Коли я прямувала до Національного музею Великої Вітчизняної війни, який було відкрито рівно 30 років тому 9 травня, то чомусь гадала, що сьогодні ця тема мало кому цікава. Проте коли побачила, як алеєю до Батьківщини–матері все йдуть і йдуть люди, то зрозуміла, що помилялася. Підходжу ближче. Бронзові коліна гiгантських скульптур і зброя, яку вони тримають у руках, вичовгані до блиску — тут страшенно любить фотографуватися дітвора. Обмальовані квітами два грізні танки, що стоять навпроти входу в музей, теж обліплені дітлахами — на ці бойові машини їм дозволяють безперешкодно залазити, тож малеча користується нагодою. Помічаю й пару молодят, які прийшли фотографуватися до меморіалу. Мама з двома малюками годує хлібом диких качок, що плавають у басейні біля підніжжя Батьківщини–матері. Вже біля самого музею чую арабську й англійську мову. На брак відвідувачів меморіал дiйсно не скаржиться. У першу чергу завдяки величезному колективу справжніх фанатів своєї справи. Це вони постійно оновлюють експозицію, по дещицях збирають раритети воєнних часів, виконують величезний пласт пошукової і дослідницької роботи. Пригадую, як в одному зі столичних музеїв мене здивували віддруковані на машинці підписи під експонатами — доказ того, що тієї експозиції не торкалися ще з радянських часів. Але якщо в Музеї історії Великої Вітчизняної ви востаннє були років 15 тому, то, прийшовши сьогодні, побачите зовсім іншу експозицію. Вона не вкрита пліснявою ідеології, шокуюча і водночас зворушлива — і цим вражає.

Українські урядовці більше року трубили про необхідність проведення пенсійної реформи, списуючи всі свої непопулярні кроки на вимоги МФВ. А потім раптово про пенсійну реформу забули. Хоча проблеми ніде не дівалися. Але тепер у здатності нинішньої команди провести якісну пенсійну реформу вже почали сумніватися не лише вітчизняні експерти. Скажімо, Андерс Аслунд, старший науковий співробітник Інституту міжнародної економіки Петерсона, у своїй нещодавній статті у «Вашингтон Пост», присвяченій Україні, зазначив: «Реформи Януковича розвалилися».

Тепер же ніхто не знає напевно, чим експерименти з пенсійною реформою закінчаться для простого українця. Тим більше, що Тігіпко «інтригує»: про деякі пенсійні плани країна ще не знає. Проаналізувати наміри урядовців для «УМ» погодився експерт із питань соціальної політики, колишній перший заступник міністра праці та соціальної політики Павло Розенко.

10 травня Івану Малковичу — поету і видавцю, якщо говорити про видимі іпостасі — виповнюється 50 років. У нього дуже цікава біографія ( це без екстремальних суми і тюрми), з якої можна «наробити» з десяток сюжетів, представити його життя і так, і сяк: і героїчно, і лірично, і драматично, і пафосно. У 19 на Всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням двох–трьох сотень літераторів Малковича обрали «Найкращим молодим поетом», у 23 вийшла його перша поетична збірка «Білий камінь», в рецензії на яку сама Ліна Костенко назвала поета «найніжнішою скрипкою України». Кость Москалець написав про його поезію: «Якби Маленький Принц із казки Екзюпері писав вірші, то вони були би точнісінько такими за настроєм і тоном, як ранні вірші Малковича». У 31 він заснував видавництво «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–ГА» і з тих пір 95% населення сприймає його як «нашого Оле Лукойє».

В його абетці на «А» — ангелик, на «Я» — якість, як із цим набором жити правдивому українцю. Іван Малкович, звісно, «архетипічний» українець, а може, навіть артефактний... Він обережний, ощадливий, приязний, ліричний, домовитий, набожний, але на відміну від багатьох безхребетних — затятий. Як сказав, що не подобається слово, малюнок, дизайн, папір — не випустить книжку у світ, хоч би скільки людей на нього тиснули. З такими людьми при всій їхній позитивності дуже важко робити спільні справи. Тому що він робить усе на віки, а ми часто просто допрацьовуємо робочий день до кінця. Думається, він був би добрим душпастирем, а став успішним видавцем у міжнародному масштабі. Просто його бізнес, по суті, теж душпастирський, і кожен це відчуває на собі.

«Спортсменки, медалістки і просто красуні» — таке визначення найбільше підходить сестрам Віті й Валі Семеренко, нинішнім лідеркам і надії української жіночої біатлонної збірної. Здається, ще зовсім недавно вони починали виступи на найбільших міжнародних змаганнях під синьо­жовтим прапором, а нині вже — серед лідерів світового біатлону.

Попри те, що надворі майже літо, для старшої з них, Вікторії, змагання закінчилися лише наприкінці квітня. Після напруженого офіційного календаря навесні Віта виступила на кількох комерційних стартах, зокрема здобула перемогу на традиційному турнірі пам’яті Фатьянова, який російська біатлонна федерація проводить на Камчатці. Днями переможниця завітала до Києва, аби отримати ще один приз у цьому сезоні: після успішних виступів на березневому чемпіонаті світу експерти НОК визнали Віту найкращою спортсменкою місяця в Україні. А оскільки змагальний графік у Семеренко був надто насичений, то нагороду вона отримала лише зараз.

Я, вдова фронтовика гвардiї сержанта Браславця Федора Івановича, надсилаю вам звернення мого чоловiка до фронтовикiв. Вiн писав його для публiкацiї в газетi, але не встиг вiдiслати, бо помер на 84му роцi життя.

Отримала черговий номер «України молодої», прочитала рубрику «Я вам пишу...» i задумалася: чому на нашiй рiднiй Українi немає мiсця пам’ятнику такiй великiй особистостi, такому великому патрiоту України, гетьману України — Івану Мазепi? Людинi, яка своїм життям будувала пiдвалини незалежної України, свiй розум i статки вiддала рiднiй землi, яка розумiла, що лише висока духовнiсть, висока культура i висока моральнiсть є запорукою побудови щасливої дер­жави, в якiй житимуть щасливi люди.

Звісно, не всі на схід від Хутора Михайлівського невиліковно інфіковані вірусом гундяєво/жиріновської євро–українофобії. Знаємо там і здравомислячих, не притруєних випарами кремлівської ідеологічної кухні політиків, літераторів, учених... До не вельми численного гурту невчаділих (Валерії Новодворської, Віктора Єрофеєва, Григорія Явлінського...) віднедавна приєднався ще маловідомий в Україні публіцист Олексій Широпаєв, чиї розлогі роздуми про «два різні народи» оприлюднили у квітні одразу кілька вітчизняних часописів.

Третю річницю весілля співачка Мерайя Кері та її чоловік, актор Нік Кеннон, відзначили... в пологовому відділенні. Свято виявилося подвійним: 30 квітня поп–діва народила довгоочікуваних двійнят. Причому спершу Мерайя була переконана, що перейми хибні, тому попросила чоловіка відвезти її до лікарні «просто на всяк випадок».

Що робити, коли немає ні грошей, ні роботи? Мешканець Естонії на ім’я Урмас спробував знайти оригінальне рішення цієї проблеми і надіслав листи з проханням про допомогу 22 найбагатшим людям країни.