Львівський комуніст і за сумісництвом голова Львівського обласного Антифашистського комітету Олександр Калинюк в ефірі одного з місцевих телеканалів висунув пропозицію створити в місті Лева меморіал жертвам націоналістів з ОУН–УПА. «Медиків, будівельників, інженерів, які приїхали сюди зі Сходу, знищували. Вони стали жертвами вояків ОУН–УПА. Треба свідомо і чесно про це говорити. Давайте тут, на Галичині, де загинули ці люди, а їх багато, поставимо пам’ятник», — заявив пан Калинюк присутнім у студії голові братства воїнів ОУН–УПА Олесю Гуменюку та депутатці міськради Вірі Лясковській.

Учора нога російського президента нарешті ступила на київську землю. Глави російської держави (спершу — Володимир Путін, потім — Дмитро Медведєв) кілька років ігнорували найважливішого західного сусіда. Після перемоги Януковича Медведєв приїхав спершу до Харкова, де було підписано скандальні «флотські» угоди. І ось — візит до «матері міст руських».

Перед приїздом у Київ Медведєв спілкувався з українськими журналістами і попросив «готувати хорошу погоду». Але небесна канцелярія підвела. І в момент, коли Віктор Янукович із російським колегою проводили заходи під відкритим небом, лило як із відра й навіть періщив град. Янукович через порив вітру взагалі дістав... вінком в обличчя. Може, то було знамення?

18 травня 1944 року за наказом Йосипа Сталіна почалося виселення татар із півострова Крим. Перед цим увесь народ звинуватили в масовому дезертирстві та співпраці з нацистами. До вечора 20 травня усі — майже 190 тисяч — кримські татари залишили свої домівки. Переважну більшість виселили до Узбекистану, звідки наприкінці 1980–х вони почали повертатися на батьківщину.

Із початком кінофестивалю в Каннах на набережній Круазетт запаху моря ви не відчуєте: у повітрі стоїть стійкий шлейф парфумів, який іноді перебиває запах смаженої риби з навколишніх ресторанів, але легкий бриз швидко відносить кулінарні аромати. Ще в Каннах пахне кінематографом: здається, цей аромат лине від жінок у елегантних сукнях і чоловіків у смокінгах, які проходять по бульвару. Дрес–код — обов’язкова умова вечірніх показів у Палаці фестивалів, куди веде знаменита червона доріжка (мої джинси забракували, так що я сиділа й плакала на березі річки розкоші й шику). Запахом кіно просякнуті сінефіли, котрі з табличками «Квиток, будь ласка» окуповують Палац фестивалів, нескінченні черги в кінозали і, звісно, open air покази на пляжі — щоб ви не замерзли, вас дбайливо закутають у пледи.

У цьому кінематографічному натовпі можна зустріти й самих учасників фестивалю: наприклад, 21–річного канадського режисера Ксав’є Долана, У конкурсі «Особливий погляд» він представляє фільм «Серцебиття» (Heartbeats). Нам Долан знайомий по фільму «Я вбив свою матір» (I killed My Mother), який минулого року позитивно прийняло каннське журі й преміювало ексцентричного юнака нагородою

Відомий французький архітектор Антуан Буісере в Україні тепер змушений бувати часто. Адже він є головним архітектором масштабного проекту — Всеукраїнського центру охорони здоров’я матері і дитини, державної ініціативи, до реалізації якої долучений Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000». Наразі проект перебуває на стадії узгодження в «Укрдержбудекспертизі», тож у чиновників постійно виникають ті чи інші запитання. Адже йдеться про справді революційний для України медичний об’єкт, який не надто вписується у старі, ще радянські, нормативи. Минулого тижня пан Антуан знову побував у Києві. «УМ» вдалося зустрітися з архітектором, щоб із перших вуст дізнатися про те, якою ж буде загадкова «лікарня майбутнього».

Дві червоні та 13 жовтих карток, п’ять забитих м’ячів і перемога в додатковий час. Таким є підсумок фіналу національного Кубка, в якому в Харкові зустрілися сімферопольська «Таврія» і донецький «Металург». Вони визначили п’яту команду в історії України, що увійшла до когорти володарів вітчизняного Кубка, а також розіграли останню путівку від нашої країни до Ліги Європи. Переможцями напруженого і справді цікавого поєдинку, що повторив результативність фіналу 2002 року між «Динамо» й «Шахтарем», стала «Таврія». Тепер Крим тріумфує, адже після 18— річної перерви його представник знову здобув всеукраїнський трофей (у 1992–му «Таврія» ставала чемпіоном країни).

«Чому знову жінки?» «Чому тільки жінки?» «Ви танцюєте? Ні? А хто тоді став вашим натхненником?». Навперебій неуважні відвідувачі засипали недолугими запитаннями художницю Ірину Каленик на відкритті її персональної виставки «Дещо про танець» у галереї Павла Гудімова. Ірина, тримаючи в руках лілію на довжелезному стеблі, жонглювала нею спершу неначе танцівниця кабаре паличкою, потім почала підпиратися квіткою, як стара бабуся ломакою. «Мої виставки завжди про жінок. У всіх роботах — чи то живописних, чи скульптурних, чи графічних — образ жінки завжди центральний. Чоловіків я не знаю і не розумію. А танець сам по собі найжіночніший з усіх мистецтв, — не втомлюється повторювати Ірина Каленик. — Спершу виставку хотіли назвати «Все про дансинг». Та я не взяла на себе таку сміливість. Тут тільки маленька частина історії танцю, тож «Дещо про танець» найбільше відповідає концепції».

На «Робіна Гуда», що в українському прокаті з 13 травня, йшла як на прем’єру чергового голлівудського блокбастера, який днями потішив вишукану публіку Каннського фестивалю, проте побачила утопічну казку, круто замішану на ідеалістичних західних цінностях, певні події якої до сліз в очах нагадують українські реалії.

Сьогодні лише третій день 11–денного кіномарафону, але Каннський фестиваль швидко обростає скандальними історіями та прем’єрними оцінками. У четвер у позаконкурсній програмі показали фільм італійської документалістки Сабіни Гуцанті «Італія, що тремтить» (L’Italia che trema) про землетрус в Аквілі 2009 року. Кіносатира на тодішні дії прем’єра Сільвіо Берлусконі призвела до бойкоту фестивалю з боку італійського міністра культури Сандро Бонді, що зайвий раз дозволило італійським кінематографістам висловити обурення щодо обмеженості та консерватизму уряду. А от Бріджит Бардо звинуватила Каннський фестиваль у марнотратстві, обізвавши подію непристойним словом: мовляв, шик вищого світу коштує життя десятків мільйонів безневинних тварин, що йдуть на хутряні вироби для модних дам.