Перший офіційний візит Віктора Януковича в ролі Президента на Львівщину обставили по повній програмі — центр міста перекрили, всі прилеглі вулиці обставили знервованими міліціянтами. Склалося враження, що на охорону «донецького гаранта» вивели чи не весь особовий склад львівських силовиків — від оперів у цивільному до екіпірованих «беркутівців», які берегли Януковича та його почет від провокацій. Подібних заходів безпеки за жодного попереднього Президента не було. Очевидно, що організатори від Януковича почувалися на чужій території і справді побоювалися провокацій з боку політичних опонентів.

Пан Володимир відразу пожалкував, що кореспондент «УМ» приїхав подивитися на його живність у травні, а не взимку, коли на території міні–ферми ще лежав сніг. «Бачили б, які вони тоді були чистенькі й пухнасті, наче ведмедики. Тепер їм багнюка наймиліша, тому вигляд мають, м’яко кажучи, не надто респектабельний, — бідкається господар. — Зате м’ясо — справжній делікатес. Американці його обожнюють».

Приглядаюся до хрюкаючих іммігрантів: свині як свині. І хоча вихованці Володимира Хом’яка — не пара доглянутим українським льохам білої степової породи, у них так багато інших позитивних якостей, що з надлишком компенсують не надто привабливу літню зовнішність.

Якби в українській політиці все йшло як належить, за законом і логікою, то вже за тиждень відбувалися б місцеві вибори. Але голосування 31 травня було скасовано. Тоді виникла ідея перенести вибори місцевих рівнів на 27 березня 2011 року, а тепер Президент Янукович, чуючи переваги Партії регіонів, пропонує влаштувати «свято демократії» на місцях уже в жовтні цього року. Його ідея з’явилася несподівано. Народний депутат від «НУНС» Віктор Матчук, колишній керівник Рівненщини, слушно зауважує: ще донедавна Янукович не мав наміру проводити вибори, бо в бюджеті–2010, підписаному Президентом, не передбачено коштів на місцеві «перегони». Але якийсь ґедзь «регіоналів» усе–таки вкусив…

В інтерв’ю «УМ» Віктор Матчук також коментує рішення партії «Наша Україна» не входити в Комітет захисту України і взагалі пояснює, чому ще не час створювати подібні оргкомітети для масового руху проти Януковича.

— Лесь Микитович?

— Вам Лиса Микиту? Ні, тут його немає. Тут є Лесь Олександрович.

У слухавці притишений сміх, а в мене — ступор: як я могла допустити такий ляп, знаючи Леся Сердюка не один рік й обожнюючи його образи в кіно? Паленію, затинаюся, вибачаюся, а він мене підбадьорює жартами. Певно, такою мала бути одна з останніх розмов із улюбленим актором: щоб запам’яталося, щоб було усміхнено...

Парадоксальною є ситуація, що склалася в нашій країні з футзалом. Національна збірна з цього динамічного виду спорту є набагато успішнішою, ніж у представників великого футболу, але пересічний громадянин, котрий грає з м’ячем саме в міні–футбольних масштабах, більше цікавиться справами «великого брата» цієї гри. А саме у футзалі можна частіше зустріти те, чого іноді немає навіть у деяких представників прем’єр–ліги, — високі швидкості, вміння тримати м’яч, високу техніку.

В останні роки на провідні ролі в українському міні–футболі вийшов клуб «Тайм» зі Львова. Беззаперечним лідером команди, що виграє чемпіонство другий рік поспіль, є її капітан Максим Павленко. Упродовж 14–річної кар’єри у футзалі цей гравець встиг здобути вже всі можливі внутрішні трофеї. Утім на цьому амбіції 34–річного гравця не вичерпуються, про що Максим і розповів «УМ».

Ще декілька років тому хронічний гепатит С (ХГС) вважався довічним невиліковним захворюванням, яке можна було тільки фахово супроводжувати — аналогічно до ВІЛ–СНІДу. Інфекція невпинно «під’їдала» печінку, поступово руйнуючи здорові клітини, заміщуючи їх фіброзною тканиною, і людина помирала через відмову незамінного органу. І якщо «хроніки» з ураженням нирок могли розраховувати на багаторічний гемодіаліз — очищення крові від токсинів за допомогою спеціального апарату, то хворі на хронічну форму гепатиту С такого шансу не мали. До сьогодні вченим не вдалося винайти таку штучну систему, яка б замінила роботу здорової печінки — природної міні–лабораторії, яка контролює та узгоджує роботу різних органів і систем. Навіть пересадка донорської печінки не могла врятувати життя такого хворого. Адже в крові пацієнта все одно залишалися віруси, які досить швидко робили непридатним і новий орган.

Навіть звиклих до екстриму лікарів «швидкої» приголомшила жахлива картина: в сауні у селі Піщаному під Кременчуком, куди їх викликали для термінової допомоги 20–річній жінці, стіни й підлога були забризкані кров’ю пацієнтки, яка знепритомніла. У кареті «швидкої» вона й померла від утрати крові. При цьому статеві органи жінки мали жахливі ушкодження, на її шиї та інших частинах тіла виднілися садна й синці. Вже наступного дня кременчуцькі міліціонери «одягли» кайдани на двох молодиків 22 та 29 років, що вчинили таке бузувірство.

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу!»... Невідомо, чи були ці слова нашого національного Гімну, автором якого є уродженець Бориспільщини Павло Чубинський, на прапорі його земляків, коли ті у травні 1920 року підняли антибільшовицьке повстання. Єдине можна впевнено сказати: у серцях повстанців вони лунали. То що ж трапилося в Борисполі останнього місяця весни 1920 року? На жаль, свідків чи учасників тих подій уже нема на цьому світі. Одних було вбито під час придушення народного повстання, інші загинули в наступні роки комуністичного терору: під час Голодомору, у катівнях НКВД і в сталінських концтаборах.

Через багато десятиріч, коли з’явилася можливість зафіксувати цей епізод визвольних змагань, не було в кого розпитати про його подробиці. Та до наших днів дожили діти учасників повстання. З ними наприкінці 1980–х на — початку 1990 років вдалося поспілкуватися нам, членам патріотичних організацій (Українська Гельсінська cпілка, Народний Рух України) і дещо записати. У ті ж роки масштабну дослідницьку роботу виконала директор Бориспільського історичного музею Наталія Йова. Вона записала свідчення декількох найстарших за віком бориспільців. Отож на підставі цих розповідей спробуємо відтворити перебіг подій 90–річної давнини.

Міжнародна неурядова організація «Мерсер» учора оприлюднила черговий щорічний рейтинг найкомфортніших для проживання та екологічно чистих міст світу. Експерти детально проаналізували 221 місто світу і підсумували: найкраще людям живеться у Відні. Ненабагато відстали від австрійської столиці швейцарські Цюрих і Женева, а 4–5–те місця розділили канадський Ванкувер і новозеландський Окленд.