиниться до того, що Будинок офіцерів, який, наскільки пригадується, такого інтернаціонального — з вкрапленнями українського — андеґраунду ще не бачив, буде напівпорожнім?..

У Донецьку посиленими темпами готуються до Дня Перемоги — очищають від бруду парки і сквери, прибирають дороги й тротуари. А ще озброюються... Меморіал «Твоїм визволителям, Донбасе» до чергового свята добряче поповнив свій технічний парк: на цьому історичному місці встановлено три танки та дві протитанкові гармати. Танк Т–34 «переїхав» на нове місце дислокації, залишивши без «прикриття» Донецький краєзнавчий музей: ще одну машину Т–34–85, яка брала участь у воєнних діях, починаючи з 1943 року, передали місту таємничі меценати. Третій танк Т–54 прибув на постійне місцеперебування з харківського заводу імені Малишева.

Підприємець Любов Соцька, директор приватного підприємства «Укрекопроект», і досі не може оговтатись. На жінку напали 20 квітня в місті Васильків, що на Київщині, близько десятої вечора. У цей час вона якраз поверталася додому на власному автомобілі. Як розповіла «УМ» пані Любов, на під’їзді до будинку попри те, що вулиця не освітлювалася, зуміла помітити машину, яку начебто вже десь бачила. У цей момент до її автівки підійшов незнайомий чоловік і, вибивши скло, вихопив у неї сумку, в якій були документи, кредитні картки та гроші. Щоб забрати втрачені речі, Любов Євгенівна наважилася вийти з авто, але в цей момент пролунав постріл у повітря.

Ще при перегляді трейлера «Втомлені сонцем–2: Предстояння» картинка новоспеченого фільму не віщувала нічого хорошого: масштабні батальні сцени й криваве місиво війни накладають кліше голлівудських блокбастерів і відносять далеко від тонкої лірики «Іванового дитинства» чи «Балади про солдата». Але Міхалков хотів зробити фільм, який був би зрозумілим західному глядачеві: «Чесно кажучи, перший імпульс виник, коли я подивився фільм «Врятувати рядового Раяна»... Мене просто зачепила трансляція самої історії, котра показує, що цю Велику війну виграли союзники. Це ж глибоко несправедливо ні щодо кількості жертв, ні щодо співвідношення зробленого внеску». Ще одна цільова група глядачів для Міхалкова — це молоде покоління росіян (і, очевидно, прилеглих територій), котре відійшло від патріотичного виховання радянського зразка.

У журналістській практиці є один вельми цікавий аспект — це допрем’єрні перегляди фільмів. Перед тим як нове кіно, з прокату якого очікують «збити» добру касу, пустять по кінотеатрах, у найкращому кінозалі столиці для преси і гостей, здебільшого зірок шоу–бізнесу, влаштовують спеціальний сеанс. Журналісти, які пишуть про це, звикли до помпезних вечірок на честь виходу чергового «Гаррі Поттера» чи відкриття фестивалів німецького, іспанського та польського кіно. Але такої метушні, яка була навколо «Втомлених сонцем–2. Предстояння», в Києві точно не було.

Почну з кінця. До самого завершення презентації очікувала на виступи фахівців із відповідних академічних структур, як–от Інститут історії України, Інститут археографії, Інститут держави і права, Інститут літератури, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. Але так і не дочекалася, хоча достойників, звісно, запросили на цю урочисту подію до Національної парламентської бібліотеки. Однак вони зігнорували зібрання. Ось і подумалося: випадковість це (їхня відсутність) чи — певний симптом, реакція академіків на «табачникізацію» історії України?..