Відома російська балерина Анастасія Волочкова несподівано заявила на своєму блозі про вихід iз правлячої партії «Єдина Росія», до якої вступила 2003 року, за її словами, «з доброї волі та в здоровому глуздi». Але тепер у неї склалося враження, що «її просто використали». Йдеться про епізод 2005 року, коли її вмовили підписати надрукований у газеті «Ізвєстія» лист російських діячів культури iз засудженням опального російського олігарха Михайла Ходорковського, пояснила Волочкова в інтерв’ю радіостанції «Свобода». «Текст не показали, просто сказали, що потрібно підтримати ідею, що ті, хто крав у народу, тепер мають відповідати. А виявилося, що мене просто використовували весь цей час», — пояснила вона.

У розпал зимового сезону представники літніх видів спорту не гають часу. Багато хто з легкоатлетів зимові проби сил розцінює саме як підготовчі, хоча і під дахом проводять чимало стартів і розігрують повноцінні призи.

Якщо український баскетбол спокійно можна нагородити епітетом «багатостраждальний», то стосовно жіночого виду цього спорту можна сказати, що вiн аж занадто багатостраждальний. Хоча наша жіноча збірна серед своїх досягнень має звання чемпіона Європи 1995 року та четверте місце на Олімпійських іграх–1996, такі успіхи баскетболiсток не особливо впливали на розвиток цього виду. Люди, що займаються просуванням жіночого баскетболу, не раз нарікали, що почуваються молодшими братами (чи то пак, сестрами), якщо порівнювати увагу з боку чиновників та уболівальників до них та чоловічої ліги.

Минулого тижня режисер з Івано–Франківська Ростислав Держипільський зібрав у Театрі Франка перших осіб українського політикуму. Випадок сам по собі досить унікальний. Адже наші перші номери політичних рейтингів у театрі, як правило, з’являються лише для того, щоб «засвітитися» на потрібній прем’єрі чи привітати якогось титулованого актора з черговим ювілеєм. (Часто — не з власної симпатії та поваги, а тому, що так треба). А тут сиділи два вечори, затамувавши подих, і разом з іншими глядачами дивилися «Солодку Дарусю» та «Націю» — ці івано–франківські вистави, які цього року номінуються на Шевченківську премію, пройняли навіть їх. Не знаю, чи прокручували вони подумки свої політичні програми, власні життєві принципи, але порівняти їх iз мудрістю текстів Марії Матіос таки було б варто. «А скільки того маєтку на той світ треба? Усі однаково беруть. Бідний не візьме, бо немає що, а багатий не візьме, бо не має куди... Як  живеш по–людськи, то ховатимуть тебе по–людськи... А решта — самі знаєте. Як зробите — так буде!» — промовляла зі сцени героїня новели «Не плачте за мною ніколи». Це оповідання та ще три з книги «Нація» — «Юр’яна і Довгопол», «Прощай мене», «Вставайте, мамко» — режисер Ростислав Держипільський об’єднав у єдине ціле за допомогою образу ляльки–мотанки. З ляльок «народжуються» всі персонажі спектаклю, «вагітні» ляльки носять у собі наше майбутнє.... Упродовж вистави одна героїня майструє труну. Потім, аби врятувати свою сім’ю від виселення, вона сама ж лягає у цю домовину... А коли від побаченого глядач притиснув до очей останній сухий шматочок своєї носової хустинки — труна раптом перетворюється на люльку для немовляти, а задник за допомогою проектора заповнюється обличчями людей. Молодих і старих, усміхнених і зажурених, красивих і не дуже — «Нація» різна, але все ж таки єдина... Фінал цієї вистави справді феноменальний. Проймає до спинного мозку. І вже потім, після вистави, дорогою додому виструнчується запитання: а у житті, сьогодні такому складному й неспокійному, ми переживемо нарешті хоча б частинку того очищення, яке нам подарував Івано–Франківський театр?

Хто, просидівши трохи перед телевізором, чи постійно чи почасти, відчайдушно не відмахувався від потоку пропагандистських маніпуляцій можновладців, жахливих чи надто «солодких» новин та надміру розважайлівки: «Краще б не чути...»? І прагнення, продиктоване надміром телепропозицій, що далеко не завжди відповідають нашому світосприйняттю, можна преспокійно вдовольнити. Але в Україні живе близько 2 мільйонів дорослих та 600 тисяч дітей, які можуть не вимикати телевізор хоч 24 години на добу, бачити зображення, але не чути — бо це люди з вадами слуху. Ця категорія людей з особливими потребами розуміє зміст телекартинки, якщо внизу чітко читаються титри або додатково на екрані з’являється перекладач жестової мови. І з першим, і з другим у ефірі вітчизняних телеканалів — не густо. А те, що проблеми кількох мільйонів людей iз вадами слуху ігнорують на найвищому рівні, яскраво демонструє телетрансляція новорічного привітання Президента України, яке готували служби глави держави, — промова в ефірі з’явилася без титрів.

За наказом Держкомтелерадіо з 1 лютого державні теле– і радіомовники зобов’язані позначати всі програми та фільми, виготовлені за бюджетні кошти. Текст «Вироблено на державне замовлення» має з’явитися на екрані телевізора на початку трансляції фільму, знятого за кошти платників податків, ще перед його назвою.

Якщо ти голлівудська зірка, то мусиш змагатися з колегами не тільки у кількості зіграних ролей і отриманих «Оскарів», а й завдяки власним торговим маркам. Наприклад, колекціями одягу або хоча б парфумів. Скажімо, актриса Холлі Беррі неабияк захопилася продукуванням нових ароматів. За кілька останніх років вона випустила вже два види «іменної» парфумерії. І виходить це в неї досить непогано — скажімо, її дебютний парфум Halle by Halle Berry торік було визнано найкращим жіночим ароматом.